Оксана Скляренко — кандидат мистецтвознавства, майстриня народної ляльки, письменниця, художниця, мандрівниця. До того ж чудова дружина й прекрасна мама.
— Пані Оксано, цього року Ви захистили першу в Україні
дисертацію, присвячену українській народній ляльці. Як прийшли до цього?
— 18 років тому, після закінчення магістратури у Національній академії
державного управління при Президентові України, я почала працювати у відділі
інформаційної безпеки та міжнародних інформаційних відносин Національного
інституту стратегічних досліджень РНБО України.
Власне, потрапила в осередок науковців, які писали статті, книги, колективні
монографії. Отож згодом і я почала писати.
Якось моя бабуся побачила одну з моїх
публікацій, присвячених іміджу України на міжнародній арені, і сказала: «Бачу,
що ти пишеш дисертацію». Це була саме та мить, коли це слово закралось у мої
думки. То був 2004 рік. Нічого не писалося.
Але я почала розвідку: з чого починати. Довідалася, що потрібно скласти
кандидатські іспити, узгодити тему, додати чотири серйозні публікації, взяти
участь у конференціях. Почала з іспитів. Зробила ряд публікацій: приблизно
двадцять п’ять. І… захопилася народними ляльками.
—
А ще підготували рукописні книги про ляльку…
— Так! І не одну, а одразу три: «Українська лялька», «Українське вбрання для
ляльки», «Школа ремесел. Лялька: український стиль» — це все 2007 рік. Коли
з’явилися книги, почала відвідувати науково-практичні конференції, які стосувалися
ляльок, іграшок.
—
За першою освітою — Ви педагог?
— Мені пощастило потрапити до першого набору українських філологів
Педагогічного університету імені Володимира Винниченка у Кропивницькому (раніше
Кіровоград). Отож учити і вчитися — улюблене покликання.
Якось професорка Оксана Матвієнко, яка побачила мої книжки, запропонувала
написати роботу про роль ляльок у позашкільній освіті. Я погодилася. Пізніше
доля звела з Людмилою Орловою — авторкою книжки «Люди і ляльки».
Вона однією з перших почала колекціонувати українські народні ляльки.
Самостійно їздила по селах, спілкувалася з людьми, замальовувала, робила ескізи
ляльок. Саме вона за руку відвела мене до мистецтвознавця, члена-кореспондента
НАН України Олександра Найдена.
Людмила Орлова й Олександр Найден — подружжя, яке більше 50 років збирає й
досліджує народні ляльки. На жаль, пані Людмила відійшла вже в інші світи. Та
свого часу я потрапила у хороші руки у всіх сенсах. Олександр Семенович
переконливо сказав: «Як Бог дасть — захистимося!» Відчула, що сказано це було
щиро й проникливо.
Зрештою, мені подобалося відвідувати Інститут мистецтвознавства, фольклористики
та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, де Олександр Найден працював
головним науковим співробітником. Кожне відвідування — як похід до церкви.
Навіть якщо й сильно правили мою наукову роботу, то це, навпаки, додавало сили.
Так швидко народилися 300 сторінок наукової роботи.
—
Вимоги на захисті кандидатської роботи високі були?
— Звісно. Це — перша така неординарна тема. Але я була до всього підготовлена з
такими мудрими науковцями й дослідниками. Захист супроводжувала фільмом про
ляльки, а також глосарієм. Коли отримувала диплом — плакала. То були сльози
радості і мудрості. Я робила улюблену справу: це коли процес цікавіший за результат!
—
Ви вже згадували пророцтва бабусі. А коли і з ким зробили свою першу ляльку?
— Першу ляльку зробила років у шість-сім із бабусею з качана кукурудзи. Така
собі сільська лялька із сільською бабусею Оленою Скляренко 1924 року народження
в мальовничому селі Порпурівка, що на Кіровоградщині. Отже, знання отримувала
не на майстер-класі, а в простій сільській хаті. Автентична лялька творилася в
автентичних умовах.
Звісно, лялька не збереглася, вона виконала свою функцію й кудись поділася.
Саме так і має бути з народною лялькою.
—
Ви навіть заміж виходили з лялькою?
— Так, коли виходила заміж, взяла із собою ляльку. Виготовлена вона трохи
по-іншому — шита. А за основу був той же кукурудзяний качанчик. До речі, вона й
нині живе з нами.
—
Що для Вас народна лялька зокрема?
— Народна лялька для мене — не сувенір, а насамперед — предмет дослідження.
—
Одним із Ваших напрямків є ведмедик Тедді. Чому саме цей американський герой?
Це іграшка для дітей чи сувенір для дорослих?
— Скоріше — це мистецтво, а отже, не зовсім іграшка. Хоча, звісно, й іграшка
також.
—
Ви сама виготовляєте ляльки? Вам їх дарують? Маєте велику колекцію? Чи доступні
вони глядачам?
— У нашій сімейній колекції понад 1000 експонатів. Поділені вони за розділами:
ідея материнства у ляльках, автентична українська лялька, солдатики, ведмеді
Тедді. Зберігаємо колекцію вдома.
У вересні плануємо перший виставковий проект «Ляльки. Ведмеді Тедді. Солдатики»
у Центрі культури та мистецтв на Подолі. Основну експозицію складуть ляльки з
нашої приватної колекції з чоловіком Олегом Сморчковим.
Спеціально для цієї виставки майстрині з Кропивниччини, Черкащини та Тернополя
готують нові роботи, які обов’язково вразять відвідувачів своїм візуальним
змістом. Вони ж проведуть і майстер-класи з виготовлення ляльок. Будуть
представлені ляльки від радянського періоду й дотепер, а також покажемо
європейську ляльку.
—
Пані Оксано, Ви з чоловіком берете участь у різноманітних виставках,
ярмарках…
— Так, у 2008 році мою лялькову творчість було презентовано у Швейцарії та Німеччині.
Авторські ведмедики Тедді були неодноразово відзначені найвищими нагородами
численних міжнародних конкурсів авторської іграшки.
Мій чоловік Олег Сморчков — майстер мініатюрного живопису, переможець
Міжнародного конкурсу «Ді-шоу, 2007», учасник багатьох міжнародних виставок
(Німеччина, Швейцарія).
—
Ви проводите майстер-класи з виготовлення ляльки?
— З 2008 року я проводжу майстер-класи з виготовлення ляльки для дітей і
дорослих. Всі майстер-класи — благодійні. Все, що пов’язано з ляльками, —
благодійно.
—
Яке місце, на Ваш погляд, займає рукоділля, виготовлення ляльки у розвитку
дитячої особистості?
— Позбавляє від комплексів, дарує радість, робить добрішим. Інколи це стає
продовженням чогось великого: дитина захоплюється рукоділлям. Ну а про моторику
та розвиток логіки я вже не буду казати — це всім відомі речі.
—
Можна кілька прикладів про найоригінальніші ляльки-знахідки з Вашої колекції?
— Наприклад, лялька-немовлятко — саме з неї почалась історія книжки-розмальовки
«Моя улюблена лялька». Такі іграшки виготовляли з клаптиків тканини для своїх
онучат бабусі.
Одна з найдавніших ляльок — лялька із соломи. Походить вона зі старовинних
обжинкових обрядів, у яких останній сніп-дідух був своєрідною подякою полю за
зібраний урожай. Таку лялечку із соломи та клаптиків тканини я створила за
зразком авторського виробу майстрині Тамари Макаренко з Дніпра.
А ось лялька-княгиня — святкова іграшка, яку вміли робити бабусі
Наддніпрянської України. Її щедро декорували та виготовляли з клаптиків дорогої
тканини.
Ляльку-намистинку я бачила у Києві, Дніпрі, Харкові, Каневі. Таку іграшку
любили виготовляти дівчата, щоб зручно носити в кишені. Вже згодом її зручно
чіпляли до намиста.
Ще хочу згадати усміхнену ляльку з великою кишенею для трав, а на рукавах її
нашиті дубові листочки. Зразок ляльки-усміханки передала до колекції дівчинка,
бабуся якої була травницею, тобто збирала трави й лікувала людей. Походить вона
з Рівненщини. Іменами народних ляльок не нарікали. Не приписувалися їм і
магічні властивості.
—
Відомо, що Ви ще й письменниця, ілюстраторка. Ви авторка скількох книг?
— У мене 30 книг. Це книги про ляльки, про іграшки з текстилю, про пластилінові
забавки, а під час вагітності я почала писати казки та малювати. Так написалися
й намалювалися — «Кирпата арифметика», «Стриб та скок. Оповідки та
розмальовки», «Веселі крапочки» (про техніку малювання крапочками для дітей),
«Зайчик Сірячок» (з англомовним словничком).
Як бачите — все дуже потрібне, практичне і корисне. Наразі у видавництві
«Богдан» — два рукописи, у «Стилос» — два. Зараз працюю над книгою про
мистецтво плетення спицями.
—
Маєте помічників? Як ставиться до цього син, чоловік?
— Ми все робимо разом. А коли я починаю сумніватися, то вони ще більше мене
підтримують: ідеями, фотосесіями, організацією виставок.
—
Ви часто мандруєте. З чим це пов’язано? З мандрів поповнюється Ваша колекція,
досвід? Ви відкриваєте чергові таємниці лялькарства?
— У мандрах є можливість акумулюватись у питаннях, що важливіше для тебе. Це
вже починається з моменту складання валіз. Наприклад, що взяти із собою. Я
завжди беру «роботу»: матеріали, інструменти, роздруківки рукописів.
У подорожах ми завжди відвідуємо музеї — там я обов’язково знаходжу ляльки.
Знаходжу їх і на блошиних ринках. Разом із ними — книги про іграшки, старовинні
фото. Зрештою, випити кави і трохи поспостерігати за людьми — теж люблю.
—
Досить часто Ви відвідуєте міжнародні мистецькі виставки. Як ставляться там до
українських майстрів? Чого прагне сучасний європеєць?
— Важко одразу визначитися, чого прагне європеєць, бо щоразу щось
новеньке треба подавати, дивувати. Проте якось на одній із виставок
запам’яталася німкеня. Така весела пані купувала мій посібник «Ведмеді та
ведмедики», а потім повернулася й ще два взяла для своїх подруг. От вам і
німецька Тедді-історія, яка вже потребує української підтримки.
—
І, зрештою, лялька для Вас…
— Лялька — це і втілення ідеї материнства, це і можливість вивчати культури та
побут, якщо ми кажемо про народні ляльки. Народна лялька — жодного разу не
сувенір. Традиція створення ляльки оновлюється, але ж не на стільки, щоб не
зберегти її первісних функцій, і не на стільки, щоб зробити її лише предметом
продажу та маніпуляцій.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
