Історія і антисептик

0
949

Чому 2021 рік може стати поворотом на краще.

Час випробувань — це час істини. Час, коли дізнаєшся, хто є хто. 2020 рік, у цьому сенсі, був особливо повчальним. На голову зарозумілого людства хтось раптом узяв і нап’яв корону. Нап’яв низенько, аж до носа, щоб легені відчували й цінували кожен подих, а занурені в пітьму очі згадали давню істину: я знаю, що нічого не знаю. Це був рік відкриттів і одкровень у тому, що стосується нас самих.

Всяке було цього року, але найбільш пам’ятним для мене, українського посла в Австрії, було бачити, як наші люди, українці, допомагають одне одному. Черга у віденському аеропорту, що колективно збирає на квиток студентові, якому не вистачило грошей. Українці Відня, що звозять у посольство спальні мішки, аби було де спати туристам, котрі застрягли. Українські автомобілісти, що в розпал паніки й страху безкоштовно беруть попутника, бо інакше ніяк. Донеччани, які підвозять львів’ян, ужгородці, що готують бутерброди для луганців. Під час лиха ми побачили, що можемо бути одне для одного вирішенням проблеми, а не проблемою.

Мутний рік

Після цього був мутний, дивний рік. Жителі Відня несли свічки до «Чумної колони» в центрі міста, молилися, щоб сучасна чума швидше відступила. Але ж це була не чума. Це було, швидше, загальнолюдське щеплення від чуми. Нагадування про те, яке раниме наше сьогодення і яке крихке наше майбутнє. Нагадування страшне й трагічне для тисяч — однак, у підсумку, зовсім не «іспанка» й не чума. Залита антисептиком сторінка історії, яку ми колективними зусиллями людства рано чи пізно перегорнемо. Ні, COVID-19, імовірно, не зникне з нашого життя, але ми навчимося з ним жити.

Багаті отримають щеплення першими, бідні — наступними, без щеплень ніхто не залишиться. Життя зміниться, частково пірне онлайн, але не зупиниться. Ковід — це проблема, яку людство або вирішить глобально, або не вирішить узагалі. Поки що, з Божою поміччю, все йде до вирішення. До речі, сто років тому, переживши «іспанський грип», із яким часто порівнюють цю нинішню болячку, людство ввійшло в етап потужного тотального зростання, стрибка, який змогла зупинити лише глобальна депресія 1929 року. 1920-ті стали десятиліттям, коли міста світу масово пересіли з карет в автомобілі з двигунами внутрішнього згоряння. Хтозна, можливо, й тепер ми на порозі такого стрибка, якщо не технологічного, то хоча б економічного. На жаль, «хтозна» — це, як на нинішні часи, найвищий рівень прогностичності.

Картковий будиночок «русского мира»

У глобальній політиці 2020-й був роком, коли добро стало сильнішим, а зло — слабшим. За кермом вільного світу більше не стоїть людина, яка не вірить у свободу і щиро не розуміє її цінностей. За кермом невільного світу стоять усе ті ж самі, але диявольський вогник у їхніх очах трохи пригаснув. Символічний знак оклику року — спроба відзначити 80-річчя ритуального вбивства Троцького ритуальним убивством Навального та її відверто абсурдне завершення. Путінські отруйники виставили на посміховисько — і себе, і свого пана.

Машина російської пропаганди, як і раніше, цілодобово мовить, але, здається, навіть найбільш бездумні «машиністи» дедалі менше вірять у те, що кажуть. Кожен вкладений у брехню рубль приносить усе менше віддачі. Брехні не стало менше, але вона стала якась млява. У найнесподіваніших місцях крізь найтовстіший асфальт почала пробиватися, проростати правда. Молодь і жінки, повсталі проти несвободи в такій спокійній і, здавалося б, усім задоволеній Білорусі, стали найгіршим знаком для «русского мира». Ніхто не хоче жити в картковому будиночку Владіміра Путіна. Заробляти на ньому — завжди будь ласка. Витрачати в ньому гроші — можливо. Та ось жити в цій наскрізь брехливій конструкції несвободи — охочих дедалі менше. Глобальний Путін виснажився. І якщо Захід знайде в собі трохи відваги й тестостерону, щоб зробити санкції проти нього більш розумними і персональними, то кремлівської бравади значно поменшає, і вже Росія, а не Захід буде просити «перезавантаження відносин».

Європейське самоусвідомлення

Попри всі перекриті кордони, ковідний рік приніс Європі відчуття більшої взаємозалежності. Причому взаємозалежності не просто у рамках ЄС. Навряд чи щось може бути більш символічним і надихаючим для трансатлантичного світу, ніж вакцина BioNTech/Pfizer, створена в ЄС німецькими вірусологами турецького походження на американські гроші. Хто сказав, що ковід убив глобалізацію та європейську єдність? Швидше, навпаки: він показав, що без них — ніяк.

Останніми роками було три поштовхи, які згуртували Європу. Перший — Брекзит, який показав, що єдина альтернатива ЄС — глибокий національний розкол і тривалий період невизначеності. Другий — хоч як дивно, обрання Трампа. Для трансатлантичної спільноти це був удар, а для ЄС — знову-таки, момент колективного прозріння, що ніякого партнера за океаном може й не бути, а тому і розраховувати можна тільки на себе. Пандемія COVID-19 стала третім поштовхом, нагадуванням, що під час лиха краще бути разом, ніж порізно. І що Єдина Європа — не так у самолюбуванні, коли всім добре, як у солідарності, коли всім кепсько.

Америко, оговтайся!

Прихід до влади адміністрації Байдена — добрий знак і для України, і для світу. Світ потребує спокійної, передбачуваної та впевненої в собі Америки. Так, сьогодні вона — ні перше, ні друге, ні третє. Але з Байденом це має змінитися. Особливо якщо післяковідний світ буде економічно успішним. Переживши цього року дві хвилі — хвороби та взаємної ненависті – Америка повернеться до свого нормального стану і стане сильнішою. Країна, яка на певний час розбилася на дві групи — тих, хто ненавидить Трампа, і тих, хто ненавидить Байдена, — нарешті згадає, що в її основі споконвіку любов, а не ненависть. Любов до свободи. Любов до успіху. Любов до місця, де ти живеш. Америка повернеться до свого коріння і покаже, що останні роки були не більш, ніж болісним історичним уроком. Нас чекають кілька спокійних років в Америці — а це вже чимало. Трамп промахнувся зі своєю образою: чим більше «сонним» буде цей Джо — тим краще для всіх. Америці не завадить відіспатися.

Україна та її демони

У гіпертиповій (за висловом Тімоті Снайдера) Україні ті ж самі проблеми, що і в американців, тільки складніші. Моральна криза — глибша, взаємної ненависті — більше, шлях до любові — довший. Але іншого шляху немає. Так, епоха соціальних мереж розвела нас по траншеях, у яких сидять люди, згуртовані за ознакою ненависті. В одних ненависть одного кольору, в інших — іншого. Одні ненавидять одного політика, інші — іншого. Однак якщо ми любимо свою країну й хочемо, щоб вона була, то треба вчитися хоч інколи потихеньку з тієї траншеї визирати.

Володимир Винниченко писав колись, що ідея української держави народилася з любові русифікованих українців-містян початку ХХ століття до мови, з якою вони росли в дитинстві, до пісень, які їм співали їхні бабусі. Ставши дорослими, багато з них відійшли від України, але потім повернулися, бо їх не відпустила вона — любов. Я пам’ятаю: любов, віра і надія рухали людьми, коли майже 30 років Україна заново народжувалася. Любов — це те, що не давало Україні померти у найстрашніші часи. Вона закладена в нас як у нації. Вона все ще жива. Час потихеньку до неї повертатися.

2020 рік не дав відповіді на екзистенційні питання, які стоять перед Україною. Насамперед — питання війни і миру, виживання поруч із ворогом. Однак він приніс Україні менше похоронок, менше крові — і це вже велика річ. Тим часом навіть найбільш переконаним оптимістам стає зрозуміло, що Донбас і Крим із їхнім морально окупованим населенням та реальною владою в руках Росії — це проблема на десятиліття. Проблема України, Росії і всієї Європи. Одні двері, три замки. І вирішена проблема буде лише тоді, коли Росія захоче відімкнути свій замок. Тобто — нескоро.

Що ж до внутрішніх демонів, із якими Україна вимушена боротися, то ми входимо в новий рік з обережним приводом до оптимізму: порочним українським суддям, цим вовкам, цій державі в державі виписали повістки в суд. Український «Біллі Бонс» отримав-таки свою чорну мітку. Нечесні суди, цей оплот несправедливості в нашому житті, наша пляма на репутації, наша топка, куди вилітали зусилля (та й життя) багатьох гідних людей, які намагалися змінити Україну, — мають канути в минуле. Певна річ, так просто вони не здадуться. Але, знову-таки, іншого шляху немає. Колись я запитав одного австрійського юриста, чому в його країні судді зазвичай не беруть хабарів. Він відповів: причин багато, але головна — фактор сорому. Доки в Україні трапляються суди, про які всі знають, що вони корумповані, — фактор сорому в нас не запрацює. Важливо, щоб вовки пішли. Не менш важливо — щоб на їхнє місце не прийшли шакали.

Замість постскриптуму

Якщо вважати 2020-й останнім роком десятиліття, то це було одне з найзбитковіших десятиліть у сучасній історії. Світ ввійшов у нього здоровим, сповненим сили та надій, а завершує — хворим, злим, зневіреним. Будемо сподіватися, що ліміт грабель, на які світ може наступити, наразі вичерпаний. Будемо сподіватися, що він чогось навчився (я вірю, що людина й людство спроможні вчитися).

Ми побачили, що переважна більшість людей на планеті живе від зарплати до зарплати, і якщо зарплати раптом немає — благополуччя сучасного життя перетворюється на прикру ілюзію. Причому видно це як у бідних країнах, так і в багатих, бо прірва між тими, хто має жирний рахунок у банку, та тими, хто його не має, — явище глобальне. Стівен Хокінг мав рацію, говорячи про цю прірву як про головну проблему сучасності.

Перед людством — наростаюча снігова куля невирішених питань. Економічних, екологічних, епідемічних. Минулий рік постукав нам усім по черепу й нагадав, що їх потрібно вирішувати. Тому, коли з роками ми будемо розповідати внукам історію свого життя, сподіваюся, говоритимемо так: 2020-й ми пережили й залишилися людьми — а потім зробили висновки, засукали рукави, і все ж таки зробили цей світ кращим.

Олександр Щерба