Рабів до раю не пускають!

0
69
Історія живе Пам’яттю. І помирає, коли із нею перестають спілкуватися.

Уже (чи лише) сім років промайнуло від того дня, коли закіптюжені сажею від палаючих шин небеса над Хрещатиком, над Києвом, над Україною, над усім світом білим почали залюднюватися душами героїв Небесної сотні.

Звідти, із такої неосяжної, але такої близької високості, дивляться на кожного з нас дерзновенні наші співвітчизники і запитують: «Чи не марно ми опинилися тут?..»

І що відповідати нам, живим, на це щемне запитання, що долинає зі скутого зимовими холодами піднебесся?

Що відповісти всій сотні Небесній разом і кожному герою осібно? І обізватися до них, полеглих за Україну, 108-ми українців, одного білоруса і двох грузинів, не через гучномовці біля монументів і пам’ятних знаків Революції гідності під шелест Державного прапора, не зі сцен і церковних папертей, а з «території серця» — без слів.

Звернутися хоч би до одного з Героїв — Устима Голоднюка, котрий загинув 20 лютого 2014-го на вулиці Інститутській.

Хлопцеві не було й дев’ятнадцяти. Закінчив Львівський військовий ліцей імені Героїв Крут, а згодом навчався у Бережанському агротехнічному інституті. Марія Гордіца, дівчина хлопця, згадує: «Він був світлою людиною. І якимось не по роках мудрим. Ми спілкувалися з ним перед смертю. По телефону він пообіцяв, що буде обережним…»

Обачним бути Устим, як і його побратими, не міг: вирішувалася доля України!

Із передової на сина очікував батько, що приїхав у неспокійний Київ — за годину до полудня мали їхати додому, аби хлопець хоч день-другий перепочив. Не судилося: підступна куля снайпера пробила надіту Устимом блакитну каску миротворця ООН…

Герої Небесної сотні запитують владу з небес, а ми, у масі своїй прості українці, запитуємо чинну владу із міст і хуторів, із сіл і містечок: «Чи канула нарешті та людиноненависна, роками і кланами пещена, система у Лету — міфічну річку забуття?..»

Судячи з нинішнього настрою переважної більшості наших співвітчизників, чий прожитковий мінімум відстає від показників навіть у бідних африканських країнах і ще й погіршується, ні: злом триклятої системи, проти якої повстав Майдан, укотре відкладається — на невизначений час. І це свята правда!

Кажуть: війна не закінчується доти, доки не буде похований останній загиблий солдат… Перефразовуємо: Революція гідності не закінчиться доти, доки не будуть названі й покарані всі, хто топив Майдан у крові впродовж листопада-лютого 2013-2014 років, доки Україна не стане справді вільною і справді заможною.

…Творячи нову Україну, ми просто зобов’язані якомога частіше звертати погляди і помисли наші передовсім до них, героїв Небесної сотні, один із яких, Устим Голоднюк, незадовго до своєї смерті нагадав нам, нині й завжди сущим: «Рабів до раю не пускають!»