7 січня (25 грудня за ст. ст.) православні та греко-католики прославляють одну з найвеличніших подій священної історії — Різдво Христове.
Різдво — друге за значенням після Воскресіння Христового дванадесяте свято, котре має п’ять днів перед- і шість днів післясвяткування. Святий Іоанн Златоуст (347—407) відзначив, що без Різдва не було б ні Богоявлення, ні Великодня, ні Вознесіння Господнього, ані П’ятдесятниці.
Різдвяна всеношна починається на Святвечір, 6 січня. Вона сповнена радістю від того, що старозавітні пророцтва збулися: Господь захотів народитися в образі людини й завдяки цьому привів усіх вірян до живоносного світла та безсмертя. Ще серед ранніх християн усталилося, що Різдво не годиться зустрічати в жалобному чи навіть подібному до такого одязі. Лише цього дня й на Пасху не проводили поховання. Вважалося також, що загальну радість поділяють навіть тварини.
На Русь празник прийшов разом із християнством. Тут він став одним із найбагатших на яскраві народні традиції. Значна їх частина пережила радянські заборони або ж поступово повертається із забуття після проголошення незалежності України. Пам’ятають про давні традиції й українці, розсіяні в різні часи по світу. Так, в українських громадах Канади та США гурти молоді ходять колядувати, господарі ставлять на покуті дідуха (або хоча б кілька колосків у вазі). В Австралії, де на Різдво стоїть справжня літня спека, українці влаштовують яскраві вистави просто неба. Актори (переважно діти й підлітки) відтворюють — на зразок стародавнього вертепу — події, пов’язані з народженням Христа…
Найважливіші різдвяні звичаї підкреслюють і стверджують цілісність буття. Під час відвідування церкви люди єднаються з Богом, під час урочистої вечері — між собою. Близькі родичі намагаються зібратися за одним столом, до більш далеких, а також до кумів та добрих друзів посилають дітей зі святковими стравами. Їх обдаровують гостинцями, а батькам передають такі самі страви зі свого столу на знак взаємної приязні. Без привітань і гостинців не залишаються й самотні. На Різдво у храмі та в домашній молитві поминають померлих, а потім «запрошують» їх до спільної трапези — як живих для Господа. Дуже давньою є і традиція, за якою напередодні празника намагаються повернути борги й пробачити один одному свідомі та мимовільні образи.
На жаль, цьогоріч для нас усі свята мають гіркий присмак. І традиційний дух Різдва ми можемо відчувати інакше. Не такою смачною й теплою може бути вечеря за сімейним столом. Біля нього можуть бути порожні стільці. І не такими яскравими можуть бути наші оселі та вулиці. І не так гучно й натхненно можуть лунати різдвяні дзвоники – через сирени повітряної тривоги або – ще гірше – постріли й вибухи. І все це разом може нести велику загрозу. Це – зневіра. У вищих силах та їхній могутності, у добрі та справедливості на світі. Втрата надії. Втрата любові. Втрата себе…
Та хіба не цього у своїй суті хочуть зло й темрява, які постали проти нас?
Ми протидіємо їм понад 300 днів і вісім років. І хіба ми дозволимо їм досягти бажаного?
Сьогоднішній день та всі прийдешні зимові свята ми зустрічаємо в непростих обставинах. Хтось побачить сьогодні першу зірку в небі над Бахмутом, Рубіжним, Кремінною. Вздовж тисяч кілометрів лінії фронту. Хтось – на трасі, в дорозі від українсько-польського кордону на Херсонщину чи Запоріжжя. Хтось побачить її крізь діри понівеченого кулями даху власної оселі. Хтось зустріне свято в чужих домівках, але не в чужих людей – українців, що дали прихисток українцям. На Закарпатті, Буковині, на Львівщині, Франківщині та в багатьох інших регіонах. Хтось почує «Щедрик» іншою мовою – у Варшаві, Берліні, Лондоні, Нью-Йорку, Торонто, Чикаго та в багатьох інших містах і країнах. А хтось зустріне це Різдво у неволі, але хай памʼятає, що ми йдемо й по цих наших людей, ми повернемо свободу всім українцям і українкам.
Хоч би де ми були, ми будемо сьогодні разом. І разом подивимось у вечірнє небо. І разом згадаємо ранок 24 лютого. Згадаємо, скільки пройшли. Згадаємо «Азовсталь», Ірпінь, Бучу, Краматорськ, Зміїний, Чорнобаївку, Ізюм, Херсон. Ми загадаємо бажання. Одне на всіх. І відчуємо радість. Одну на всіх. І зрозуміємо істину. Одну на всіх. Про те, що жодні дрони-камікадзе не здатні загасити різдвяну зорю. Ми побачимо її сяйво навіть під землею, в бомбосховищі. Ми наповнимо теплом і світлом наші серця. Їх не здатні поранити жодні «Кинджали». Вони зламаються об наш сталевий дух. І наша боротьба триватиме без упину. Їй не загрожують планові чи аварійні відключення. І ми ніколи не відчуємо дефіциту хоробрості й незламності.
Ми пережили багато гірких новин і будемо заслужено стрічати благу вість. Ми співатимемо колядки – бадьоро, як ніколи, – щоб гучніше за звук генератора. Ми почуємо голоси й привітання рідних – у душі, навіть якщо ляжуть зв’язок та інтернет. І навіть у суцільній темряві ми знайдемося, щоб міцно обійняти одне одного. І якщо не буде тепла, будемо обійматися довго, щоб зігріти одне одного.
Ми будемо відзначати свої свята! Як завжди. Ми будемо усміхатись і радіти. Як завжди. Відмінність одна: ми не будемо чекати дива, адже творимо його самі.
Я хочу всім нам зараз побажати одного – перемоги. І це головне. Одне побажання для всіх українців.
Нехай це Різдво буде Різдвом повернення. Повернення наших людей. Воїнів – до своїх родин. Полонених – до своїх домівок.
Переселенців – до своєї України.
Повернення наших земель. І тимчасово окуповані стануть назавжди вільними.
Повернення до звичайного життя. До щасливих хвилин без комендантської години. До земних радощів без повітряних тривог.
Повернення того, що у нас вкрали. Дитинства наших дітей, спокійної старості наших батьків.
Щоб на канікулах онуки приїхали до бабусь і дідусів. На кавуни в Херсон. І на черешню в Мелітополь.
Щоб наші міста були вільні. Наші друзі – вірні.
І щоб у звітах біля цифри 100 тисяч знищених ворогів, тисяч одиниць знищеної російської техніки з’явилася наша головна цифра і головний успіх – 603 тисячі 628 кілометрів квадратних. Площа незалежної України, як це було з 1991 року. Як це буде завжди.
Нехай усе це принесе Різдво. Ми готові за це боротися. Ось чому кожен із нас тут. Я тут. Ми тут. Ви тут. Усі тут. Ми всі – це Україна.
Христос народився! Славімо Його!
Іван ДМИТРІВ,
«Українське Слово»
