Дії нинішньої влади негативно оцінюють 68% українців (КМІС). Слово «реформи» в черговий раз дискредитоване. Немає незалежного суду. Немає вільного підприємництва. Немає бажання сплачувати податки, які будуть розкрадені. Немає бажання зменшувати апетити при інкасації.
Як результат — переважну більшість людей уже хвилює не те, що робить ця влада, а як її позбутися. Але чи готові самі громадяни брати в цьому активну участь? Чи розуміють вони, що без них нічого не складеться? А головне, чи є серед тих, хто сьогодні претендує на владу, якісно інші люди? Котрі представляють ту саму рятівну альтернативу? Щоб не на словах, а на ділі. Щоб із виразною ідеологією, продуманою стратегією, готовими законами, чистими командами, реальними обіцянками. І чи здатне суспільство вислухати й прийняти не звичні брехливі обіцянки, після яких «усе й відразу», а гіркі пігулки?
Наше запитання звучить так:
«Партія влади та її лідер Віктор Янукович вступають у новий 2012 рік із рейтингом у 13 і 12 відсотків відповідно (від усіх опитаних, що у два з половиною (ПР) і три рази (В.Яну¬кович) менше, ніж навесні 2010 р.). При цьому очевидно, що причини падіння рейтингу влади збережуться і наступного року. У їх числі загострення світової фінансово-економічної кризи, високий рівень корупції, тиск на бізнес, ігнорування демократичних прав і свобод громадян, а також посилення протестних настроїв. Як ви вважаєте, чи можлива зміна влади в Україні вже в наступному році? Якщо так, то чому і як? Якщо ні, то також аргументуйте свою позицію». Вийшло досить цікаво, за що ми вдячні всім, хто взяв участь в опитуванні.
Ми навмисно не зверталися до жодного з чинних політиків. Чому? Шукали думку, боячись плаката. Навіть політтехнологи, опитані нами, — з тієї групи, яка продавала свої послуги виключно в рамках власного світогляду та політичних поглядів, а не міняла прапори як рукавички.
Юрій АНДРУХОВИЧ, письменник:
— Зміни влади мені особисто дуже хочеться, але специфіка ситуації така, що теоретичний максимум наступного року — це зміна парламенту з цілком підконтрольного президентові на не цілком підконтрольний. Та й до такого, умовно кажучи, локального успіху дотягнутися буде дуже складно. Звичайно ж, нинішній режим навіть і такої зміни всіма силами не допускатиме. А сил у нього, як ми знаємо, предостатньо. У будь-якому разі їх значно більше, ніж розуму. Тобто вже тепер можна зі стовідсотковою впевненістю спрогнозувати, що вибори будуть — як це називалось у 2004-му? — брутально сфальсифіковані. Сло¬во «брутально» тут аж ніяк не метафоричне: струси мозку, звихнуті щелепи і вивезення на розправу до лісу опозиційних активістів здаватимуться ще не найжорсткішими методами впливу на остаточний результат. Влада до цього вже давно готується, зрештою, вона не переставала ніколи готуватися до цього — це, можливо, єдине, що вона вміє. Вона сама себе загнала у таке порочне коло, де їй, щоб утримуватися, доводитиметься діяти все кримінальніше. Це своєрідна прогресія — і дай Боже, щоб не геометрична.
Протиставити цьому можна лише раптовість і неочікуваність. Якщо, наприклад, відбудуться якісь масові протести під час Євро-2012, то це мало б на вирішальний момент паралізувати репресивну машину влади. Ближче до виборів опозиція заволоділа б ініціативою принаймні настільки, щоб суттєво знизити і, можливо, нівелювати їх, виборів, фальшування. Але навряд чи наші професійні опозиціонери розглядають якийсь такий варіант. Надто вже він був би екзотичний для українського соціуму з його питомою неприязню до будь-яких різких рухів.
Реалістичніше думати про те, що ще до початку кампанії опозиція все-таки якось там тактично об’єднається. Об’єднуватися в них вийде не «за щось», а лише «проти», але навіть і цього було б тепер достатньо, щоби принаймні здобути невелику кількісну перевагу в парламенті і сформувати антипрезидентську більшість. Закони така більшість швидше за все проводити не зможе, бо Янукович їх ветуватиме, але крові його адміністрації вона попсує добряче, тим самим готуючи ґрунт для усунення його від влади на виборах 2015-го. Або, скажімо — чому б не помріяти? — на якихось раніших, дострокових виборах.
Роман БЕЗСМЕРТНИЙ, депутат ВР 2–5 скликання, колишній посол України в Білорусі:
— 2012 рік — дуже важливий у політичній історії України. Це рік парламентських виборів. Вони про¬ходитимуть у нових умовах. По-перше, це новий закон про вибори. А по-друге, парламенту повернуті конституційні повноваження зразка 1996 року. Про¬ведення парламентських виборів 2012 — це замір температури суспільства напередодні президентських виборів. Очевидно, що на підготовку й самі вибори впливатиме чимало чинників, як названих, так і багато інших, і навіть чемпіонат Європи з футболу. Пам’ятаєте, яку роль в історії СРСР зіграла олімпіада 1980 ро¬ку? Що очікує владу? Зрозуміло, що підтримка людьми дій влади падатиме. І це закономірно, виходячи зі стану справ у кожній родині: адже українці не стали жити краще…
Влада може вишукувати аргументи на свою підтримку, але вони не будуть переконливими на тлі перебігу життя переважної більшості українців. Тут ще біда для влади в тому, що, повернувши Конституцію 1996 року, нинішній президент узяв на себе відповідальність за все, що відбувається в країні. Таким чином, відповідальність персоніфікована, рейтинг президента стрімко падатиме. Очевидно, це викличе фіаско Партії регіонів на виборах. Ви скажете, що потім через прокуратуру, податкову та інші силові структури мажоритарників заженуть до більшості. Як казав Шельменко-денщик: «Так то воно так. Тільки трошечки не так». Це вже було. Результатом таких виборів буде структурний політичний розвал парламенту зі стрибком політичної корупції, що і без того ускладнить усі суспільні процеси та поглибить управлінську кризу. Влада планувала централізувати владу і таким чином стабілізувати ситуацію, а вийшло навпаки.
Очевидно, що вже навесні треба буде затикати не тільки бюд¬жетні чи фінансові дірки, надолужувати зовнішньополітичні проблеми, а й гасити в пожежному режимі ключову проблему: загострення конфлікту між су¬спільст¬вом та владою. І ця проблема не тільки всередині країни. Сьогоднішні процеси в Російській Федерації, Казахстані, Білорусі впливатимуть на вибір громадян України, на їхню мотивацію в поведінці. Прошу звернути увагу на те, як радикально впливають на настрої в опозиційному середовищі звернення Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. Вже стає зрозуміло, що ці листи регулярно потрясатимуть владу. Докази в обох справах розвалилися. Більше того, так званих доказів уже просто ніхто не сприймає, над ними сміються. Ці дві справи зовсім добили довіру до української судової системи та слідчих органів. Такої низької довіри громадян зазначені органи влади не мали ніколи за 20 років сучасної історії. Це, з одного боку, погано, а з іншого боку — люди довіряють лише самим собі. Таким чином, зростає суспільна активність громадян, зростає пасіонарність. Це дуже швидкий шлях до відкритого протесту. Коли кажуть, що на радикальні дії погоджується лише 12 —14 відсотків, то мушу нагадати, що станом на весну 2004 року під час опитувань до активних протестних дій зголошувалися 11 відсотків громадян.
Нині ситуація дозріла для широкого протестного руху, і поява невеликого приводу (незначного чергового конфлікту) приведе протестний механізм у дію. Що це може бути? А що завгодно… Хоч конфлікт із кондуктором у тролейбусі. Я вже не кажу про черговий бюджетний пас КМУ щодо виплат певним категоріям громадян. Зарахуйте сюди підвищення тарифів на енергоресурси та комунальні послуги, коливання з валютним курсом. Можна очікувати, що влада під соусом наведення порядку під час Євро-2012 всіляко утискатиме протести. Не виключаю, що саме це й може довести людей до межі терпіння. Хто до таких протестів не готовий? Як завжди, влада, що хронічно не розуміє, як діяти в таких умовах, і, на жаль, політична опозиційна еліта. За таких обставин протести сегментуються, і спецслужби каналізують їх у соціальне русло з економічними вимогами, що ще більше розкручує протестні настрої. В такій ситуації чим раніше відбувається зміна влади, тим спокійніше пройде протистояння (якщо можна вжити слово «спокійніше»). Про¬тестам неможливо запобігти, вони будуть. Думаю, що очолити й організувати їх повинна опозиція, бо інакше ні протестувальники не отримають бажаного результату, ні влада не одумається.
Чи втримається за таких умов при владі Віктор Янукович? Парадокс ситуації в тому, що наскільки доля Юлії Тимошенко залежить від Віктора Януковича, настільки ж доля Януковича залежить від Тимошенко. Вже тепер можна казати, що в країні є два головних в’язні: Юлія Тимо¬шенко — в’язень Лук’янівського СІЗО, Віктор Янукович — в’язень Межигір’я. Складно спрогнозувати перебіг подій. Однак очевидно, що симпатії людей явно на боці Тимошенко. Верхівка Партії регіонів та владні мужі так і не зрозуміли, що час дуже швидкоплинний, і грає він проти влади, і грає він на руку Тимошенко. Як мовиться, «і нема на то ради».
Ірина БЕКЕШКІНА, соціолог, фонд «Демократичні ініціативи»:
— Рейтинги вла¬ди — і виборчі, і довіри — невблаганно падають, і в недалекому майбутньому у влади навряд чи знайдеться вдосталь «гречки», аби досита нагодувати народ. А поради на кшталт того, щоб усім дружно взятися за лопати й самим забезпечувати себе капустою, рейтингів не піднімуть. Тим більше що потенційний електорат має можливість постійно споглядати, як «рубають капусту» можновладці.
Згідно з останніми дослідженнями кількох соціологічних фірм, якби вибори до Верховної Ради відбувалися тепер, за партійними списками їх виграла б опозиція. За грудневими даними «Демокра¬тичних ініціатив», партії влади (ПР, КПУ) сумарно набирають 26,2% (від тих, хто планує брати участь у виборах), а опозиція («Батьківщина», «Фронт змін», «УДАР» Кличка) — 36%. Анало¬гічні дані оприлюднила і служба «Рейтинг».
Однак влада, не виключаючи таких колізій, передбачливо змінила закон про вибори, повернувши старий надійний «лом» — мажоритарку. Справді, 1998 року партії, котрі позиціювалися як партії влади — НДП і СДПУ(о), — отримали 9,02%, а опозиціонери, що пройшли у Верховну Раду, сумарно — 53,7%. Яка склалася більшість? Прокучмівська. Та ж сама ситуація повторилася й на наступних парламентських виборах 2002 року: прокучмівські «За ЄдУ» і СДПУ(о) разом — 18,94%, опозиція — 57,68%. Яка вийшла більшість? Прокучмівська.
Звісно, були перебіжчики і з партійних списків (двоє з першої п’ятірки «Нашої України», сформованої особисто Ющенком, відразу перейшли у стан противника). Але основну масу прокучмівської більшості все-таки дали мажоритарники, зокрема й ті, котрі перемогли в затятій боротьбі з владою. Чому — зрозуміло. Навіть якщо не брати до уваги таких звичайних у наших умовах методів батога і пряника, мажоритарник мало зможе зробити для округу, коли не співпрацюватиме з владою.
На грядущих парламентських виборах цей чинник діятиме ще більшою мірою. Розчарований у політиках, народ прагне хоч якусь користь мати від своїх обранців. Тому на округах голосуватимуть переважно за тих, хто зможе щось зробити для округу, і за горезвісну «гречку». Звісно, подекуди пройдуть і знакові політики, але все-таки в основному це будуть представники великого бізнесу. А бізнес у нашій країні, з суто вибірковою юстицією, дуже й дуже уразливий.
Отож пропрезидентська більшість у майбутній Верховній Раді буде забезпечена, незалежно від результатів за партійними списками. Однак усе далеко не так райдужно для влади. Лояльність мажоритарників (і не тільки їх) буде прямо пропорційною до президентського рейтингу Януко¬вича. І якщо рейтинг чинного президента збереже нинішню динаміку, то бунт на кораблі цілком можливий, але не раніше, ніж за рік до президентських виборів, які й можуть призвести до зміни влади, оскільки, за нинішньою Конституцією, не парламент в Україні наділений вирішальним голосом.
Усе це аж ніяк не означає, що майбутні вибори малоістотні. Я б їх назвала розвідкою боєм, а «останній і рішучий» відбудеться 2015 року (хоч, можливо, й раніше).
Ігор БУРАКОВСЬКИЙ, голова правління Інституту економічних досліджень і політичних консультацій:
— Природа, масштаби та рівень як внутрішніх, так і зовнішніх ризиків нині такі, що постійно змушують переглядати прогнози макроекономічної динаміки України. Істотна частина ризиків і потенційних шоків має об’єктивний характер, і тому Україна просто не має можливості їх повністю нейтралізувати.
У цих умовах багаторазово підвищується роль економічної політики держави. Саме зміст і якість економічної політики багато в чому визначатиме відносини між суспільством і владою, настрої різних соціальних груп тощо. Тому для мене сьогодні ключовим є питання саме про пріоритети та інструменти економічної політики, оскільки тільки тоді ми можемо оцінити, наскільки влада готова чи не готова вирішувати сучасні проблеми.
Становище нині таке, що політична ціна будь-якої дії чи бездіяльності влади багаторазово вища, ніж це було 5–10 років тому, що, за визначенням, робить владу менш стійкою. Однак загалом я не очікую радикальної зміни влади в 2012 році. Саме з огляду на названі вище причини ми можемо очікувати персональних змін в уряді, перерозподілу депутатських мандатів між політичними силами в результаті парламентських виборів. При цьому каркас влади залишиться багато в чому незмінним.
По-перше, сьогодні я поки що не бачу реальної альтернативи владі. Йдеться не стільки про лідерів і партії, скільки, якщо хочете, про реалістичне бачення природи та способів розв’язання нинішніх проблем. Альтернатива — це не гасло «ми інші», це цілком конкретні пропозиції та стратегії.
По-друге, за правильної критики багатьох дій нинішньої влади опоненти уникають говорити про те, що навіть «правильні» реформи самі по собі об’єктивно неможливі без серйозних соціальних і політичних затрат. Це породжує сумніви в готовності до практичних дій у разі перемоги.
По-третє, ризикну висловити припущення, що зміна влади вимагає запиту з боку суспільства на реальну зміну якості політики, а не персоналій. Такий запит сьогодні є, але влада його майже не чує, тоді як політичні партії просто не знають, що з ним робити.
Зрозуміло, що жодна влада не може бути вічною. Тому рано чи пізно зміни неминучі. І в кожній країні це відбувається по-своєму. Важливо тільки, щоб від таких змін вигравало суспільство, а не люди, що приходять у владу.
Євген ЗАХАРОВ, правозахисник:
— Я вважаю, що зміна влади в майбутньому році цілком можлива. Насувається серйозна економічна криза, а ресурси хоча б для її по¬м’якшення відсутні. Можливості зовнішніх позик практично вичерпані, продавати вже майже нічого, хіба що землю — Китаю, азіатським «тиграм». Але можуть отримати у відповідь нову Ко¬ліївщину. Що врятує країну від дефолту, на що сподіватися — незрозуміло, хіба що на вищі сили…
Бізнес задушили. Вже зараз уряд і місцева влада вирішують свої проблеми за рахунок найслабкіших, урізуючи соціальні виплати, затримуючи зарплату бюджетникам, скорочуючи мережі медичних, навчальних та культурних закладів. На тлі золотих унітазів, перлинних ванн, дорогих автомашин, чартерних рейсів нашої верхівки це виглядає особливо огидно. Але хапальний рефлекс можновладців працює щосили. Причому формула: «друзям — усе, ворогам — закон» вже давно не діє. Виходячи з презумпції, що всі крадуть, потрібно віддати половину — тому, хто головний. Тоді можеш красти далі.Такий-от бізнес. А якщо не погоджуєшся — примусять продати активи тому, хто погодиться, або зовсім усе заберуть. Прецеденти були.
Очевидно, що така внутрішня політика, заснована на задушенні бізнесу, політичних переслідуваннях опонентів, використанні для цього правоохоронних органів, несумісна з бажанням виглядати цивілізованими європейцями, заявами про демократичні цінності, євроінтеграцією, і що цей конфлікт не може тривати довго. Надії на те, що влада зможе змінитися, припинити тиск і піти на діалог, виявилися марними.
Отже, цілком реальним може виявитися сценарій, коли сотні тисяч людей, яким нема за що купити харчі, бо їм не платять зар¬плат і пенсій, вийдуть на вулицю і вимагатимуть зміни влади. І добре ще, якщо вимагатимуть, а не заберуть силою. Дуже не хотілося б побачити «російський бунт, безглуздий і нещадний», тому що насильство породжує тільки більше насильство. Але людей можуть довести і до такої безнадії, коли вони забудуть про почуття самозбереження. Не дай Бог!
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ, журналіст, генеральний директор телеканалу TVi:
— Звісно, можливо. Якщо в країні нехтуються базові демократичні принципи і немає ресурсів для задоволення соціальних потреб громадян, то масові протести можуть розпочатися будь-якої хвилини, і ніхто передбачити цього початку не може. Українська політична система самим Віктором Януковичем була реформована так, що всю відповідальність за те, що відбувається в країні, він узяв на себе. Але соціологія показує, що ні його самого, ні його партію більшість населення не підтримує. Простіше кажучи, його як лідера не люб¬лять. Диктатори можуть утримати владу або на багнетах, або на любові населення. Найефек¬тивніше — і на першому, і на другому. Та якщо немає любові, то фейсбук і твіттер — набагато могутніша зброя, ніж багнети. А нелюбимому і беззбройному політику влади не утримати.
Ігор КОЛІУШКО, голова правління Центру політико-правових реформ:
— Зміна влади в Україні можлива в результаті чергових та позачергових виборів.
У 2012 році відбудуться чергові парламентські вибори. Вони можуть привести до часткової зміни влади — якщо опозиція об’єднається, здобуде за результатами виборів більшість у Верховній Раді і наполяже на формуванні свого уряду. При цьому президент залишиться той самий, і в умовах діючої Конституції це буде дуже нелегке співурядування. Такий розвиток подій, очевидно, не створить умов для вкрай необхідних швидких реформ і прискорення суспільного розвитку, але він зможе зупинити негативні, руйнівні тенденції, нав’язані країні чинною владою.
Проте імовірність реалізації такого варіанта не висока. Для цього треба, щоб усі парламентсь¬кі та більшість непарламентських опозиційних партій об’єдналися задовго до виборів, підготували спільний план дій на післявиборний період, узгодили єдиний виборчий список як за пропорційною системою, так і в мажоритарних округах і сформували та оприлюднили склад майбутнього уряду. При цьому план дій має бути реалістичним і зрозумілим більшості виборців, склад тіньового Кабінету міністрів викликати в них повагу й довіру, а виборчий список не повинен містити дискредитованих особистостей і потенційних майбутніх «тушок».
Реалізувати все це вкрай складно не лише через відсутність у суспільстві загальновизнаних моральних авторитетів, здатних відіграти роль каталізатора об’єднання та гаранта виконання домовленостей, а й через домінування банального егоїзму в політичній позиції лідерів найбільших опозиційних партій. Їх більше цікавить особиста присутність у майбутньому парламенті, бажано з якнайбільшою свитою вірних особисто їм соратників, ніж зупинення негативної політики діючої влади. Вони традиційно вірять у вигідність для себе домовленості з владою. Для цього, мовляв, потрібна тільки належна вага у майбутньому парламенті, а також іще одна опозиційна сила, яка буде «хлопчиком для биття», а вони — «конструктивною опозицією».
Позачергові вибори, які можуть привести до зміни влади в 2012 році, це президентські вибори в разі відставки, втечі чи з іншої причини припинення повноважень президента України. Змусити його до цього може лише дуже сильний і організований ненасильницький спротив мільйонів громадян — ще одна оксамитова революція. Ймовірність її виникнення наступного року також невисока. Для цього необхідне не лише незадоволення владою, а й насамперед план розвитку країни та авторитетні і сміливі лідери, яким громадяни готові довірити його реалізацію. Поки що виконання цих умов наступного року навряд чи можливе через відсутність авторитетної та активної еліти і низький рівень самоорганізації та солідарності людей. Хіба що влада дуже сильно постарається…
Дмитро КОРЧИНСЬКИЙ, лідер партії «Братство»:
— Зміна влади у 2012 році можлива — в разі переходу до опозиції деяких впливових фігур з числа еліти «регіоналів» на тлі радикалізації громадського протесту.
Необхідність придушення протестів напевне викличе санкції проти українського керівництва з боку Заходу, що стимулює зраду Януковича його оточенням.
У кризові моменти визначальну роль відіграють прикрі випадковості. Смерть дитини під колесами президентського кортежу, загибель Тимошенко у в’язниці (можливо не я перший про це подумав) тощо. Подібні «фундаментальні» випадковості часом відіграють роль спускового гачка, і ситуація «вистрілює».
Не варто забувати про явище революційної індукції. Почалося в Тунісі — зачепило всіх арабів. У 1989 році струснуло територію від площі Тяньаньминь до Берлі¬на. У 1917-му революціонізувалася вся Європа. І так завжди: Бог пише широкими мазками.
Невдоволення в ерефії та бунт у Казахстані звістують початок пригод на західній оконечності Великого степу, отже й у нас.
Втім, можлива й випадковість найгіршого ґатунку, і в наступному році нічого не станеться.
Андрій КУРКОВ, письменник:
— Як ви пригадуєте, на 2012 рік різними віщуваннями був призначений кінець світу. Виходячи з цього та з особистих спостережень, гадаю, що зміни влади в нашій країні не станеться. Але й подальшої узурпації влади не буде. Влада і Партія регіонів триматимуть «декларативну» оборону, пояснюючи незадоволеним, що ті просто не помічають покращення життя через свій запальний характер та нераціональне мислення. Однак більше зусиль партія влади докладатиме до справи боротьби проти політичних конкурентів.
На сьогодні реальних політичних конкурентів у партії немає. Та й найближча за рейтингом партія «Батьківщина», набравши більшість на парламентських виборах, може опинитися в цікавій ситуації, коли до неї повернуться безліч депутатів, котрі раніше перебігли в «Регіони», а потім вони дружно змінять керівництво партії, та й назву, якщо знадобиться, щоб оголосити «Батьківщину» реформованою Партією регіонів. Я, як і багато громадян країни, не бачу ідеологічної різниці між цими партіями.
Так, за Партією регіонів закріпилася слава «грубого бульдозера», який розчищає всі теплі місця та будівельні майданчики тільки для свого вузького кола. Проте важко віриться, що з приходом до влади нової політичної сили все відразу змінилося б. Україна залишається кадровою пустелею не тільки в економічному, а й у політичному сенсі. А в народу протестний настрій — він готовий голосувати «проти». Його голоси «за» будуть більше «проти» того, що є, ніж «за» те, що буде.
У країні катастрофічно бракує змагання ідеологій. Є пародія на комуністичну ідею, є умовний хуторянський соціалізм, є радикальний український націоналізм і змагання всередині націоналізму на звання «головного радикала». Тоді як «ідеологією» головних партій є просто гроші та бажання максимальне довго залишатися при владі, що водночас означає — при державних, бюджетних грошах і при контролі над силовими відомствами та юстицією, з допомогою яких можна легалізувати продовження свого перебування при владі.
Однак нічого вічного не буває, і список «партій влади» поповнюватиметься новими назвами партій. Якщо цих нових партій не створять політики з іншого табору, їх створить сама Партія регіонів для «мирної передачі влади» молодому поколінню — своїм дітям, у прямому і переносному значеннях. «Вашингтона з новим і праведним законом» українцям доведеться чекати ще довго. Тим більше що з минулого року український політичний світ заражений ще одним небезпечним вірусом — вірусом корпоративної помсти, що є головною причиною перебування в СІЗО, наприклад, Юрія Луценка.
Мирослав МАРИНОВИЧ, правозахисник, публіцист, релігієзнавець:
— Так, у 2012 році зміна влади в Україні цілком можлива, адже низи щоразу більше не хочуть жити так, як їм пропонує влада, а верхи щоразу менше можуть їх до цього змусити. Нинішня влада демонструє філософію управління, яка спізнилася на століття. Вона інтелектуально бідна, енергетично збиткова й морально неспроможна. Її суспільні технології грубі й примітивні, а тонкі технології Заходу їй видаються проявом слабкості. Вона неефективна, бо унеможливлює рятівний зворотний зв’язок, завдяки якому можна виявити джерела небезпеки. Вона антимодерна, бо блокує свободу циркуляції правдивої інформації. Вона антисоціальна, бо руйнує загальне добро й не дозволяє людині вижити самостійно. Вона сатанинська, бо зневажає гідність людини й руйнує міжлюдську солідарність.
Отож і в Україні, і в Росії бачимо останні спроби радянської системи зберегти свої визначальні параметри — який уже раз ціною занапащення долі своїх народів. Кожна її реінкарнація стає щоразу більшим фарсом, який, здавалося б, несумісний зі здоровим глуздом. Хоча прірва, в яку вони штовхають свої народи, аж ніяк не смішна. Життя нашої влади могли би продовжити сибірського масштабу природні ресурси, яких в Україні немає, та сибірського розмаху ҐУЛАҐ, для якого владі забракне снаги. Тому не сумніваймося: ноосфера врешті-решт «зішкрябає» зі свого днища оці зашкарублі нарости. Можна сперечатися, коли це станеться: 2012 чи 2013 року, — але станеться це обов’язково.
Партія регіонів може маніпулятивно виграти найближчі вибори, але вона програє своє майбутнє. Якщо ж Віктор Янукович виграє президентські вибори, то на свою біду. Згодом скажуть: краще б він узагалі не народився.
Влади мені не жаль — вона жалюгідна. Жаль народу, який ніяк не може зрости у свободі.
Олег МЕДВЕДЄВ, політтехнолог, віце-президент Української PR-Ліги:
— «Не з нашим щастям» або «Не дождетесь» — ці два крилаті вислови, кожен — із властивим йому відтінком, і є концентрованою відповіддю на поставлене запитання.
По-перше, ідея відставки Віктора Януковича, озвучена деякими політичними партіями та експертами, ще не настільки оволоділа масами, аби стати матеріальною силою.
По-друге, якби суспільству вже нестерпно кортіло змінити владу, громадська думка не мала б значення, бо за два роки майже вибудувано систему, яка унезалежнює владу від настроїв у суспільстві.
По-третє, Янукович — не Кравчук, відтак не справляє враження людини, готової достроково розлучитися з повноваженнями президента. Більше того, навіть коли настане встановлений законом дед-лайн і виповниться конституційний час залишати посаду, треба буде ще докласти чималих зусиль, аби переконати або примусити його поступитися президентським кабінетом. Янукович не лише не Кравчук, він — ще й не Кучма, з Майданом цяцькатися не буде. Це випливає принаймні зі спогадів тих, хто з перших вуст чув його думки восени 2004 року.
Втім, по-четверте, розраховувати, принаймні 2012 року, на масові виступи з вимогою дострокових виборів президента не варто. Не було б і попереднього Майдану, якби Цукерберг трохи раніше винайшов Facebook — місце, яке виявилося ідеально придатним для випускання українцями пари. Для чого пхатися на «площу Тахрір», коли PC на столі, а під сідницями — зручне крісло, з якого так зручно цілитися в Януковича? Однак припускаю, що цілком прогнозовані офіційні результати парламентських виборів 2012 року, які будуть доволі далекими від реальних і вочевидь суперечитимуть очевидним уже тепер настроям суспільства, все ж таки спровокують досить масові виступи розлючених виборців, і серед їхніх вимог постане питання відставки Януковича та дострокових президентських виборів. Але це вже буде мішечок не під цю, а під іншу ялинку, до якої ще чимало випаде пережити.
P.S. Високо імовірний новий прем’єр — це зміна не влади, а лише декорацій.
Нинішні представники влади не справляють враження людей, котрі достроково позбудуться своїх привілеїв. Навпаки, йдеться про осіб, до яких у законний час ще доведеться докласти чимало зусиль, щоб їх усунути.
Коли навіть настане їхній час — треба буде докласти зусиль, щоб пішли.
Прецедент кримінального переслідування будить у влади бажання бути вічною.
Приклад Янукович братиме не з Горбачова і не з Кравчука, хоча, здається, й поважає останнього, принаймні віддає йому почесті, достойні першого президента, а з Каддафі, Асада, Салеха, — відстрілюватиметься до останнього патрона.
Хороша новина — популярність влади стрімко впала. Опо¬зиція у середньому має більше.
Погана новина — Янукович вибудував систему, в якій доля влади більше не залежить від то¬го, як до неї ставляться люди. То¬му розмови про відставку не буде — хоча прецеденти в Україні є…
Віктор МУСІЯКА, професор права:
— Зміна влади в наступному році малоймовірна: до цього немає критичних передумов ні в соціаль¬ній, ні в політичній сфері — лише точкові сигнали, які не мають тенденції до системного вираження масштабної суспільної волі. Водночас у розпорядженні влади — всі основні інструменти впливу на волю громадян, без оволодіння бодай частиною яких її потенційним опо¬нентам нема на що розраховувати.
Це — суперпрезидентська влада, яка хоча й підточується зсередини протиріччями, але в силу її природи здійснює конт¬роль над усією державною системою влади та місцевим самоврядуванням. Парламент, уряд, судова влада, силові структури, фінансово-банківська система, механізм розподілу об’єктів державної власності (насамперед землі) — ось інструменти авторитарного правління. Безперечно, влада не ризикує найближчим часом відчути небезпечну для неї протидію, оскільки вона здолала без найменшого опору головного суперника — Право. Після антиконституційного перевороту лавина законів буквально понівечила насамперед головного виразника влади Права — судову систему. За нею настала черга всього, що є надбанням народу. Ось вирішальний аргумент влади.
Навіть в умовах жорсткої кризи влада знайде можливості гасити найзагрозливіші вогнища суспільного невдоволення. Зрозу¬міло, що в рік парламентських виборів соціальна складова бюджету буде на першому плані. Основ¬ні проблеми для майбутнього держави, а не стільки для влади, чекають нас у відносинах з Росією, насамперед — у газових питаннях. Якщо буде реалізовано якийсь із варіантів почесної здачі газотранспортної системи — із цього розпочнеться девальвація з неминучим дефолтом самої ідеї української державності. Як¬що в оточенні президента візь¬ме гору здоровий глузд, пошук прийнятних варіантів може піти шляхом реформування НАК «Наф¬тогаз», відходу держави зі сфери закупівель газу. Залиша¬ється судовий порядок захисту, а також звернення до недолугих харківських угод. Засобів захисту державних інтере¬сів іще не вичерпано. Питання лише в тому, чи спроможна влада їх захищати. Схоже, що влада готова як до поглиблення подальшої ізоляції на європейському векторі, так і до внутрішніх політичних та соціальних негараздів.
Що може об’єктивно зумовити зміну влади? В Україні сьогодні — щось екстраординарне. У суспільстві зримого, масштабного прагнення до швидкої зміни влади не спостерігається. Потен¬ціал можливої дострокової зміни влади — в її непомірній концент¬рації та неприборканості. Сьо¬годні дедалі очевидніша необхідність упровадження в суспільну свідомість принципу непорушності втрачених начал моралі, на якій тільки й може зрости Право, здатне приборкати владу.
Опозиція як політична спільнота поки що відсутня і в сприйнятті суспільства, і в реальності. Її історична перспектива не в пошуку банального шансу стати черговим драконом, а в переконаності суспільства у власній готовності до жертовності та відданості ідеї обмеження влади Правом, навіть тієї влади, якою вони хочуть заволодіти. Без цього «зміна» влади виявиться лише зміною облич при владі, свідками чого ми вже були.
Мустафа НАЙЕМ, журналіст:
— Ні, наступного року це неможливо. По-пер¬ше, тому що нікому. По-друге, тому що ні з ким. Ті, хто потенційно міг би очолити такий процес, поки що нездатні пояснити, чому «ці» гірші за «інших» або «тих, хто був раніше». Саме ж суспільство ще не до кінця усвідомило свою самотність перед обличчям влади.
І, як наслідок, продовжує покладати надії на формальну опозицію, не вимагає від неї очолити похід у владу і вже тим більше не готове зробити це самостійно.
Олександр ПАЛІЙ, політолог, кандидат політичних наук:
— Зміна влади можлива завжди. Приклад — повалення здавалося б, «забронзовілих» династій Північної Аф¬ри¬ки. Проблема в тому, що влада в Україні повністю нехтує суспільною легітимністю. «Пока¬жіть нам народ» — ось головне гасло влади. Коли народ показує себе (підприємці, афганці), влада відступає. А коли ні, як старенькі пенсіонери, то — ні.
Нинішнє правління категорично не співвідноситься з уявленням народу про справедливість. Наприклад, влада виділяє «Товариству мисливців і рибалок», тобто собі, майже 9000 гектарів земель у Криму. Знаючи ціну гектара на ПБК, можна припустити, що ціна питання — багато мільярдів (!) доларів. Улітку 24 млрд. гривень подарували кільком «олігархам», списавши борги перед бюджетом. І при цьому на бюджетників, пенсіонерів, медицину грошей немає. Про таке кажуть: їсти як не в себе.
Схоже, владі здається, що в неї фінанси й керівництво адмінапаратом, і цього досить. При то¬му коли влада справді «не бачить народу», то вона не завжди встигає навіть злякатися (приклад Лівії). Кучма набагато більш трепетно ставився до питань легітимності. Навіть тоталітарні й авторитарні режими змушені реагувати на суспільні настрої. У нас же влада поводиться так, наче ніякого су¬спільст¬ва немає. Думаю, це від простоти. У силу свого життє¬вого досвіду влада розуміє тільки силу. А народ поки що демонст¬рує стриманість. Народ навіть не те що атомізований чи позбавлений віри (це минає), а, швидше, ду¬же обережний у питаннях насильства. Наше суспільство не підтримає руйнівного насильства. Кілька Руїн виробили певний іму¬нітет — думку про те, що, розпочавши насильст¬во, його можна закінчити через кілька десятиліть. Але ці аргументи теж мають свою межу.
Як може відбутися зміна влади? Найпростіший спосіб — спов
