Сергій Одарич: «СЬОГОДНІ В УКРАЇНІ І В ЧЕРКАСАХ ВІДСУТНЯ НАДІЯ»

0
1053

Керувати містом, де жити не лише комфортно, а й престижно, – мріє кожен міський голова. Однак віднайти такий населений пункт в Україні справа не з легких. Тому є два виходи, або продовжувати вірити в диво, або ж зробити такий оазис своїми руками.

Нам вдалося знайти на Батьківщині людину, котра протягом шести років поступово перетворює провінційне містечко на найуспішніше місто в Україні. Йтиметься про українця з активною життєвою позицією та європейським підходом до господарювання – міського голову Черкас Сергія Одарича.

Йому вдалося зламати деякі стереотипи: втілювати у місті сучасні світові новинки, переймати закордонний досвід з благоустрою, залучати інвесторів. Ми поговоримо з Сергієм Одаричем про проблеми та успіхи Черкас, про політику та про Україну в цілому.

«ЗАРАЗ ШУКАЮ ВІДПОВІДІ: ЧИМ ЧЕРКАСИ ЦІННІ ДЛЯ СВІТУ»

– Сергію Олеговичу, розкажіть про сьогоденні Черкаси. Що змінилось у місті відтоді, як ви стали мером?

 – Коли я вперше приїхав у місто, то для Черкас такі елементарні речі, як безперебійна подача гарячої води протягом року, стабільне опалення – були розкішшю. Натомість нині городяни не відчувають дискомфорту. Вдалося упорядкувати вивезення сміття з приватного сектору, оскільки ці послуги ще з 1990-х років не надавалися у потрібному обсязі. Найперші зміни у місті стосуються житлового сектору. Адже в першу чергу ми повинні забезпечити людям нормальне і комфортне проживання. Тому наведення ладу в наданні комунальних послуг стало першим пріоритетом.

Така ж ситуація і з ліфтами. Пам’ятаю, у місті не працювало одразу по три десятки підйомників. Сьогодні ж ми забезпечили сталий режим їхньої роботи. І якщо зараз зупиняється лише декілька ліфтів – то для городян це вже надзвичайна ситуація, отож мусимо реагувати негайно.

– Кажуть, у Черкасах найменше платять за виробництво тепла та за воду?

– Так, а все тому, що місто вже кілька років не знає, що таке відключення комунальних підприємств через борги за газ, електроенергію. Для цього ми позбулися непродуктивних видатків, оптимізували роботу та почали застосовувати новітні технології. І нині маємо, по суті, найнижчу собівартість за водопостачання в Україні. Також найнижча собівартість і з виробництва тепла. Переконаний, такі заходи достатньо вагомі й без них будь-які інші речі є малозначимими.

– Нещодавно в одному з інтерв’ю Ви озвучили, що збираєтесь за цей рік відновити кілька кварталів міста.

– Мені хочеться, щоб місто одразу цілими кварталами змінювало свій вигляд: оновлювалось освітлення, благоустрій вулиць, з’являлися клумби, пішохідні зони тощо. І маю надію, що 2012 рік буде у плані відродження – показовим. Загалом Черкаси поступово піддаються реконструкції. Відновлено центральний фонтан, історична будівля Палацу одруження, нині проходить реконструкція Палацу культури “Дружба народів” тощо.

За період вашого мерства у Черкасах пожвавилось культурне життя.

 – Ми принципово сконцентрували увагу на відновленні місць відпочинку, парків, зоопарку. Також у місті вже традиційними є і весняні, і літні, осінні і зимові фестивалі. Культурне життя стало насиченішим і багатограннішим. Думаю, сьогодні кожна людина може обрати улюблену тематику, і відпочити із задоволенням.

– На які перепони наштовхувалися на шляху до перелічених досягнень? Що заважало найбільше?

– Найбільше заважало і заважає менталітет, особливо чиновників. Адже головне у їхній роботі – це придумати причину, щоб нічого не робити. І за умови, коли зарплата чиновників занижена – залучити до такої роботи енергійних та активних людей, котрі бажають змінити у місті життя на краще – майже нереально.

От нещодавно побував у Грузії. Там мене здивувало, що в мерії працюють люди з духом підприємництва та інноваційності. Причина дуже проста – це реально шалений конкурс на посаду в держслужбі із зарплатою, котру нещодавно підняли у 15 разів. І це дало свої результати. Порівняйте: у Грузії особа, котра креативно мислить, прагне реалізовувати себе як менеджер чи комунальник, готова працювати, розвивати місто, де живе його сім’я, діти, друзі – може заробляти 20–30 тисяч гривень на місяць. У нас ніякої мотивації: ми можемо запропонувати людині з такими здібностями – в середньому 2,5 тисячі. У Черкасах лише морально мотивовані або пасивні люди можуть так працювати. Адже держслужба абсолютно “безпечна” і звільнити держслужбовця складно, іноді абсолютно неможливо. Оскільки за нашим законодавством, той, хто нічого не робить – нічого й не порушує.

Проблем додає і стереотип ще з радянських часів: ніби представники влади – це надлюди, ледь не посланці Господа на Землі. І оця позиція зверхності і того, що не чиновник має служити людям, а городяни повинні ходити і кланятися – дуже заважає.

 – А як це проявляється?

 – У банальних речах. Наприклад, виконуються роботи з ліквідації аварії на теплотрасі: ментальність наших працівників зводиться до того, що завершений термін виконання – це заварена труба. Однак ніхто не мислить категоріями, що роботи виконані тоді, коли у квартирі жителів з крану починає текти гаряча вода. А у нас відновлення водопостачання іноді може тривати тиждень. Скажу, що нам за п’ять років доводилось ламати менталітет працівників. Іноді все закінчувалось тим, що просто замінювали людей.

 – А жителі допомагають чи навпаки?

 – От саме менталітет жителів додає найбільше складнощів. Дуже часто бачу, як традиції зі старих занедбаних сіл проявляються у Черкасах, і з цим дуже важко боротися. Як варіант, я спостерігав, як відходи чи помиї вихлюпуються прямо на центральному бульварі Шевченка. Винести сміття і кинути перед собою – на жаль, теж звична справа. Хоча зі смітниками знайшли спосіб боротьби – це квітники. Пам’ятаю, ми кілька років не могли викорінити одне стихійне сміттєзвалище. Чого тільки не робили: і таблички ставили, і штрафували, а потім розбили клумбу. І на подив – все припинилося. Так і далі продовжуємо. Сьогодні в місті діє навіть цілий проект “Перетвори смітник на квітник”.

– Що чекає на Черкаси у майбутньому? Вже визначились з планами?

– За цей рік ми маємо визначити стратегію розвитку міста на наступні десятиліття. Тобто, яку позицію місто має зайняти у світі, чим Черкаси цінні для світу. Якщо нам вдасться знайти відповідь на ці питання, то це буде дуже добре. Ми матимемо неабиякі перспективи. Якщо ні –  залишиться сіре містечко, звідки тікатимуть люди.

 – Про позитив ми вже поговорили, а як щодо проблеми міста?

– Глобальна проблема Черкас – це та, про яку я говорив ще під час виборів п’ять років тому: ми маємо творити об’єктивні умови для наших претензій на роль обласного центру. Бо Черкаси перетворились на обласний центр штучно, директивно. Тицьнули пальцем в карту і все.

 Без сумніву, ми маємо хороші географічні дані, але не маємо комунікацій. Ми стоїмо на Дніпрі, але воно не є судноплавною артерією. Утім, силами одних Черкас це не виправити. Держава має відновлювати судноплавство та вантажний транспорт, пасажирські перевезення. Ми сьогодні маємо думати про автосполучення.

– Ви говорите про нашумілий автобан?

– Так. Багато хто сміявся над цією ідеєю, називав мене якимось “Остапом Бендером, що будує Нью-Васюки”. На щастя, п’ять років мого лобіювання ідеї автотраси “Київ – Черкаси – Дніпропетровськ” сьогодні дає плоди. Проект підійшов до реалізації. Це стратегічне завдання, котре поставив на контроль Президент України. Адже без якісного сполучення із зовнішнім світом – місто приречене на вимирання. Тільки швидкість та зручність комунікацій можуть допомогти нам у розвитку. Сполучення з Києвом дасть можливість активізувати торгівлю, поліпшити доступ наших товарів за межі міста. Це дасть можливість відновити наш аеропорт. Сьогодні у світі авіаційні пасажирські перевезення вони переносяться у невеличкі міста неподалік від мегаполісів. І Черкаси ідеально підходять.

Є стратегічні плани у розвитку залізниці – транснаціонального коридору Європа і Росія, розвиток через Черкаси. Є вузька ділянка між Смілою та Гребінкою, там у планах будівництво другої колії. А у генеральному плані міста, котрий ми торік затвердили, є винесення залізниці за межі міста. І для жителів, і для пересування транспорту було зручніше.

Тоді залізничний потенціал використовуватиметься на повну. Бо зараз Черкаси ніби і поруч з великим вузлом Смілою, але таке враження, що на околиці.

– Потужна автомагістраль – це звичайно дуже добре. А як вирішуються справи з міськими дорогами, які давно вже перебувають у м’яко кажучи не найкращому стані?

– Це дійсно одна з ключових проблем Черкас. Однак я знайшов спосіб як її вирішити. Наше місто чи не єдине в Україні змогло самостійно випустити облігацій на 60 мільйонів гривень для ремонту доріг. Крім того, ми залучити ці кошти під рекордно низький відсоток – лише 14 % річних. Через бюрократичну і тендерну тяганину ремонт виконується поступово. Планую, що в повному обсязі капітальний реконструкція найголовніших автошляхів буде виконана до цієї осені.

«У ПОЛІТИКУ ПІШОВ З ПЕРШОГО КЛАСУ»

– Сергію Олеговичу, чому Ви пішли у політику і там лишились?

– У політику пішов з першого класу. Я завжди був громадсько-активним. Завжди подобалось спілкування з людьми, згуртовувати їх для якоїсь мети.

 – Розкажіть про свій перший проект

 – Пам’ятаю, як збирали класом макулатуру. Але підійшли до цього процесу не як усі, а збирали папір у цілому мікрорайоні Києва, де жили і навчалися. А надихнув мене мій дід, Андрій Степанович. Він любив людей, відгукувався на допомогу, вже життя пропрацював в одному місці – у Ніжинському педагогічному інституті і і весь цей час вів активне громадське життя. І, окрім роботи, був дуже активним діячем.

Зараз згадую, як ми виходили у місто, а Ніжин – невеличке містечко до 80 тисяч жителів, він вітався практично з кожним, важко було знайти незнайомця, без проблем контактував, запитував, як справи у рідних. Мене тоді на рівні підсвідомості шокувало: як дід так легко це робить і живе таким спільним життям.

– До бізнесу повернутись не хочете?

 – Я себе добре знаю, адже все одно не зможу бути поза політикою. Навіть тут у Черкасах, займаючись бізнесом і маючи в ньому безліч проблем, я у 2004 році активно допомагав Ющенку на виборах. Не можна було всидіти.

І більше того, коли тільки народився мій син і виникло питання моєї активності – чи варто ризикувати, адже молода родина, маленька дитина, котрим могли заважати переслідування, арешти. Я відповів – найбільше, що я хочу в цьому житті, це щоб моя дитина не запитала мене: чому у нас погана країна, і що ти, батьку, зробив для того, аби вона була кращою. Тому я не повинен бути поза, я маю втручатися.

 – Якими своїми вчинками найбільше пишаєтесь?

– Я живу за принципом: роби, що мусиш, і буде, як буде. У свій час треба було активізувати студентів для створення осередків Народного Руху, допомоги демократичним кандидатам. Треба було депутатів учити місцевому самоврядуванню, державному управлінню. Ми проводили семінари, лекції, тренінги, книги видавали. Життя було насичене подіями, завданнями.

Із яскравих речей, то мені пощастило разом із однодумцями перетворити соціологію на публічну науку і вона перестала бути лише інструментом у маленькій групці керівників держави, спецслужб чи науковців. Наш Центр “Демократичних ініціатив” у 1993 році здійснив прорив – стало можливе миттєве реагування на державні рішення з точки зору оцінки суспільства.

 Разом з Анатолієм Лупиносом, Ільком Кучеровим, Людмилою Жильцовою змогли налагодити систему друку і транспортування нелегальної літератури. Половина самвидаву у кінці 1980-х років – друкували саме ми. Друкували для всієї України, розгорнули широку діяльність.

– А чого зробити не вдалося?

– Нашій команді не вдалося вплинути на вибір українців у 1999 році. Ми не змогли докласти усіх зусиль задля повалення режиму Леоніда Кучми. Далі в 2000 році розмежувалися, довелося виживати, зменшити політичну активність. Потім поразка, але, на щастя, її вдалося пережити.

– Чи задоволені ви своєю нинішньою командою?

– Команда – це процес. Не може бути стабільної команди. Тому кожен день вимагає нових людей і знань, команда має вчитися. Я, зокрема, постійно обкладаюсь книжками, читаю, шукаю інформацію, багато їжджу по світу, придивляюсь, розпитую. Команда має робити те ж саме.

Природно, що частина команди рухається швидше, ніж решта. Хто відстає, має відсіватись. Відверто, я ще не задоволений тією командою, яку вдалося сформувати. Я її підсилюю. Авторитет і вплив перевищують кадрові можливості. Це пов’язано з багатьма проектами: реконструкція доріг, енергоефективність, архітектурне обличчя міста – всюди недостатній рівень підготовки.

«УКРАЇНЦІВ ЗГУРТУЄ ВІДМОВА ВІД РОСІЙСЬКОГО ГАЗУ ТА КИТАЙСЬКОГО ОДЯГУ»

 – Охарактеризуйте нинішній стан України. Чи задоволені ви такою ситуацією?

– Однозначно я не задоволений. Адже з одного боку – на рівні Президента і радників декларується багато чого корисного і необхідного країні, але на рівні реалізації – третина. Паралельно ж виконуємо неправильні дії.

– Тобто влада суперечить сама собі?

– От замисліться, ми з одного боку створюємо більше свободи для економічної активності, збільшуємо повноваження і самостійність у прийняті рішень, використанні бюджету. Але в цей же час закриваємо норми по казначейству. По бізнесу знімаємо купу дозвільних вимог, але вводимо непотрібні правила. Для прикладу, щоб встановили вікно, треба пройти шалену перевірку держекспертизи. Таке враження, що немає одного бачення у владній команді. Кожен будує щось своє і більшість не слухає того, про що говорить Президент. І реформи декларуються одні, а виконується щось інше.

Крім того, мене не влаштовує, що владна команда вкрай мало приділяє уваги поясненню людям: що робиться і для чого. У період змін, яких ніхто не любить, і які зустрічають з острахом та спротивом, дуже важливо формулювати мету і результат. Населення потребує пояснення: на що витрачаються зекономлені на оптимізації кошти. Це комфортне житло, будівництво доріг, мостів, вулиць тощо.

– Що Вас особливо дивує?

 – Наприклад, велика кількість соціальних навантажень на бюджет. Я зустрічаюсь з людьми, молодшими за мене, а вони вже на пенсії, і це у 35 років. Нонсенс. Або працівник міліції має пільги на проїзд у громадському транспорті. Я ніяк не можу зрозуміти: чим він відрізняється від слюсаря на заводі, котрий платить.

– Чого на Вашу думку бракує нині нашій країні найбільше?

 – В останній період в Україні не вистачає надії. Немає навіть наближеної цілі. Це впливає на появу таких песимістичних настроїв, що провокує активних людей емігрувати з країни туди, де ця надія є.

Парадокс: в Україні є більше шансів реалізуватися активній людині, адже більше незайнятих ніш, вивільнені послуги, значно менші інвестиції. Але людина їде в найми за кордон, без шансів повноцінної реалізації, оскільки заважатиме печатка «емігранта». Але є найголовніше – упевненість в успіху держави, в її майбутньому. От цього нам і не вистачає, при цьому з кінця 1990-х років. Запалу ейфорії від незалежності не вистачило і він повністю згас. Невеликий сплеск у 2004 – не вижив. Переконаний, нині відродженням мети має займатися Президент і я не бачу проблем у цьому.

А що ви пропонуєте?

 – Моє бачення таке. Треба сказати народу чесно: ми маємо конфлікт з нашими сусідами щодо газу. З нас випивають кров і ми сьогодні ті гроші, які могли б витратити на харчі, одяг, будівництво житла, на відновлення виробництва – спрямовуємо за кордон у вигляді подвійної оплати за газ. Домовлятися росіяни не хочуть, ще й ставлять палиці в колеса, штучно блокуючи експорт української продукції. Тому наше завдання на найближчі три роки – перестати споживати російський газ. Перестати збагачувати своїми коштами сусідню країну.

Слід докласти усіх зусиль для втілення цієї мети. Альтернатива є: наше вугілля, наші ліси, сонце, вітер. І це згуртує націю, усі регіони стануть незалежними і заможнішими. Перестати розвивати своїми коштами розвивати сусідню країну.

– А як бути з нашестям іноземних виробників, які так легко почуваються в Україні?

– Нині варто конкурувати з Китаєм, продукція якого зараз активно поселилася на українських ринках. А сприяють цьому ж самі українці, котрі привозять китайські товари. Варто витратити стільки ж енергії, але для встановлення власних виробництв. Адже самі ж можемо виготовляти і при цьому залишатимемо гроші у себе в державі, для майбутнього своїх дітей.

Розвитку українського виробника на рівні країни заважає корупція – на митниці. Якби китайський товар проходив усі митні збори – ціна його була б такою ж як і український продукт, котрий оподаткований на повну. Тоді був би вибір. І наші б вигравали у якості. І це не потребує надзусиль, не потребує десятків років. Крім того, легкій промисловості ще й не необхідні великі кошти. Це теж дозволить згуртувати націю. «Наш» продукт почнуть поважати. Зараз же ми неповноцінні: ходимо по вулицях, якихось не наших письменників чи вождів, одягаємось у китайське, нас напихають російським та американським.

– Чи згуртовуєте ви таким чином черкасців?

– За останні три роки 24% тепла почали виробляти на нашому дереві й вугіллі, повністю витіснивши з однієї котельні російський газ. Ми можемо не користуватися газом взагалі, але держава робить це неможливим, бо продає газ для населення нижче реальної ціни. І виходить, що опалювати на вугіллі дорожче, навіть за пільгами.

«ОДНОЧАСНО ЧИТАЮ КІЛЬКА КНИГ»

– Коли Ви востаннє сміялися?

– Ось нещодавно мав пару годин невпинного сміху на зустрічі з друзями. Ми згадували моменти зі спільного життя. Не люблю комедій, КВН-ів, як правило, так щоб насміятися – то над спогадами.

– Як відпочиваєте, коли знімаєте «мерські обладунки»?

 – Я люблю подорожувати, не люблю відпочинок на одному місті. Лише раз напевно на одному пляжі був, але врятували книги, прочитав півтора десятка книжок. З 1996 року подорожуємо родиною на байдарках. Іноді двічі на рік з друзями вибираємось. Під час таких мандрівок ти постійно рухаєшся, щодня нова стоянка, новий пейзаж, ходимо безлюдними місцями. Зустрічаємо хіба пастухів. Оскільки у своїй роботі відчуваю перенасичення людьми, тому мій відпочинок зводиться до того, що зменшую контакти.

 – Як часто бачите дітей?

 – З дітьми спілкуємося рідко. Я намагаюсь, буваючи в Києві, хоч повечеряти, поговорити з ними. Торік нам пощастило два тижні побути разом. Їздили у Норвегію лише сім’єю, у повному складі. Такої можливості у нас ще не було.

– А яку останню книгу прочитали?

 – Я читаю одразу кілька книжок. Нещодавно “Наполеона” Кроніна, це біографія. Перечитав “Вечера с Петром Великим”, книгу про управління часом “Безцельная жизнь”, читаю про формування стратегії міст – “Маркетинг мест”. Під настрій перечитую Висоцького. А в планах – біографічне видання про Стіва Джобса, написане після його смерті.

 – Які маєте музичні уподобання?

 – Люблю різну музику: класичну, інструментальну, народну, бардівські пісні – загалом під настрій. Безкінечно слухаю свого друга Олега Павлишина, диск якого нещодавно видали спільними зусиллями. Звичайно “Океан Ельзи”, “Друга ріка” тощо.

– Чим займаєтесь у вільний час?

– Я люблю фотографувати. У студентські роки захоплювався портретами. Потім пейзажі. Зараз знов поринув у портрети. На “Октоберфесті” зробив гарну підбірку, зараз ніяк не доведу до кінця її обробку, може навіть виставку зроблю.

Яка найближча ваша мрія?

– Їх кілька. Я мрію в цьому році реконструювати вулицю Хрещатик, хочу зробити першу комфортну територію для піших прогулянок у місті. Ще набережну, а також вулиці й дороги. А вдома – гарну альтанку зі стаціонарним каміном. Хотілося б хоч на кілька днів заїхати до Італії, яку я дуже люблю. Її вулички унікальні – надихають, насичують енергією.

«У СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖАХ ПЕРЕВІРЯЮ ЯКІСТЬ РОБОТИ СВОЇХ ПІДЛЕГЛИХ»

  – На соціальні мережі щодня витрачаю не більше ніж півгодини. Я висловлюю свої думки і отримую зворотну реакцію. Думаю, що соціальні мережі дають можливість впливати на формування думок і поглядів городян. Багато інформації з “Фейсбуку” використовую для роботи. Однак активно це робив років чотири тому. Перевіряв якість надання послуг. Мої підлеглі часто намагалися говорити неправду, говорячи, що все гаразд, проблем немає. Але поспілкувавшись із городянами в Інтернеті, я дізнавався що є і перебої з водопостачанням, знав навіть адреси. І це привчило моїх підлеглих до того, що у мене завжди є механізм перевірки правдивості їхніх дій. У багатьох відпало бажання замилювати мені очі.

Щодо негативу в Інтернеті, то він продукується одними і тими ж особами. Я зрозумів, що у моєму житті є лише кілька людей, думка яких для мене є важливою. Не можна бути добрим для всіх, не можна отримувати позитивне схвалення від всіх стосовного того, чим ти займаєшся. Є різні погляди.

Я збагнув, що в соцмережах феноменом є люди, котрі зранку і до вечора сидять в мережі і на будь-яку тему пишуть гидоту. Це лузери і невдахи. Адже б якби вони були успішними людьми, то не мали б часу на написання дурниць.

 Щоб бути успішним, треба 24 години на добу бути зосередженим на своїй мрії. А той, хто має можливість марнувати 12 годин, це людина, яка нічого не досягла у житті. Тому для мене не має ніякого значення її коментар. Вона мене не цікавить, не для них я намагаюсь зробити місто комфортним, а для людей, котрі хочуть бути успішними.

Анна ОСТАПЧУК