Ой не будем, батьку, панувати…

0
1395

Сьогодні Україна нагадує велетенський пароплав, якого нещадно потріпали економічні бурі, безглузді реформи та ще люто й затято пограбували доморощені пірати. Перетерпівши такі напасті, вона, здається, ось-ось потоне у світовому океані зла і неправди.
Так можна коротко охарактеризувати наше теперішнє становище. Коли ж читаєш глибоку публікацію заслуженого господарника і державного мужа Василя Клюя «Як знищується АПК України», надруковану в «Сільських вістях», то бачиш і сущих винуватців економічного занепаду й безладу.
Україна за природою речей не може бути бідною і відсталою. Ще в сиву давнину про неї казали, що українська земля «наповнена молоком і медом». Нині, як бачимо, її обсіли шахраї, казнокради та авантюристи, а ще пригрілися тут творці хаосу і сум’яття. Тому незалежна країна по вінця у чварах і суперечностях, усе в ній робиться наперекір волі народу, робиться так, щоб люд страждав і спокутував.
Нас знову підступно виморюють. Довели народ до зубожіння і зухвало безчинствують. Через нашу байдужість і покору відвертий бандитизм здолав нас. Віра, що мала б окрилювати, опустила крила, а єдність і згуртованість, мов сипучий пісок, розсипалися. Влада проявляє жорстокість. Стало більше горя. Люди розбігаються з рідної землі, забувають поріг Вітчизни…
Найболючіше, що знову, як у криваві часи колективізації, найбільше потерпає село. Апелюючи до Президента, Василь Клюй, як і стражденне селянство, сподівається й вірить, що волею владної руки ще можна спинити грабіжницьке нищення села, яке ведеться з часів незалежності. Між тим, село є природним резервом не тільки продуктивних сил, а й духовних, його оновлення й оздоровлення стало б вагомим економічним стимулом, здатним врятувати державу. Хоча, думається, олігархічна влада, маючи мільярдні й мільйонні статки, не стане до порад вченого дослухатися. У багатіїв свої клопоти, а держава їх найменше цікавить.
Нам же до застережливого голосу Василя Клюя варто прислухатися, пам’ятаючи, що світові ділки жадібно приглядаються до нашої землі. Не спасуймо, проявімо мужність, оберігаймо й цінуймо кожну грудочку рідної землі.
Не згинаймося. Усі, хто живе в Україні, щоб вистояти, мусимо відчувати себе українцями. Україна — наша доля! Нам не потрібний розбрат, який провокують політичні манкурти. І не стільки за мову слід чубитися сьогодні, а вже боронити рідну землю, бо на ній наш рід має бути вічним господарем, а не наймитом.
У своєму одкровенні Василь Клюй праведним словом осуджує горе-реформаторів і головного з них, що під корінь вигубив колективні господарства. Таких злодіянь і ворог-чужинець не зміг би вчинити. А тут (яка ганьба!) усі руйнівники: гайдуцькі, саблуки, гладії, кравчуки та іже з ними поставали Героями України.
Нині вони притихли. Відчувають, мабуть, що українського Нюрн-берга їм не минути. Тож, коли в Давосі серед нуворишів мелькає іноді постать екс-гаранта, що «тягнув» два строки, думаєш: не там тобі, чоловіче, місце, не там…
Певен, такі потужні преси, як МВФ, Світовий банк, тисли на наших безхребетних правителів, і вони виконували всі забаганки заокеанських радників-пройдисвітів. І треба ж бути такими безголовими, щоб піднялася рука на живі сільськогосподарські підприємства та перетворила їх на мертві руїни. Нинішні керманичі теж стараються, вичавлюють останні краплини крові-поту із хлібороба. Змучений, зневірений, упосліджений у своїй країні, він уже й світу не бачить. Нікому йому й поспівчувати. Правда, Микола Янович якось дратливо порадив: мовляв, не жалійтеся, беріться за лопати і землю копайте…
Спекотного липневого дня я пройшовся межею сіножаті, що впритул підступилася до присадибних ділянок. Колись щоранку бігав нею босоніж на пасовище за кіньми. Тоді колгоспні кріпаки накошували на ній гори сіна, нині тут щовесни господарює вогонь. Важко в ті вже далекі часи жилося людям, але городи їхні були чисті, доглянуті, не занехаяні, як тепер. Люди були стриманіші, шанували чесність і порядність, не було в селі стільки алкоголіків, наркоманів, відкритої розпусти, неробства, злодійства…
Нині ж глянув я довкіл — дике пустирище! Повсюдно у блаженному спокої буяють густі бур’яни, повиті квітом всюдисущої березки. Ніде не побачив живої душі, зате натрапив на кілька куп старої картоплі, прикритої різним зелом…
От і вийшло: селяни взялися за лопати, виростили торік добрий урожай картоплі, яку ніде було збути, то повикидали її з погребів на смітники, в яри чи кудись інде. Я й сам більше півтонни висипав на город, може, прислужиться за добриво…
Владці ж чомусь охочіше закуповують картоплю в Єгипті чи Туреччині, ніж у свого виробника. А сільському дядькові немає сенсу морочитися з нею, аби продати за гривню чи півтори за кілограм, коли за сокиру, що колись коштувала 5 карбованців, нині просять 130. Теніска, ніби й ніяка — шматок тканини, коштує більше 200 гривень…
Тертий чиновник високого рангу Леонід Козаченко, президент Української аграрної конфедерації, заявляє, що Україна має потенційні можливості прогодувати 600 мільйонів осіб у всьому світі. Тоді скажіть, чому ж вона голодними очима дивиться на світ, що її підгодовує? Пече сором — від білорусів завозимо вже молочні й м’ясні продукти…
Ми справді багато можемо, але так занехаялися, опустилися, що нічого не робимо для свого воскресіння. Тепер ще й почали страхати люд доморощеними містичними фашистами, відводячи народний гнів від олігархів, які живуть в Україні, немов у раю. Наш Прем’єр, як добру вість, виголошує: Україна збільшила продаж зерна. А чому нам самим це збіжжя зайве? Може, тому, що сім мільйонів наших їдоків уже споживають божий харч, а ще стільки ж розбрелися світами і їдять чужий хліб? Чи хтось задумувався над цими втратами? А сумарно це ж ціла держава — навіть на два мільйони більше, ніж має свого населення Греція. Та нинішня Греція, щоб вижити і жити гідно, кипить, бунтує. А Україна, зморена владним безголів’ям, мовчить… Вичікує?
Іван ЗАХАРЧЕНКО,
письменник, лауреат премії імені Володимира Малика,
с. Ситняки
Макарівського району
Київської області.