Про День пам’яті та примирення

0
630

Указ Президента України «Про заходи з відзначення у 2015 році 70-річчя Перемоги над нацизмом у Європі та завершення Другої світової війни» у ці дні активно обговорюється в суспільстві, із великими перекрученнями коментується в ЗМІ не по-сусідськи налаштованих держав. Тож варто пригадати історію питання.
ДРУГА світова війна почалася 1 вересня 1939 року, коли німецькі війська вторглися на територію Польщі, а закінчилася 2 вересня 1945-го, коли на борту американського лінкора «Міссурі» в Токійській бухті українець із с. Косенівки Уманського району, що на Черкащині, генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко від імені СРСР підписав акт про беззастережну капітуляцію Японії.
Фактично ж падіння Японії було офіційно визнано дещо раніше — 14 серпня 1945 року, коли імператор Хірохіто звернувся до своїх збройних сил з закликом скласти зброю. Перед тим країну було піддано американцями жорстоким атомним бомбардуванням: 6 серпня на місто Хіросіма скинуто бомбу під кодовою назвою «Малюк», а 9 серпня в Нагасакі поцілив «Товстун». І все ж японці сподівалися на мирні переговори з СРСР. Однак 8 серпня Москва в односторонньому порядку денонсувала чинний із 13 квітня 1941 р. пакт про нейтралітет, і вранці 9 серпня, по суті, синхронно з бомбардуванням Нагасакі, силами трьох фронтів розгорнула бойові наступальні операції, що завершились розгромом Квантунської армії. В результаті СРСР захопив південну частину острова Сахалін і окупував Курильські острови. Відтоді японці, заявляючи про бажання повернути «північні території», постійно нагадують: вони не нападали на Радянський Союз. СРСР вступив у війну на Далекому Сході, виконуючи домовленості Сталіна із союзниками в Ялті, підтверджені потім у Потсдамі.
На основному ж — Східноєвропейському театрі збройного протистояння — події розгорталися, на щастя, без ядерного компонента.
Упав Берлін 2 травня. Але бої ще тривали.
5 травня 1945 року грос-адмірал Деніц, якого Гітлер перед смертю призначив президентом рейху і воєнним міністром, намагався через свого представника домовитися зі ставкою головнокомандувача експедиційних сил союзників у Європі Дуайта Ейзенхауера про часткову капітуляцію південної групи німецьких військ. Йому було сказано, що може йтися тільки про повну капітуляцію на всіх фронтах. Німці попросили трохи часу на оповіщення військ. Попередній протокол про капітуляцію був підписаний у французькому м. Реймсі 7 травня. У ньому зафіксовано зобов’язання німецької сторони припинити активні бойові дії 8 травня з 23 години 01 хвилини за центральноєвропейським часом. Частина антигітлерівської коаліції, передусім керівництво США й Великобританії, вважаючи, що війна в такий спосіб закінчена, оголосило своїм країнам про капітуляцію Німеччини 8 травня.
Уряд СРСР, однак, утримався повідомляти про закінчення війни, оскільки не був упевнений, що відповідний наказ буде виконаний і на радянсько-німецькому фронті. До того ж Сталін вважав, що такий важливий історичний акт має бути прийнятий у Берліні. Союзники з цим погодилися. Церемонія урочистого підписання остаточного тексту Акта про беззастережну капітуляцію відбулася 8 травня з участю представників поваленого Третього рейху, а також союзних держав-переможниць — США, Англії і Франції — під головуванням маршала Г. Жукова. Того ж дня Президія Верховної Ради СРСР видала Указ про оголошення… 9 травня Святом Перемоги, хоч у документі, підписаному в передмісті Берліна Карлхорсті, повторювалася реймська дата — 8 травня. Москва послалася при цьому на різницю в годинникових поясах.
До речі, прийнявши капітуляцію, Радянський Союз не підписав мир із Німеччиною, тобто фактично залишився з нею в стані війни. Цю ситуацію було виправлено тільки 25 січня 1955 року Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про припинення стану війни між Радянським Союзом і Німеччиною».
А от мирної угоди з Японією немає й досі. Причина — в окупованих Радянським Союзом острівних територіях.
6 червня 1945 р. воєначальники союзних держав Жуков, Ейзенхауер, Монтгомері та Лавр де Тасіньї підписали в Берліні ще й Декларацію про поразку Німеччини та прийняття верховної влади в ній урядами СРСР, США, Великобританії і Франції. Уряд вермахту було розпущено. Антигітлерівська коаліція виконала свою історичну місію.
Неймовірно виснажливі шість років війни спричинили величезні людські втрати, залишили по собі жахливі руйнування і над¬звичайно гіркий присмак цинічного ігнорування воюючими сторонами міжнародних зобов’язань, зафіксованих у численних договірно-правових актах. 70 років — життя цілого покоління — виявилося замало для викорінення войовничої зарази. На жаль, отруйні бацили колективного егоїзму тих часів знаходять сприятливий ґрунт для відродження нині — в поведінці новітніх паліїв війни доходить навіть до погроз ядерною зброєю. Не допустити поширення цієї епідемії — невідкладне завдання сучасних поколінь.
Криваве зіткнення двох потуг, у яке проти своєї волі — як частина СРСР — була втягнута й Україна, призвело до непоправних фізичних і духовних втрат не тільки на полі битви, а й у житті мирного населення. За приблизними оцінками, 8-10 мільйонів українців заплатили за «чужу війну» своїм життям. У цьому контексті, як би те комусь не подобалось, війна для нас була таки Вітчизняною — як частина Другої світової: нашою землею трагедія прокотилась двічі — туди й назад. Україна була повністю окупована, і вигнати загарбників стало справою життя і смерті. Тому дискусії на цю тему мають сенс лише задля з’ясування позицій, а не категоричного заперечення термінів.
Особливо ж дико звучить, коли лідер сусідньої держави, яка незграбно привласнює все, пов’язане з перемогою над нацизмом, просторікує про те, що цю Перемогу могли б здобути й без України.
Він мав би знати, що мільйони українців із колишнього СРСР, а також українці Канади, США та інших країн воювали з нацистами та їхніми спільниками на всіх фронтах від Атлантичного до Тихого океану. Від першого дня, коли сотні тисяч українців у складі Війська Польського зустріли гітлерівських зайд на європейському Заході, й до розгрому Квантунської армії на Сході.
Як держава, що зазнала найбільших втрат у минулій війні, Україна стала засновником ООН та членом ряду інших міжнародних організацій, і послідовно працює у справі зміцнення миру між народами. На жаль, сама останнім часом є об’єктом іноземної агресії і сподівається на активну солідарну підтримку міжнародної спільноти у боротьбі з силами імперії зла.
Багато десятиліть Україна дотримувалася радянської установки — святкувати День Перемоги 9 травня.
Між тим 22 листопада 2004 року Генеральна Асамблея ООН зробила компромісний крок: проголосила обидві дати — 8 і 9 травня — Днями пам’яті і примирення, запропонувавши відзначати якусь одну з них або й обидві як День пам’яті жертв Другої світової війни.
Указ Президента Петра Порошенка від 24 березня 2015 року «Про заходи з відзначення у 2015 році 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни» встановлює День пам’яті та примирення, який щорічно відзначатиметься 8 травня. Так, як у Європі. 9 травня як День Перемоги «не скасовується». Два дні — це компроміс, який має покласти край суперечкам щодо того, коли ж благословилася Перемога над фашизмом.
Переконаний, що відзначення 8 травня разом з усіма здоровими силами антигітлерівської коаліції Дня пам’яті та примирення поряд із Днем Перемоги 9 травня сприятиме консолідації українського суспільства в усіх поколіннях та посиленню ролі нашої держави на міжнародній арені.
Володимир ЧОРНИЙ