Щоразу, коли думаєш – ну все, далі вже нікуди, – вітчизняні політики наочно доводять, що запаси найнеочікуваніших дурощів у них далеко не вичерпані. От і зараз – здавалося, що 12 квітня набридлі вже всім «цирк і коні» (так назвала знана московська публіцистка Юлія Латиніна ситуацію в трикутнику Верховна Рада-Кабмін-адміністрація президента), нарешті, зникнуть – і почне працювати більш-менш згуртована урядова команда, спираючись на реальну більшість народних депутатів. Але не так сталося, як гадалося.
Гучні заяви нардепів та «викиди» конфіденціальної інформації впродовж усього Дня космонавтики та авіації засвідчили, що вітчизняний політикум сягнув нового рубежу абсурду. На очах усього світу адміністрація глави держави, різні групи у складі 
Блоку Петра Порошенка і кандидат у прем’єри Володимир Гройсман вели банальні торги за «хлібні» посади, за контроль над фінансовими потоками, за адміністративні повноваження. Саме торги – бо ж упродовж дня у повідомленнях фігурували тільки прізвища кандидатів на посади міністрів і віце-прем’єрів, а також відомості про їхню належність до тієї чи іншої групи впливу (зверніть увагу – не партії, не громадської організації, а саме бізнесово-політичної групи). При цьому не надійшло жодного повідомлення про те, що головною причиною (чи хоча б однією з причин) відсутності реальної кандидатури на посаду прем’єра від нової коаліції стала запекла дискусія щодо тих чи інших принципів урядової програми. Схоже, проблема реальної стратегії та тактики дій майбутнього Кабміну нікого «нагорі» не турбувала – мовляв, все ж просто: вийде на трибуну новий глава уряду, розкаже щось веселе, призначене вітчизняному плебсові та західним амбасадорам, а робитиметься все одно щось інше…
Пікантності ситуації додавало те, що, за повідомленнями інформагенцій, усі головні питання вирішувала так звана «стратегічна сімка» вітчизняних політичних діячів. Й одразу спадала на думку російська приказка, що у семи няньок дитина без ока. А ще – що ситуація, коли владні повноваження бере на себе група персонажів, позбавлена легітимності, в російській історії повторювалася аж двічі. Спершу постала «семибоярщина», потім, уже через декілька століть, – «семибанкірщина». Схоже, сумна доля тих «сімок» не навчила нічого вітчизняних повторювачів перейденого іншими. Ба більше – чи не забагато честі цим персонажам – звати їх «стратегічною сімкою», коли жодних здатностей виробити стратегію для країни (а не для поліпшення власного добробуту) вони не виявили?
Урешті-решт те, що все зводилося до торгів, мимоволі підтвердив на своїй сторінці у Facebook Юрій Луценко. Вже після півночі він повідомив, що кандидата у прем’єри і склад уряду погоджено. І все. І жодного слова про те, якими будуть засади діяльності цього уряду та чи розглядалися вони взагалі.
Що ж, поживемо – побачимо, у що на практиці втілиться озвучене Луценком.
А тим часом якби 12 квітня відбувалися не банальні торги, а завершальні дискусії про урядовий курс, про першорядні та стратегічні завдання нового уряду та нової коаліції, це було би ще якось зрозуміло, але і в такому разі не завжди політикам варто прати свою нижню білизну перед телекамерами…
Найсумніше у цьому, мабуть, те, що у торгах на рівні дрібних базарних крамарів, за повідомленнями всіх інформагенцій, бере участь і глава держави (він же – гарант Конституції та Верховний головнокомандувач) – чи то особисто, чи то через своїх повноважних представників. Узагалі-то, якщо зважати на ту саму Конституцію, президент має перейматися кандидатами на керування лише двома міністерствами – оборони та закордонних справ. Усе інше – то справа коаліції (яка, до речі, так досі й не створена). Проте реально всі президенти України, крім хіба що першого, активно втручалися в процес формування Кабінету Міністрів, і Петро Порошенко в цьому плані тільки продовжує традиції Кучми-Ющенка-Януковича. Чому? Якщо проблема в тому, що главі державі хочеться кермувати й урядом, то слід поставити його на місце. Якщо ж проблема в тому, що об’єктивні обставини української політики просто-таки змушують президента активно втручатися у процес формування Кабміну, то слід це легалізувати. Не в останню чергу для того, щоб глава держави безпосередньо відповідав за діяльність Кабміну, а не робив вигляду, що він ні при чому, коли його висуванці провалюють роботу.
Дехто з політичних аналітиків під враженням «цирку і коней» останніх місяців пропонує радикально змінити Основний Закон і перейти до суто президентської республіки, як у США, коли всенародно обраний глава держави сам формує уряд, очолює його і відповідає за його діяльність – як перед Конгресом, так і перед виборцями. Втім, існує й французька модель розподілу прав й обов’язків між главою держави та главою уряду, згідно з якою президент головує на засіданнях затвердженого парламентом уряду й підписує його рішення; прем’єр у такій системі – це реально наче заступник президента-стратега з тактичних питань. Трапляються ситуації, коли ці двоє належать до різних партій; у такому разі їм доводиться або знаходити спільну мову (і поділяти спільну відповідальність), або йти на дострокові вибори. То, може, так вибудувати й політичну систему України, тим більше, що в такому разі непотрібно радикально змінювати форму державного правління – вона так і залишиться змішаною, тільки будуть переставлені певні акценти?
Хоча є великий сумнів, що зміна форми правління сама по собі істотно змінить і сутність вітчизняної кланово-олігархічної політичної системи, яку започаткував ще Леонід Кучма і всі недоліки якої наочно проявилися нині…
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
