Змінюючись сам, змінюй державу

0
1747

28 червня виповнилося 20 років від дня ухвалення Конституції України.
Не святково на душі, хоча й свято велике. Як і в попередні роки, кортить полаяти найвище керівництво, депутатів, чиновників, ворогів України, поскаржитися на лиху долю, мовляв, і державу збудували не таку, і конституційні права не забезпечуються, і таке інше. А може, давайте порушимо традицію — спробуємо знайти в цьому документі хоч один плюс?
А він у тому, що в країні без усталених традицій державності, поваги до закону, де панував політичний роздрай, все ж було ухвалено Основний Закон, про який схвально відгукнулись і Венеціанська комісія, і структури Європейського Союзу. Так, його не можна назвати ідеальним, бо став результатом політичного компромісу між гілками влади та найвпливовішими політичними силами. В документі також присутня радянська ментальність, схильність до авторитарних методів управління, він містив низку суперечностей. Проте одночасно всотав і конституційний досвід розвинених країн. Найголовніше те, що сформулював модель майбутньої держави — незалежної, демократичної, соціальної, ринкової. Тобто містив запас державотворчої актуальності з перспективою стати таким собі глечиком, що мав наповнюватися законами, урядовими рішеннями, конкретними діями, спрямованими на розбудову держави. Інша річ, що ми заповнили цю посудину таким вибухонебезпечним непотребом, що врешті-решт вона стала тріщати. Закон не винен, що ним нехтували президенти, парламент, виконавчі органи влади. Він був розрахований на суспільство з глибокими демократичними традиціями, а не на секретаря парткому, котрий звик керувати, грюкаючи кулаком по столу.
Спосіб ухвалення Конституції не менш важливий, ніж її зміст. Синонімом Основного Закону є словосполучення «суспільна угода». Дехто вважає, що її як такої не було, натомість мала місце змова еліт. Не згоден. Хто застав ті часи у зрілому віці, не дасть збрехати, що дискусії щодо головного закону держави вирували не лише під куполом ВР, а й у залах засідань місцевих рад, в засобах масової інформації, на численних круглих столах та інших заходах. До пошуку прийнятного варіанта залучались науковці, інтелігенція, громадські активісти. Процес був відкритим. І, що вражало, влада прислухалася до пропозицій громадськості. Діяв механізм суспільної еволюції, запущений на початку 1990-х, і якби Кучма та придворна кліка його не знищили, то ми одержали б зовсім інший результат, ніж маємо сьогодні. Конституцію не шарпали б, не підлаштовували під свої потреби всі кому не ліньки, вона еволюціонувала б у відповідності до потреб суспільства.
8 грудня 2004 року, під час Помаранчевого майдану, Український парламент вніс перші зміни до Основного Закону. Ухвалення законопроекту №2222-IV авторства В. Медведчука та П. Симоненка було головною умовою проведення третього туру президентських виборів, котру висунули політичні супротивники В. Ющенка. Так звана політреформа нібито унеможливлювала узурпацію влади, проте насправді закладала в цю систему міни вповільненої дії, котрі незабаром і вибухнули, поховавши надії країни на прогресивні перетворення і згодом знову привели до влади кучмістів. Конституція справді потребувала змін, але не таких, що розбалансували б систему управління, а зміцнили демократію, заклали механізми контролю за владою громадянським суспільством. Це було головнішим, ніж навіть президентські вибори. Під тиском Майдану тоді можна було домогтися будь-яких змін. Чому цього не було зроблено? Бо занадто довіряли політикам, які Майданом маніпулювали. Іншими словами, через незрілість суспільного мислення. А тому те, що відбулося в парламенті 8 грудня, можна назвати конституційною змовою за спиною народу.
Так започаткувалася традиція, яку продовжив Янукович. 1 жовтня 2010 року за поданням 252 депутатів Партії регіонів 17 із 18 суддів Конституційного суду ухвалили рішення про визнання закону про політреформу №2222-IV неконституційним, що означало автоматичне відновлення чинності попередньої редакції Конституції України від 1996 року. Цей брутальний акт узурпації влади призвів до всенародного вибуху підсиленого інтересами олігархів, який викинув Януковича не лише з його крісла, а й за межі країни.
Майдан — це віче, а не ринг для боїв без правил. Де, як не тут, слід було обговорити перспективу державного устрою України? Проте політики, які осідлали і Третій Майдан, не додумалися ні до чого ліпшого, як просто крутнути конституційне колесо в зворотному напрямку. 21 лютого 2014 року чинність закону №2222-IV було відновлено. Але хіба Основний Закон — дишло? Чи залишиться після цього до нього повага?
Після обрання на посаду Президента Петра Порошенка почався новий період у переформатуванні Конституції. Процес підготовки новацій відбувався кулуарно — громадськість, наукову спільноту від нього відсторонили. Окрім цього, з’явилася нова особливість — участь у нашому законотворенні іншої держави. Створювалося враження, що наш лідер більше прислухається до вимог учасників Мінського переговорного процесу з боку Москви, ніж до суспільства. Прикметно, що в ньому одну з ключових ролей відігравав усе той же В. Медведчук. У результаті народився проект закону «Про внесення змін до Конституції України» (щодо децентралізації влади) №2217а, який було ухвалено в першому читанні 31 серпня 2015 року. Обурення патріотичної спільноти викликав пункт 18-й документа: «Особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей визначаються окремим законом». Йшлося про Закон України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей». Викликало підозру й вилучення з Конституції переліку областей.
Троє загиблих, близько півсотні поранених — така ціна цього рішення Верховної Ради. На чиїх руках кров? Гадаю, не лише того бійця, який кинув гранату в нацгвардійців, а й тих, хто готував та проштовхував сумнозвісні зміни, котрі народ охрестив «зрадницькими». Налякана таким поворотом справи і розуміючи, що суспільство не сприймає ні змісту змін до Конституції в частині децентралізації, ні способу їх протягування, влада відклала законопроект №2217а у довгий ящик, проте від намірів перекроїти Основний Закон не відмовилася.
2 червня 2016 року Верховна Рада 335 голосами ухвалила зміни до Конституції України в частині судоустрою. Одночасно було прийнято Закон «Про судоустрій і статус суддів». Ці документи містять норми про ліквідацію суддівської недоторканності, автоматичну відставку цих працівників у разі непроходження переатестації, а також нібито сприяють прозорості у підборі суддівських кадрів та підвищують відповідальність за винесення неправосудних рішень.
До змісту законів є багато запитань. Наприклад, згідно зі статтею 131-2, передбачається, що виключно ліцензовані адвокати мають право здійснювати представництво іншої особи в суді і захист від кримінального обвинувачення. Тоді як раніше людина, яка не має грошей, могла уповноважити на цю роль високоосвіченого члена свого трудового колективу, односельця, сусіда тощо. Тобто знову обмежується доступ громадян до справедливого судочинства…
Та найбільше запитань до процедури. Схоже, влада прагне привчити суспільство до практики закулісного перекроювання Конституції. Як мовиться, спочатку просунули пальчик, а потім і всю руку. Головне — зробити перший прорив. Ні до чого хорошого це не призведе. Громада має показати свій характер. Не гранатами, а розумною альтернативою. Але де вона? Де інтелектуальний потенціал десятків тисяч юристів, правознавців, політологів, активістів місцевих громад? Якщо мовчатимемо, то у конституційному глечику знову утвориться коктейль Молотова. Може рвонути так, що мало не здасться: рознесе державу на друзки.
«В мене немає сентиментів до нашого співочого народу. Ми ще не усвідомили до кінця, чому сотнями років не мали державності. Не лише вороженьки винні… Як це змінити, і чи взагалі реально? Це велике запитання. Національний характер спочатку має бути усвідомлений принаймні певною вузькою групою людей. У середині ХІХ століття граф Камілло Кавур висловив свою думку про об’єднану Італію під проводом Джузеппе Гарібальді: «Італію ми створили — тепер маємо створити італійців». Це те, що називається «ремонтом національного характеру», конструюванням новітньої ментальності сучасного українця», — пише політолог Тарас Возняк.
До цих слів додам: лише змінюючись на краще самі, зможемо збудувати державу, за яку не буде соромно перед нащадками.
Олександр КАРПЕНКО