У День Незалежності столичному пам’ятнику Тарасу Шевченкові не бракувало уваги. Зранку вінок до його підніжжя поклав Віктор Янукович. А вже по обіді тут юрмилися ті, хто відгукнувся на заклик Юлії Тимошенко «спільно відзначити свято» та почути «план боротьби за Україну».
Сказати, що опозиційний мітинг був вельми велелюдний, язик не повертається. Проте кілька тисяч киян — переважно у вишиванках — зібралися. Про те, що вони невипадково опинилися в цьому місці і в цей час, свідчив і той факт, що майже ніхто не брав із рук агітаторів, що були на підступах до пам’ятника, газету Партії регіонів.
Навряд чи помилюся, коли скажу: дев’ятнадцяту річницю своєї Незалежності Україна зу¬стрічала з не баченим ще ніколи песимізмом. Дивини в цьому немає, бо важко нині відшукати суспільний прошарок, суцільно задоволений власним життям. Окремих політиків у даному разі брати до уваги не доводиться, бо, як сказав колись класик, «вузьке їх коло і страшенно далекі вони від народу».
Ніде правди діти: одна частина держави ніяк не оговтається від результатів президентських виборів. Інша, та, що начебто мала б радіти, тепер поволі усвідомлює новітні реалії з намірами підняти ціни на все і вся та збільшити пенсійний вік. Тож і дані передсвяткового опитування Центру Разумкова показали: навіть Схід та Південь України все більше вважають, що нинішня влада передусім опікується власними інтересами. А от переконаних у тому, що влада дбає про інтереси держави — навіть у згаданих регіонах, — ледь більше чверті опитаних.
Словом, попри бравурні реляції і запевнення, насправді країна й досі живе без чітких орієнтирів і хотіла б почути відповідь на питання: що ж насправді ми будуємо?
Власне, у своєму зверненні до людей Юлія Тимошенко також почала із соціології. Зокрема, згадала, що на референдумі про незалежність України в 1991 році знайшлося лише вісім відсотків громадян, які виступили проти державного суверенітету. Нині ж кількість противників незалежності зросла до чверті населення. За її словами, такі цифри є вироком усім українським президентам, усім урядам та всім політичним силам.
Коротко виклала Юлія Тимошенко і власне бачення «поточного моменту». За її висновком, влада здійснює планове витравлення з душі народу всього українського: мови, історії, культури, всього того, що є нашим тисячолітнім корінням. Вперше за останні роки роздувається міжконфесійне протистояння, бо, мовляв, не відбулося «спільної молитви» за Україну. Ведеться наступ на свободу слова. А двадцятий залп салюту у дев’ятнадцяту річницю Незалежності вона назвала «чайовими для тих, хто підтримував Януковича під час виборів: олігархам, «противсіхам», частині еліти, яка займала позицію «і вашим, і нашим».
Заявила Юлія Тимошенко й про те, що нинішня влада має намір продовжити термін повноважень як Президента (до семи років), так і Верховної Ради (до 2015 року).
— Вони не хочуть виборів для країни, яку хочуть принизити, зробивши людей своїми рабами, — запевнила Тимошенко. — Єдине досягнення Януковича — за шість місяців йому вдалося побудувати «сильну» владу, де більше немає «гілок», а є один «стовбур». Тепер вони націлились і місцеву владу об’єднати в одних руках, щоб усім повністю й безроздільно управляв один Президент. 
Після цього лідер опозиції оголосила план розвитку країни, який складається з п’ятнадцяти пунктів. Наведу найголовніші з них.
Передусім, Тимошенко закликала «не плакати й не скаржитися, не розгублено дивитися у сьогодення й майбутнє», а озброїтися чітким і зрозумілим планом дій. Водночас вказала на потребу припинити будь-які розмови про можливість відокремлення від України якихось її частин. Відтак закликала «відкласти поділ на політичні кольори української громади», розпочавши ідентифікацію прихильників ідеї демократичної України за кольорами українського прапора.
Пролунало й таке чітке послання. Очікувати на об’єднання усіх демократичних сил в одну партію чи рух не варто. Бо ті, хто хотів об’єднатися, уже це зробили. Важливо інше: змусити демократів відмовитися від угодовства, здачі в полон політичному супротивнику.
Наступний пункт програми — започаткування незалежної газети, яка б пояснювала громадянам дії нинішньої влади, її справжні наміри.
Закликала Тимошенко й до того, щоб кожна небайдужа людина знайшла своє місце у новому плані дій. Хтось — агітував людей, хтось — розповсюджував газети, інші — допомагали грошима.
Заклик на найближче майбутнє: зібратися 7 вересня у Києві та обласних центрах на попереджувальний страйк проти подвоєння газових цін, утисків для малого й середнього бізнесу, збільшення пенсійного віку. Тимошенко висловила сподівання, що ця акція стане «масовою й потужною». 
Лідер «Батьківщини» закликала громадян 31 жовтня, у день місцевих виборів, поламати владні наміри на всеосяжну монополію.
Багато кому хотілось би, вочевидь, почути й значно більше про план дій. Хоча, можливо, насправді навряд чи варто було й самій Тимошенко забігати аж так уперед. Бо цей перший опозиційний мітинг перед початком нового політичного сезону мав відповісти й на кілька запитань, украй важливих для самих політиків. Скажімо, чи готові вже люди, які побачили і владні наміри, й конкретні наміри опозиції до протесту? Зрештою, чи не побояться і далі збиратися після того, як усі попередні опозиційні зібрання дуже вправно блокувала міліція.
На жаль, відповіді на ці запитання ще немає. Тож кілька найближчих місяців якраз і покажуть: опозиція, очолювана Ю.Тимошенко, на шляху до відродження відходить у небуття. А разом із нею — й опозиція будь-яка.
Отож є людям над чим задуматись.
Олександр ЧЕРЕВКО
