ВІДРОДЖЕННЯ— НЕ ПЕРЕРОДЖЕННЯ

0
2187

Як зупинити ланцюгову реакцію безладдя та бездуховності в нашій країні, як віднайти «друге дихання» відродження або, краще сказати, гармонійного державотворення в умовах тривалого перехідного періоду країни — такі головні питання ставить перед читачами письменник Василь Василашко в книзі «Відроджуймось — не перероджуймось». І намагається знайти на них відповідь засобами літературної публіцистики.

9 ЛИСТОПАДА — ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ Й МОВИ

1.
Автор із болем спостерігає за втраченими цінностями українського народу, звертається до можновладців з проханням припинити процес подальшого «зросійщення» українців, закликає людський розум співвітчизників не перероджуватися на догоду зовнішнім та внутрішнім недоброзичливцям незалежної України:
Болить мені, що в декого з панів
Так запаніла дивна двоєдушність,
Аж не щемить йому, що в його дім
Йде друга мова по вкраїнську душу…

Аналізуючи стан національної мовної культури в Україні, автор запитує і водночас констатує: «Чи не свободу реалізації чужих інтересів відпрацьовують ділки, виправдовуючи це «спросом»? І наголошуючи на «другому диханні» відродження, стверджує, що «…час державній мові запанувати у владі. Щоб не казали: «Риба гниє з голови, а чистять її з хвоста!»
Не можна не погодитися з його думкою, що треба припинити будь-які розмови «про двоязичіє» в Україні й розбудовувати свою державу, розвивати свою гуманітарну політику, поширювати національні споконвічні традиції; при цьому створювати державу на паритетних умовах розвитку національної економіки та культури і не чіпати давно зрозумілі усім постулати, мовляв, без мови немає нації й незалежної, заможної держави. Для цього треба у власній державі насамперед подбати про інформаційний простір і особливо про поширення та розвиток рідної мови.
Автор відверто запитує у читачів: «Для кого та двомовність? Для україномовних! Та вони ж і так російською володіють! Для зросійщених громадян? Певно. Щоправда, вони ж ігнорують українську і за її державності, то в разі державності російської зовсім нехтуватимуть українською!» З цього приводу Василь Василашко на початку книги у вірші, присвяченому пам’яті видатного оборонця рідної мови Дмитра Білоуса, пише:
Двовладдя мов — теж не для слави.
Експансія одної з мов —
З харчів імперських, наддержави…
Враз мова ця, хитнувши право,
Самодержавна буде знов?!..

У передмові до книжки Василя Василашка академік НАН України Микола Жулинський з приводу так званої двомовності зазначає:
«Зловживаючи нашою ментальною терпимістю, недруги державної мови, лжедрузі свобод діють нахабно. Вони нищать не лише рідну природу, де пні можуть дати парость, а й екологію душі, де «ходячі пні» лише розтлінюють атмосферу. Щоб розмити націю, нам нав’язують комплекс двоязичія-двоєдушія, радять лукаво: «Самоідентифікуйтеся, хто ким забаг: російськомовний українець — росіянином, англомовний — англійцем, перероджуйтеся в скіфа, хозара чи турка». Ідея ж цієї книжки інша, благовісна, рятівна: українці, відроджуймося, а не перероджуймося в чужинця!»
У своїй книзі Василь Василашко виступає дослідником феномена Тараса Шевченка, дослідником творчості незламного Василя Стуса, дивосвіту Словотворця Дмитра Білоуса. Повертаючись у сучасний літературний колообіг, авторські думки про мову прагнуть здобути підґрунтя національного світосприйняття та національної культури. В роздумах про національну пісню, про внесок України у розвиток світової цивілізації, світової культури письменник розглядає уроки української мови, як уроки нашої національної історії, в контексті національного відродження, інтелектуального й духовного розвитку українського суспільства.

2.
У публіцистичній книзі Василашка розповідь набуває емоційних форм, характерних для аргументованого письма автора. І водночас, як запевняє Микола Жулинський у передмові: «Важливо, що Василь Василашко розглядає розвиток мови української з повагою до інших мов, у контексті історії, етнографії, з багатющим, цікавим фактажем, окрилює свої міркування щодо мови крилатими фразами видатних людей, і робить це з шанобою до святинь, світло від яких сприяє прозорості відносин у суспільстві, мобілізації зусиль і талантів в ім’я розквіту України!»
Функціональність національної традиції, української мови, як наголошує Василь Василашко у своєму творі, є найголовнішою й найціннішою рисою багатовікових здобутків нашого народу. Автор наводить безліч живих прикладів штучного знищення наших національних традицій і, зокрема, головного її носія — української мови. Стає очевидно, що таке функціональне приниження українських традицій як «двомовність» — неприпустима форма державотворення. Принижені штучними засобами тоталітарного режиму, традиції нашого народу або вмирають, або разом зі зміною суспільних, духовних потреб відкривають у своєму розвитку нові грані, глибини, нове джерело творчих стимулів для сучасної української культури. Про що прагне за допомогою живих прикладів розповісти у своїй новій книзі письменник-публіцист.
Як відомо з історичного досвіду, розвиток суспільного життя залежить від примноження загальнолюдських духовних цінностей, розширення функціонального спектра національних традицій, а відповідно — від розвитку мовної культури суспільства. Для художньої творчості це означає, що українські традиції стають джерелом різноманітних, іноді непомітних у побуті, але плідних стимулів, умовою розвитку духовних здобутків, у яких суспільство незалежної України має не меншу потребу, ніж у матеріальних здобутках.

3.
Для збереження найкращих надбань попередників передусім слід дбати про розвиток української мови, поширювати її в усіх сферах державотворення. Як досвідчений посадовець і громадський діяч автор книги виступає з позицій реального бачення життя, з позицій пересічного українця в побуті, на службі, в державному інформаційному просторі. Адже людина — суб’єкт історії, а не раб її обставин. Велич людини дає їй право свободи вибору. Цей принцип став відправною точкою для художньої публіцистики Василя Василашка. Автор із полум’яною силою «вогню в одежі слова» висловлює свої патріотичні почуття, органічно поєднавши у своїй книзі віршовані та прозові твори з інтелектуальною мудрістю наших попередників. Усе це письменник робить в єдиному тематичному контексті, навколо болючого для свідомих українців питання рідної мови.
Множмо сили на відродження,
Щоб долати переродження,
Хай державна мова нації
Квітне для консолідації!

Він свідомо наголошує на тому, що в кожному українцеві живуть не лише інстинкти, в багатьох існує моральний імператив, який неможливо знищити. Кожен громадянин має відповідати за свої дії, не посилаючись на будь-які життєві обставини. Автор попереджає: якщо будемо зраджувати національні традиції, йти на поводу тотального «зросійщення», знищувати здобутки української культури, а потім виправдовуватимемося нашими економічними та політичними негараздами, то в українському суспільстві не залишиться державної відповідальності, а розуміння добра і зла втратять сенс. За останні п’ятнадцять років зміна громадської думки у діаметральному напрямку змінила не лише точку зору багатьох українців, а й поміняла акценти в образотворчому мисленні багатьох громадян. Нині нескладно побачити у багатьох художніх творах відомих авторів атрибутику чужих літературних традицій, не притаманну українцям, чужинську духовну тональність. Деякі письменники в такт іноземщині переспівують на свій манер партитури чужинських авторів.
Свідомим українцям варто бути пильними, не забувати, оглядаючись на свою минувшину, що історія може повторюватися, й переосмислювати все зроблене попередниками. А для того, щоб не довелося переосмислювати зроблене, треба мати далекоглядну національну ідею, власну концепцію національного розвитку не лише часів відродження, а й часів творення нової держави. Тому відроджуймось, панове українці, та не перероджуймось,— закликає письменник Василь Василашко.

Олександр БАКУМЕНКО