ЮРІЙ ЛУЦЕНКО:«РЯТУЙМО НАШІ ДУШІ!»

0
562

ДРУГИЙ ЛИСТ ІЗ ТЮРМИ

У тюрмі все відчуваєш гостріше — і білизну снігу, і хвіст щура, що промайнув, смак свіжого чорного хліба, і рукостискання підтримки у коридорі.
Але особливий контраст я відчув на шостому тижні арешту, коли нарешті отримав від друзів книжку «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко.
Увесь час до цього, довгі 38 діб, прокуратура мною практично не цікавилася, ні матеріалів кримінальних справ, ні книжок мені читати не давали. Тож я був приречений на перегляд телебачення (репертуар, щоправда, обмежений: немає 5-го, ТВі, 24-го каналів). Ніколи в житті я ще стільки не дивився телепрограм, і ніколи ще не було так гидко на душі від побаченого!
Поки бізнес та політика ще так-сяк пручаються в лещатах «примусу до братського союзу» за наш кошт, духовно нас уже занурили в «рускій мір». Гримуча суміш торжества криміналу, культу продажності та імперського «мочилова» інородців у сортирах ллється на всіх українських ТВ-кнопках.
Клянуся — невикорінний запах баланди і немитого ганчір’я, яким просякла за 150 років катеринівська будівля Лук’янівської тюрми, так не гнітить, як цей духовний сморід.
Випуски новин фактично лишилися останніми острівцями українського, може, недосконалими через політичний тиск, але все ж вікнами в життя нашої країни. За рідкісним винятком, програми переведені в режим «для дебілів» а-ля рюс.
На каналах зникла не тільки українська мова, зникла Україна. Навіть у Новий рік — що було українського в програмах? Лише невтомна Сердючка плюс незрівнянний «читець-декламатор» брехні про перемогу над кризою Азаров. Все! У Новий рік в Україні Януковича вже й співати було нікому. Чому пісенна колись Україна мусила давитися старим жмихом московської вічно молодої колоди артистів?
Чому на традиційних «Блакитних вогниках» ми слухали поздоровлення не нашим героям? Невже у нас не було перемоги «Шахтаря», Кличків, ювілею театру ім. Франка, зрештою — народних зірок «Х-фактора»?
Чому карнавал ідіотизму мильних постановок іде виключно в російських декораціях?
Чому тепер навіть у сатиричних шоу, крім дивом живого «95-го кварталу», нас натужно намагаються смішити персонажами у російських погонах і під російським гербом?
Як на мене, мета ТВ-експансії гранично чітка: забудь про справжню історію — дивись маразм «Рюрікі». Позбудься моралі минулого — смакуй заміну матерів і жінок. Не «парся» щодо майбутнього — живи псевдоемоціями ГМО-серіалів.
Не рятують ситуації окремі вияви українського. Різдвяні звізди, колядки, шопки і Меланка з «Країни мрій» Скрипки запалюють серця. Та все ж це, швидше за все, дозволена резервація для дітей та туристів. У такій мізерній пропорції українське на свята дозволяється як легкий акцент упокореної колоніальної Хохляндії.
Я аж ніяк не русофоб — із задоволенням читаю і розмовляю російською.
Я просто не хочу, щоб їхні війни на Кавказі, расистські погроми біля Кремля задля рабського, шлунко орієнтованого життя формували засобами ТБ майбутнє моєї країни.
Колись у дитинстві у бабці в чернігівському селищі Козелець мені показали фокус. Брали курку, прив’язували її мотузкою за ногу до кілочка. Потім довкруж проводили коло так, щоб прив’язана птиця не могла його перетнути. За тим курці затуляли очі долонею і відв’язували ногу. Фокус був у тому, що вже вільна курка після цього ніколи не перетинала окреслене коло!
Я не писав би про все це, аби просто вчергове поплакати за Україною. Не люблю цю звичку багатьох «патріотів».
Пишу, бо, здається, знаю, що робити у цій нібито безнадійній каламуті окресленого навколо нас кола. Не варто вибирати свою місію лише між Герасимом і Муму. Ми не повинні бути ні котком із примусу, ні безмовною жертвою. Будьмо людьми, які по-справжньому люблять і ненавидять, будують і борються.
За два дні я проковтнув «Записки…» Ліни Костенко. Скільки живих думок, щирих емоцій, правильних висновків! Як свіже повітря в годину щоденної прогулянки, що належить ув’язненим, такі книжки, очевидно, необхідні тим, хто хоче лишатися людьми в Україні.
Врятуйте наші душі — вимкніть зомбоящик, візьміть книжки Андруховича, Забужко, Костенко, Загребельного, Іваничука, Дзюби, Грабовського, Шкляра, Мушкетика, Горліс-Горського, Вінграновського, Стуса.
Вимкніть бидлячий шансон в авто і на роботі. Полікуйтеся Квіткою Цісик, «Пікардійською терцією», Івасюком, Чубаєм.
Звичайно, кисень справжніх емоцій ковтнете у Чехова, Достоєвського, Шукшина, Булгакова, Бердяєва, Хемінгуея, Ремарка, Селенджера, Муракамі, Гендінга, Маркеса, Бродського, Шекспіра, Ахматової, Блока.
Але я думаю, що в нинішній Україні дуже важливо залишитися не тільки культурною людиною, а й українцем. Стовідсотково має рацію Ліна Костенко: «У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії. Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа».
Після минулих виборів, коли розчарування і безнадія охопили суспільство, мене двічі врятували книжки. «Музей забутих секретів» пані Забужко пронизливо підтвердив — у кожному часі є місце для підлості й зрад, а є місце для вірності й пожертви. Нова книжка пані Костенко вчить: лінію оборони національної гідності мають тримати не тільки мертві герої, а й живі українці.
P.S. Окрема подяка моїй тещі Стефанії Антонівні, яка першою ще рік тому показала приклад вимикання агресивно чужих ТВ-програм.
Юрій ЛУЦЕНКО,
08.02.2011 р.