СОЛОДКИЙ ДИМ ВІТЧИЗНИ…

0
1032

«Все тече, все міняється», — слушно підмітили ще древні мудреці. Тож чи не пора сьогодні поставити під сумнів одну віками, здавалось, незаперечну народну мудрість: «Удома — найкраще»? Інакше як пояснити той факт, що розкидані по світу українці не поспішають додому, навіть перебуваючи в екстремальних умовах?
За даними МЗС, нині в Японії перебувають понад півтори тисячі наших співвітчизників. Днями Президент доручив забезпечити їхню евакуацію з країни, яку вже тиждень лихоманить від землетрусів, залило цунамі, де сталися аварії вже на п’яти атомних енергоблоках. Так от, повернутися додому спочатку зголосилися лише… двоє(!?). Тепер начебто вже йдеться про сто осіб, проте літак з Токіо повернувся напівпорожнім.
І це при тому, що частина з них залишилася без житла й документів, з мінімальними коштами для існування. Та їхати додому все-таки не поспішають, хоча інші іноземці в паніці тікають з Японії…
Промовистий також інший приклад. У Лівії, де палає громадянська війна, перебувають Наша влада справді зробила все, щоб за прикладом інших країн евакуювати їх із зони військового конфлікту. Проте поїхати додому погодилися трохи більше чотирьох сотень. Решта не хоче втрачати стабільні роботу й заробіток. Мовляв, якось воно обійдеться.
Невже у нашого народу відмовив інстинкт самозбереження?
Словом, у нас багато чого не так, як у світі, що його називають цивілізованим. Тамтешні громадяни за найменшої загрози власному життю й здоров’ю у чужій країні миттєво пакують валізи і повертаються додому. Наші ж сподіваються, що, може, якось «пронесе», а тому починати все спочатку — коли на заваді стали війна чи землетрус — не хочуть. Та й де вдома вони знайдуть не те що схожі заробітки, а й саму роботу?
Звісно, мова не про, даруйте, дурість і зовсім не про «меншовартісність» українців. Проте, судячи з поведінки наших справді соціально активних земляків, їм краще сидіти під обстрілом чи на руїнах, ніж повернутися в сучасну Україну з її нинішньою владою. Як там у приказці: «Краще з розумним загубити, ніж з дурнем знайти».
Укупі все це виливається у небезпечну політичну тенденцію, яку вже зафіксували соціологи. Щонайперше, лише за останні місяці у рази зросло число молоді, яка не бачить власного майбутнього в Україні й шукає роботу деінде. По-друге, уперше за роки незалежності кількість громадян, які довіряють будь-кому з політиків, зрівнялася з кількістю тих, які нікому з політиків не вірять.
Експерти мають готове пояснення того, що ж насправді сталося. Мовляв, останні передвиборні президентські обіцянки обернулися діаметрально протилежними діями. Ось і зневіра. Водночас не видно якогось толку й від потуг опозиції. Не те щоб у неї не було альтернативних програм чи пропозицій. Це зовсім не так, проте нинішня парламентська більшість через специфіку «скороченої процедури» розгляду бюджету та документів на кшталт Податкового кодексу, зважати на неї не бажає. Хоча на словах начебто й закликає до «конструктивної співпраці».
Як там кажуть: «Ви любите вчорашній борщ? То приходьте завтра! Як нас вдома не буде»…
Вочевидь, Президентові дуже хочеться увійти в українську історію великим реформатором, який зібраною в кулак силою всіх державних органів бодай започаткує державний поступ. Принаймні саме таку думку намагається втовкмачити у наші голови державна пропагандистська машина. Можливо, люди й повірили б таким агіткам, якби мали довіру до Віктора Януковича. Однак говорити про успіх реформ у той час, коли дві третини громадян уважають, що країну ведуть у неправильному напрямку, не доводиться. Без суспільної підтримки, довіри людей, будь-який кулак може лише грюкати по столу, відлякуючи громадян і від влади, і від України.
Що б там хто не казав, а за час своєї публічної діяльності теперішній гарант не показав себе мудрим політиком, на силу й авторитет слова якого може покластися все суспільство. Якщо конкретно, то цілком очевидно, що наш Президент не є фігурою, рівною Гавелу чи Валенсі, яким люди довіряли майже беззастережно. Це прекрасно мали б усвідомлювати і його команда, і його політтехнологи. Відтак без діалогу із суспільством, чіткого пояснення тих чи інших дій влади, їх результатів і наслідків для всього народу вже не обійтися. Як і без затягування пасків спочатку влади, а вже потім — пересічних громадян. Інакше прірва між владою й народом тільки поглиблюватиметься, й солодкий дим Вітчизни в найближчому майбутньому нікого додому так і не покличе.
Олександр ЧЕРЕВКО