Напередодні професійного свята журналістів (його відзначають в Україні 6 червня) до теми свободи слова Президент Віктор Янукович звертався протягом останнього тижня кілька разів. Зокрема, у Варшаві він вимагав надати йому докази тиску на журналістів, а згодом, уже в Києві, розкритикував Прем’єра Миколу Азарова за «недостатню комунікацію» влади з населенням. Влада, мовляв, не пояснює людям свої дії і кроки, від чого і справа страждає, і рейтинги очільників держави гуркотять донизу.
Не відставали від Президента й урядовці. Для журналістів, які висвітлюють підготовку до Євро-2012, саме зараз запровадили додаткову акредитацію (чи не для того, щоб не сунули носи куди не слід, зокрема не з’ясовували, чому постійно дорожчає ця підготовка?). А міністр освіти Д.Табачник, розкритикувавши усю систему вищої освіти в державі, особливі претензії з цього приводу висунув саме до «підготовки журналістів».
ЧИ ДОПОМОЖУТЬ КРУГЛІ СТОЛИ?
Докази тиску на журналістів не забарилися. Голова Національної спілки журналістів України Ігор Лубченко надіслав Президентові звернення з переліком конкретних фактів утиску свободи слова в комунальних засобах масової інформації. Як сам пояснив, він свідомо загострив увагу на районних та обласних виданнях, радіостанціях і телеканалах, оскільки саме вони зазнають найбільших репресій. Це — звільнення невгодних працівників і керівників редакцій, припинення фінансування, спроби ліквідувати популярні й прибуткові видання, які не бояться критикувати владу.
Радник Президента Ганна Герман одразу ж пообіцяла, що на звернення Лубченка буде блискавична реакція з боку Януковича. Тільки згодом з’ясувалося, що Президентові дуже ніколи, отож розглянути всі журналістські претензії доручено прес-секретарю Глави держави Дарці Чепак. Та розмова з нею звелася до того, що непогано було б запровадити «тематичні прес-клуби з актуальних питань медіасфери», які б збиралися «на постійній основі, щоб проблеми не встигали застаріти».
— Тепер ми з’ясуємо вичерпну інформацію щодо всіх цих питань на місцях, аби скласти для себе повну картину. Далі — будемо реагувати та шукати шляхи вирішення кожної ситуації, — підвела риску пані Чепак після зустрічі з Лубченком.
От і думай, який же результат тієї зустрічі? Адже частина питань, порушених у зверненні НСЖУ, стосується судів, місцевих органів влади, правоохоронних структур, які начебто безпосередньо Президентові й не підпорядковані. І все-таки й ці «проблеми будуть вирішувати». Але ж такий підхід до «вирішування» насправді може створити ще більші проблеми для преси — їй можуть елементарно заткнути рота й не пускати на ті круглі столи, де дозволено буде скаржитися.
За великим рахунком, справа тут в іншому. Владі, зокрема й місцевій, не хочеться, щоб її хтось критикував. От не хочеться — і все тут. Замість того, щоб робити висновки, виправляти недоліки, зважати на громадську думку, куди легше грюкнути кулаком по столу. Дивись, люди й повірять, що все, що робить керівництво будь-якого рівня, і є благом.
А як на мене, то саме Президентові треба було б першому подавати приклад своїм підлеглим на нижчих щаблях, як треба реагувати на критику, а не скликати круглі столи для «обговорення проблем».
НА ПІДВИЩЕНИХ ТОНАХ
Багато газет та телеканалів уже звернули увагу на те, що останнім часом Віктор Янукович став спілкуватися з Миколою Азаровим «на басах». Останнього разу Прем’єрові влетіло за «погану комунікацію уряду з народом».
А як воно насправді? Чесно кажучи, Миколі Яновичу не позаздриш, проте річ тут не в комунікації, а в тих рішеннях, які пропонує уряд. Які такі аргументи має знайти Прем’єр, щоб народ повірив, що підвищення пенсійного віку є благом? Що подорожчання комунальних послуг принесе родинам спокій і впевненість у завтрашньому дні? Що ліквідація пільг начебто зробить багатшими пенсіонерів, чорнобильців, ветеранів війни?
Ясно, що деякі, хоч і вкрай непопулярні, рішення є потрібними. Але з якого боку влада береться за реформи? Однією рукою вона підвищує для простого люду тарифи, а іншою — списує 25 мільярдів гривень заборгованості з приватних «Теплокомуненерго». Та жодних талантів не вистачить, щоб пояснити людям, аби вони це не тільки почули, а й погодились з ним.
Зрештою, завдання преси у цивілізованому світі якраз і полягає в тому, щоб указувати владі на її недопрацювання. Для того, щоб вона робила відповідні висновки. А якщо влада на громадську думку не зважає, то тут уже ніякі пояснення й «комунікації» їй не зарадять. Можна хоч і годинами кричати на Азарова, проте людям від цього краще не заживеться.
ЯК ЦЕ БУВАЄ
Не думаю, щоб докази тиску на журналістів співробітники Миколаївської податкової міліції хотіли надати Президентові спеціально. Та сталося те, що сталося. Як повідомила «Українська правда», 1 червня троє журналістів одного з місцевих видань прибули до приміщення податкової міліції, щоб висвітлювати ситуацію з затриманням кількох підприємців. Коли фотокор Олександр Влащенко почав знімати, як до свого клієнта намагався потрапити адвокат, у нього відібрали камеру й стерли всі знімки. Іншого журналіста — Артема Дибенка за зйомку в приміщенні податкової міліції люди в погонах побили. Щоправда, згодом начальник управління податкової міліції в Миколаївській області В.Пахомов пояснив, що журналістів били не міліціонери, а податківці, котрі приїхали з Києва. Начебто це уточнення істотно змінює суть події.
Бо насправді усе просто: не хочеш побачити свої безчинства, оприлюднені у газеті чи на телеканалі, не роби їх, дій по закону. Тільки й усього. Так що не в журналістській освіті, як наполягає Табачник, тут справа.
ПРО ТЕПЕРІШНІ НОВИНИ І ШОУ
Не нав’язуватиму особистих смаків, але я вже давно не дивлюся новини центральних телеканалів. На «Інтері», «1+1» та кількох інших «найрейтинговіших» дізнаєшся переважно про те, як невтомно працює наша влада, або ж про страхітливі убивства чи дорожньо-транспортні пригоди. І про те, що за винятком окремих недоробок, загалом у нас в країні все добре. Мимохіть виникає враження, що в Україну повернулися «темники» з переліком тем «важливих і актуальних» і тих, що не варті уваги.
А от ті канали, які йдуть за першою п’ятіркою, куди цікавіші, інформативніші й професійніші. З їхніх новин можна, приміром, дізнатися, як на Волині у ветеранів намагаються забрати «переплачені» їм на День Перемоги кошти, що реформи Табачника спричиняють небувалий спротив студентів та освітян, що угода «газ за Севастополь» насправді народилася не в нашому Кабміні, а на дачі президента РФ Медведєва. Можливо, у цих телеканалів дещо менша аудиторія, проте якщо центральні й надалі так «поводитимуться», то вже невдовзі їхні рейтинги не втримають ні «таланти», ні «пекельні кухні».
Щодо «Свобод» аж на трьох телеканалах. Так уже «збіглося», що в розпал акцій протесту, арешту членів опозиції, місячного голодування Ю.Луценка, списання боргів із приватних «Теплокомуненерго» вони обрали головною темою… походеньки колишнього керівника МВФ Домініка Строс Канна в американському готелі. Троє ведучих будь-що намагалися довести, що розслідування того, що сталося між фінансистом та покоївкою, є для України чимсь надзвичайним. А коли народний депутат Тарас Стецьків прямо сказав, що ця тема є третьорядною, ведучий кинув йому: «Ви ніколи не станете політичним лідером, якщо не навчитесь аналізувати події у світі». Сказано це було так роздратовано, що стало очевидним: ведучий не сам обирав тему, отож крити йому нічим.
ПРИКЛАД МАНІПУЛЯЦІЇ
Оскільки влада має прямий вплив саме на «Перший Національний» телеканал, то на його прикладі якраз і можна побачити, яка інформаційна політика і свобода слова їй найбільше до снаги. Скористаюся аналізом Бориса Бахтєєва, вміщеним на сайті агенції УНІАН під заголовком: «Підсумки тижня»: ролі виконували…»
Йдеться про вечір 24 квітня, коли показували сюжет про продовження Ю.Луценкові терміну утримання під вартою. Журналістка розповідає: «За ось ці грати Юрія Луценка привела порушена торік кримінальна справа за трьома фактами. Перший — розбазарювання державних коштів. Другий — за незаконне просування по службі свого водія та третій — незаконні розпорядження у справі про отруєння Віктора Ющенка».
То який висновок мали зробити глядачі, цікавиться Б.Бахтєєв? Скажімо, ті, хто не вірить в отруєння Ющенка (а таких немало), мали б відчути: Луценко «натягував» справу про отруєння. Себто прагнув посадити невинних? Та й ті глядачі, які в отруєння вірять, також дістали підстави для сумнівів: чи то екс-міністр був причетний до отруєння, чи то покривав отруювачів.
А от про те, що цей епізод справи, який базується виключно на тому факті, що на документі канцелярія міністра поставила пізнішу дату у продовженні терміну спостереження за одним із фігурантів справи, «аналітичні» новини «Першого національного» не повідомляють. При тому, що за цим пунктом екс-міністрові хочуть «впаяти» від трьох до п’яти років позбавлення волі.
Підемо далі. «Розбазарювання бюджетних коштів» — звинувачення й справді серйозне, якщо не мати на увазі, що йдеться про відзначення двічі Дня міліції у Палаці «Україна» та двічі покладені квіти до пам’ятника полеглим міліціонерам. Але ж про це не кажуть жодного слова! Як і про те, у чому ж саме полягає незаконність просування по службі водія?
«Доказів, показів та свідчень у справі назбиралося на сорок сім томів», — стверджує у своєму сюжеті журналістка. Тож глядач мимоволі може повірити, що «провину Луценка доведено». Проте журналістка чомусь опускає те, що тільки суд може встановити, є ті докази справді доказами чи купою підшитого паперу. Це, як зазначає Бахтєєв, цікавий маніпулятивний прийом, який базується на змішуванні різних мовних стилів. Адже професійною мовою юристів усе підшите до справи є «доказами». Проте жоден з юристів не візьметься стверджувати, що всі ці докази доводять вину.
«За майже два роки Луценко встиг розсваритися і з владою, і з опозицією», — далі перелічує його гріхи кореспондентка. Що це, як не спроба намалювати геть непривабливий політичний портрет, який не відповідає дійсності. Бо, скажімо, з Ющенком Луценко «розсварився» давно. А з іншого боку — Ющенко наче й не опозиція. А от політичні соратники Юрія Віталійовича з першої п’ятірки блоку «НУ-НС» всі як один виступили проти політичних переслідувань.
Словом, такі новини — це вже не новини, а щось зовсім інше.
* * *
Про те, що ситуація зі свободою слова з часу останніх президентських виборів істотно погіршилася, можна дізнатися не лише зі звітів міжнародних організацій. Ми, журналісти, відчуваємо це на власній шкурі.
Справді, були у нас проблеми й за попередньої влади, проте нині вони здаються дріб’язковими. Принаймі тодішні Президент та Прем’єр таки зважали на громадську думку. Через це їх часто називали популістами, бо, мовляв, «загравали з людьми».
Проте можна навести чимало прикладів, коли обґрунтована критична публікація у пресі ставала кінцем кар’єри того чи іншого високого чиновника. Згадати хоча б «любих друзів», відставки Івченка, Єханурова…
Зрештою, вся політична боротьба в країні була на виду. А народ ще до призначення тієї чи іншої людини на посаду вже мав уявлення про її чесноти. Тепер не так. Боротьба за посади стала жорстокішою, а конфлікти у владі — гострішими. Проте про їхню суть мало хто має належне уявлення.
Зате нинішні чиновники напоказ виставляють власне багатство і не вважають приводом для відставки оприлюднену інформацію про те, скільки бюджетних коштів вони перекачали на власний бізнес.
А саме в цьому й полягає суть проблеми спілкування народу з владою.
Олександр ЧЕРЕВКО
