Хочеться розповісти про мого старого знайомого, за творчістю якого я спостерігаю десятиріччями, як і він, сподіваюся, за моїми діяннями на теренах і у царинах міжнародної мови есперанто. Отже, фінн Каллє Кнійвіля (родився у Йоенсуу в році 1965), упродовж багатьох років жив у півднно-шведському місті Лунд, де з 1997 році він був головним спеціалістом з питань Московщини однієї з найпопулярніших газет Sydsvenska Dagbladet, у якій публікував матеріали, розвідки про Кремль, московитів у період президентства В. Путіна. Шведська мова в країні Суомі є другою державною, московську він ретельно вивчав у Ленінградському державному університеті (1980-і роки), а також – на факультеті Східноєвропейських досліджень Лундського університету. 1991-92 роки був московським репортером фінського видання Kansan Uutiset. Отже, фахівець вузького профілю, а мовою есперанто володіє з 1982 року.
Починаючи з 2014 року він опублікував чотири книжки (усі – одночасно трьома мовами: фінською, шведською, есперанто) про путінську імперію та настрої місцевого населення: «Люди Путіна – мовчазна більшість росіян» ( фін. «Putinin väkeä — Venäjän hiljainen enemmistö», премія фінських журналістів Kanava в галузі науково-популярної літератури, англійський переклад – “Putin’s People, переклав Trevor Steel). Згодом – «КримНаш – повернення імперії» (“Krimeo estas nia”, 2015), «Діти радянської країни» («Sovjets barnbarn: Ryssarna i Baltikum», 2016) і «Вулиця Тані» (2017, про сторічну історію Петрограда-Ленінграда-Петербурга). Дві перші з них перекладені українською мовою (співперекладач і редактор перекладу – Петро Паливода).
Наприкінці жовтні 2018 року К. Кнійвіля був призначений прес-секретарем посольства Королівства Швеції у Москві, та вже в грудні був висланий звідти у відповідь на депортацію двох московських дипломатів зі Стокгольму. Проте, місяць тому, наприкінці січня поточного року він обійняв аналогічну посаду, але вже в Києві. Успіхів однодумцю на благо українсько-шведських стосунків!
До уваги читачів «Українського слова» – початок книжки «Люди Путіна». Щира подяку автору за надане право публікації, а перекладачеві П. Паливоді – за посередництво у перемовинах. Одночасно есперантський оригінал книжки з’явиться у виданні чиказьких есперантистів “Saluton!” (гол. ред. – Віктор Паюк, з 2004 р.).
Підготував В. Паюк,
анго-укр. перекладач
На світлині: презентація українського перекладу «Люди Путіна» в агентстві «Укрінформ», у центрі – автор, праворуч – перекладач П. Паливода.
ПЕРЕДМОВА АВТОРА ДО УКРАЇНСЬКОГО ВИДАННЯ
1 січня
2017 року Володимир Путін розпочав свій 17-й рік як фактичний правитель Росії.
Якщо не станеться нічого несподіваного, він зможе залишитися президентом країни
до 2024 року Але саме несподівані речі останнім часом відбуваються в Росії.
Абсолютно неочікуваною була, наприклад, анексія Криму, яку Росія здійснила в
березні 2014 року.
Про це йдеться в моїй другій книзі «Крим наш», яка в 2016 році вийшла українською мовою у київському видавництві «ТекстOver». Я радий, що українські есперантисти тепер вирішили перекласти українською також цю, мою першу книгу, у якій йдеться про пересічних росіян, котрі підтримують Володимира Путіна. Українські читачі, очевидно, набагато краще знають ситуацію в Росії, ніж громадськість у більшості інших країн світу. Проте я сподіваюся, що ця книга дасть їм деякі додаткові ракурси з точки зору скандинавського журналіста.
Легко зрозуміти військове втручання Росії спочатку в Криму, потім на сході України, а останнім часом в Сирії в рамках зміни парадигми, що зараз відбувається в російській політиці.
Авторитарні системи, такі як в Росії, завжди тримаються на трьох китах: грошах, брехні та насильстві. Коли економіка працює добре, не потрібно багато брехні та насильства, щоб більшість людей зберігала спокій. Достатньо переконати населення, що саме нинішня влада забезпечує неухильне поліпшення умов життя, а будь-які зміни призведуть до хаосу та злиднів.
За часів Володимира Путіна Росія пережила довгий, майже безперервний період економічного успіху, і ніколи раніше пересічні росіяни не мали такого високого рівня життя, як у 2014 році. Стабільність і значне поліпшення економічного добробуту були, звичайно, аргументами, які наводили прихильники Путіна, коли я брав у них інтерв’ю для цієї книги.
Проте різке падіння цін на нафту на світових ринках у поєднанні з прямими і непрямими витратами через агресію Росії в Криму та на сході України призвело до того, що росіянам у 2015 році вперше за період правління Володимира Путіна довелося зазнати серйозного зниження своїх реальних доходів.
Безладні 1990-ті роки, як і раніше, залишаються засобом залякування, який Кремль використовує для втихомирення людей, але центр уваги змінився. Влада, замість економічного прогресу та поліпшення умов життя для більшості росіян, зараз хоче знайти підставу для своєї легітимності у відновленні величі Росії та статусу країни як світової супердержави.
Крім жалюгідного стану економіки 1990-х років, саме національне приниження Росії після розпаду Радянського Союзу було травмою, яку багато хто з прихильників Путіна згадував, коли я брав у них інтерв’ю. І протягом усього свого перебування при владі, починаючи з блискавичного візиту до Чечні на військовому літаку-винищувачі 1 січня 2000 року, Володимир Путін використовував військові дії та агресивну риторику, щоб зміцнити свою популярність – до цього часу з хорошим успіхом.
Проте величезна хвиля ентузіазму, яку правителі Росії підняли анексією Криму, стала швидко спадати. На громадські святкування третьої річниці приєднання Криму в березні 2017 року в Москві учасників заманювали, обіцяючи грошові премії. Це ніби карикатура на ширшу картину – доки є гроші в кишенях громадян, правителі залишаються популярними.
Путін далі правитиме, але коли бракуватиме грошей, йому потрібно буде використовувати більше брехні та насильства, щоб зберегти владу. Таким бачиться прогноз на найближчі декілька років – якщо нічого не станеться непередбаченого.
Березень 2017 року
м. Лунд, Швеція
Людина з народу
– Більшість, кого я знаю, звісно, за Путіна. Якщо є хтось проти, то я того не знаю. Але ми насправді не говоримо про це, у нас є інші справи, щоб про них теревенити.
Це слова пенсіонерки Євгенії Башуркіної, з якою я зустрічаюся в маленькому містечку Шумерля в шестистах кілометрах на схід від Москви. Вона не одна – вона належить до мовчазної більшості Росії.
Наприкінці грудня 2013 року російський державний центр дослідження громадської думки ВЦІОМ повідомив, що народ Росії назвав президента Володимира Путіна політиком року. Десятий рік поспіль. А після анексії Криму наприкінці лютого 2014 року підтримка Путіна в Росії лише зросла. У грудні 2015 року політику Путіна схвалювали 85 відсотків росіян згідно з опитуванням незалежної дослідницької організації «Левада-Центр».
Прихильники бачать у ньому сильного лідера. Він людина, яка відновила велич Росії після принижень 1990-х років. Путін – найпопулярніший політик у Росії за всіма дослідженнями громадської думки, відтоді як перший президент Росії Борис Єльцин передав йому владу після слізної прощальної промови останнього дня грудня 1999 року.
Після безладних і бідних 1990-х років більшість росіян почала жити набагато краще у часи Путіна. Він очолював країну під час одного з найшвидших зростань економічного добробуту за більше ніж сто років.
Сьогодні всі в Росії платять фіксовану 13-відсоткову ставку зі свого доходу. Вся податкова система була спрощена, і податок на прибуток компаній знижений. Суворий контроль і оподаткування цінного експорту нафти та газу наповнив державну скарбницю, а також не існує величезного державного боргу 1990-х років. Натомість гроші від нафтових доходів зібрані в резервних фондах, подібно до Норвегії, хоча норвезький нафтовий фонд набагато більший.
У своєму першому телевізійному виступі як тимчасовий виконувач обов’язків президента Росії 31 грудня 1999 року Володимир Путін пообіцяв, що буде захищати здобутки демократії та свободу слова в Росії. Обіцянки він не дотримав. Але неважко зрозуміти його популярність. Тепер є їжа на столі, гроші в кишені і всі види товарів у все розкішніших крамницях. Світ відкритий, поліпшена економіка зробила закордонні поїздки повсякденністю для молодих росіян.
Але мовчазна більшість Росії, здається, абсолютно переконана, що вони самі, однак, не можуть впливати на те, що відбувається в країні. Навіть слово «демократія», схоже, втратило своє значення для багатьох з тих, з ким я зустрічався в Росії восени 2013 року. «Демократія» була в 90-х роках, і туди вони не хочуть повертатися, тоді життя було бідним і гидким. Тепер принаймні є якийсь порядок і дисципліна в країні.
На Заході Володимир Путін не користується популярністю. Він задушив російську демократію в її колисці, він відновив і зміцнив ієрархічну радянську бюрократію, він зробив службу безпеки державою в державі, він знищив незалежні засоби масової інформації та безсоромно використав судову систему, щоб позбавити волі найнепокірніших великих бізнесменів. У новій Росії Путіна той, хто надто голосно говорить про права людини і справедливі вибори, – це іноземний агент. «Гей-пропаганда» заборонена, а «підбурювання до сепаратизму» в Інтернеті може призвести до п’яти років позбавлення волі. Сайти з інформацією про несанкціоновані маніфестації можуть бути закриті без рішення суду.
Нові репресивні закони були прийняті після великої хвилі маніфестацій у 2012 році, коли, здавалося, трон Володимира Путіна на мить похитнувся. Дедалі більший економічно благополучний середній клас у найбільших містах Росії, головним чином у Москві, більше не задовольнявся продовжуваним підвищенням зарплати і дешевими поїздками на відпочинок до Туреччини. Він стомився від маніпульованих виборів, які призвели до того, що вже не існує справжньої опозиції в російському парламенті – і він стомився від Путіна, який організував зміни до конституції, щоб самому надалі залишатися при владі до 2024 року. Чверть століття Путіна – це було більше, ніж він був готовий витримати.
Маніфестації змусили хамелеона Путіна чітко вибрати позицію. Він зрозумів, що він більше не може бути просто президентом усього народу. Освічений, орієнтований на міжнародний рівень середній клас в Москві був утрачений для нього, почасти через його власні успіхи, і він це зрозумів.
І Путін повернувся спиною до Москви. Він не тільки стане президентом мовчазної більшості, він також поверне більшість проти обтяжливих крикунів у Москві. Абсурдний судовий спектакль проти групи «Pussy Riot» улітку 2012 року став стартовим пострілом. Тоді як ліберальна опозиція намагалася стверджувати, що декілька танцювальних па на вівтарних сходах не є злочином, який заслуговує багаторічного тюремного ув’язнення, режим об’єднався в альянс з консервативними силами в рамках російської православної церкви. Опозиція отримала роль єретиків, атеїстів і сатаністів, які танцюють на вівтарних сходах Святої Русі під заманливі звуки ворожого Заходу.
Антизахідна риторика була посилена. Опозиціонери, активісти демократичного руху і критично налаштовані журналісти працюють на іноземні держави, – звучали звинувачення. Популярний новий закон проти пропаганди гомосексуалізму майстерно використовувався, щоб зобразити опозицію набором педофілів-збоченців і противників традиційних російських сімейних цінностей. В офіційній пропаганді Росія тепер подається як останній бастіон християнської європейської цивілізації в боротьбі з силами темряви. У своєму щорічному виступі перед обома палатами парламенту в грудні 2013 року Путін говорив про «безстатеву толерантність» та інші варварські цінності, які західні держави хочуть нав’язати Росії. Потім він процитував російського релігійного філософа Миколу Бердяєва і сказав, що консерватизм не хоче зупиняти прогрес. Метою консерватизму є запобігти, щоб суспільство знову не скотилося «назад і вниз, у хаотичну темряву, знову в первісний стан», – сказав Путін.
На своїх домашніх теренах колишній комуніст і агент КДБ Володимир Путін став, таким чином, консервативним філософом. Але це не заважає йому називати себе лібералом в західних ЗМІ і казати, що в нього самого немає жодних забобонів – а навіть є друзі, які є геями. Щоб поліпшити репутацію Росії на Заході перед зимовими Олімпійськими іграми в Сочі, він також організував амністію для двох ув’язнених членів «Pussy Riot», команди судна «Arctic Sunrise» з «Greenpeace», а також декількох маніфестантів, які вже давно сиділи в слідчому ізоляторі. Амністія набрала чинності наприкінці грудня 2013 року, і тоді ж Путін несподівано звільнив також олігарха Михайла Ходорковського, який був ув’язнений у 2003 році, щоб налякати та підкорити собі інших великих бізнесменів.
Звільнення, однак, – це лише тимчасова перерва в репресивному розвитку в Росії після великої хвилі протестів у 2012 році. Відразу після Олімпійських ігор в Сочі Путін перейшов від агресивної риторики до агресивних дій з російськими військами на території України. У внутрішній політиці стало ще очевидніше, що всяка опозиція тепер розглядається як зрада. Дехто навіть порівнює багато нових репресивних законів з радянською гумовою статтею «антирадянська агітація і пропаганда» – і є, звичайно, спільні риси. Проте неправильно прирівнювати Радянський Союз до путінської Росії.
Радянський Союз був закритим тоталітарним суспільством, майже герметично ізольованим від зовнішнього світу, країною, де всі контакти з іноземцями були небезпечними, усі засоби масової інформації піддавалися цензурі, а зберігання заборонених книг могло призвести до ув’язнення. Радянський Союз також був неефективною, ієрархічною командно-економічною системою, де приватні компанії були заборонені, де полиці крамниць часто були порожніми, де володіння іноземною валютою могло призвести до багатьох років позбавлення волі і де за торгівлю валютою могли засудити до смертної кари.
Не зважаючи на панівну роль держави в економічному житті і не дивлячись на масову корупцію, сьогоднішня Росія, по суті, вже має реальну ринкову економіку. Полиці в магазинах повні. Росіяни можуть виїжджати за кордон настільки, наскільки дозволяють їхні кошти, і картка «Visa» російського банку працює в усьому світі. Політичні репресії вибіркові і не застосовуються до переважної більшості.
Підтримка Путіна дещо впала після піку у близько 88 відсотків відразу після війни в Грузії і перед гострою економічною кризою восени 2008 року. У грудні 2013 року 65 відсотків опитаних сказали, що вони більше підтримують, ніж не підтримують Путіна, згідно з незалежною дослідницькою організацією «Левада-Центр». Але після російської агресії в Криму – і винятково потужної дози патріотичної пропаганди в державних ЗМІ – підтримка в березні 2014 року зросла до 72 відсотків – найвищого рівня за багато років.
У неминучих економічних наслідках своїх пригод в Україні Путін почасти зумів звинуватити ворожий Захід, і жодні опозиційні політики не можуть поставити під загрозу його панівне становище. Альтернатива Путіна, яка б заслуговувала довіри, абсолютно відсутня. Так він вирішив це питання.
Як на Заході, так і в Росії більшість людей не дуже цікавиться політикою, коли вважається, що суспільство функціонує і життя стає кращим, або принаймні не гіршим. Завдяки цій мовчазній більшості Путін може спокійно сидіти на своєму троні. Ця книга є спробою дати можливість пересічним росіянам сказати чому.
