НІНА МАТВІЄНКО: «ЗА КОРДОН НЕ ПОЇДУ, ХТО Б НЕ КЛИКАВ, БО КОРІННЯ МОЄ ТУТ…»

0
382

Щойно чую ім’я Ніни Матвієнко, як у пам’яті враз зринає мелодійне «Ой, летіли дикі гуси — ой, летіли дикі гуси через ліс…» — і настрій стає таким же мелодійно-мінорним. І хоч ця пісня давно стала візитівкою співачки, у її репертуарі — десятки не менш відомих і популярних не тільки в Україні, а й за кордоном творів. Причому хоч дуже часто вони мають конкретних авторів, ці пісні давно стали народними — бо люди їх визнали серцем і душею, а не завдяки різноманітним хитрощам сучасного шоу-бізнесу. А яка вона у повсякденному житті — співачка з унікальним голосом, котру знає світ? Що їй болить, що цікаво, чим переймається? Про це — наша з нею сьогоднішня розмова. 

«ТОНЯ СПІВАЛА ЗМАЛКУ»

— Ніно Митрофанівно, нещодавно — під час проекту «Голос країни», в якому брала участь і ваша донька Антоніна, — про неї заговорили вголос, акцентуючи на тому, що Україна має ще один унікальний голос, котрий, проте, як дві краплі води схожий на ваш. Як, по-вашому, Тоні така подібність голосів не заважає шукати свою пісенну нішу?
— Анітрохи! Їй за будь-яких умов — а сучасність тисне, ви навіть не уявляєте як, — потрібно залишатися собою. Річ у тім, що моя Тоня з таким голосом, — як це модно сьогодні казати, — не формат. Їй відкрито ставлять скрізь претензії, говорячи, що вона мусить бути такою, як усі, а коли відмовляється — зачиняють перед нею двері. А які ж ті «всі», пояснити ніхто не може. Тому я її вчу, щоб завжди була такою, як є, — і саме цим донька виживе. Бо поки нас двоє, але я — її мати і тому не конкурент, а настане час, коли такий голос буде єдиним в Україні.
— А скільки Тоні було років, коли ви зрозуміли вперше, що її голос дуже схожий на ваш?
— Та з самого дитинства! Десь років з 12—13-ти вона вже співала так, як я. Причому робила це не просто легко й невимушено, а з великим задоволенням. Ми не дуже зважали на ту схожість, бо знали:  ще мусить відбутися мутація,— та мутація пройшла, а голос тільки покращав. Поступово Тоня вивчила всі пісні з «Київської камерати», які я виконувала. І з того все й почалося, сьогодні донька — теж солістка національного ансамблю «Київська камерата», стала нею у 2006-му. До речі, чудово співає і моя внучка Уляна. Мене часто запитують, чи не боялася я заспівати одну зі своїх найпопулярніших пісень — «Дикі гуси» — разом з донькою. Мовляв, а що, якщо хтось комусь програвав би? Тож кажу: не боялася. А чого я повинна була боятися? Що моя донька буде кращою за мене? Так нехай!
— Чула той запис — якщо не дивитися одночасно відео, відрізнити, коли співаєте ви, а коли — Тоня, насправді важко, тож це радше виграш, причому вас обох. А чим ви збираєтеся потішити своїх шанувальників найближчим часом?
— Я давно співпрацюю з хором Ревуцького, і щороку ми готуємо різдвяні концерти, які заряджають людей чистою позитивною енергією. Шкода тільки, що журналісти останнім часом на такі заходи майже не ходять. Це не ностальгія, але повірте мені — за радянських часів, навіть тоді, коли українській пісні всіляко обрубували крила, на телебаченні й радіо було більше інформації про наші концерти, аніж зараз. Причому тоді справді цінувався живий звук, а тепер для телебачення головне — аби виконавець приніс фонограму. Річ у тім, що власникам телеканалів до нашого національного зовсім байдуже, там давно переважають приватні інтереси й диктують умови люди, абсолютно чужі українському народові.
Найстрашніше, що нині відбувається, — це знищення не тільки українців як нації, а й усього роду слов’янського. Нівелюється все. Села вже, по суті, немає. Якщо на Полтавщині, приміром, села ще зберігаються, то Житомирщина практично зникає. Ось у чому трагедія, ось де треба бити у дзвін тривоги! А якщо говорити про якісь нові мої пісні, то я ж не у шоу-бізнесі, щоб намагатися стрибнути далі чи вище за інших. У мене сотні пісень записано, я їх ще не всі виспівала. А найбільше визнання — і для артиста, й для автора пісні —  коли пісню починають вважати народною. Реальний приклад — «Ой, летіли дикі гуси», яку ми вже згадували, її давно вважають народною, а слова цієї пісні написав Юрій Рибчинський, музику — Ігор Поклад.

КОЛИ СОРОЧКА СТАЄ ОБЕРЕГОМ

— Ви виступаєте не тільки на великих концертах, а й досить часто  перед простими людьми, у невеличких містечках і навіть селах. Причому зазвичай виходите на сцену у вишиванці. Чому? Це частина іміджу Ніни Матвієнко?
— Вишита сорочка, її символи, які у кожній області  свої, як, до речі, й кольори, — одна з найбільш вагомих традицій нашого народу. І якщо хтось вважає, що вишиванка повинна залишитись глибоко у прабабусиній скрині, то він помиляється. Носити вишиванку сьогодні для молоді повинно бути так само важливо, як дихати. Причому дуже добре було б, аби в родині самі вишивали сорочки, бо тоді в таку річ вкладається вся енергетика роду — і вона перетворюється на своєрідний оберіг.
Тобто вишита сорочка — це ознака того, до якого краю ти належиш і за що відповідаєш. І кожен українець повинен знати сорочку свого краю, її кольори, символи і їхнє значення, а заодно не зайвим буде поцікавитись і символікою інших регіонів. Прикро, але сьогоднішнє покоління більше матеріальними благами переймається, про духовність по-справжньому дбають тільки одиниці. Ну, може, десятки… А раніше ж вважалося, що людина обов’язково мусить посадити своє дерево. Це зовсім не означає, що треба викопати ямку — й посадити сливу чи персика, йдеться про дерево роду, на якому повинна з’явитися і ваша гілочка. Кожен повинен знати, хто він, з якого роду, й не дати цьому роду загаснути.
Я для сцени можу надіти будь-яку вишиту сорочку, хоч у житті ношу мою житомирську і ще полтавську інколи. Звісно, що вони різняться як кольорами, так і символами. Полтавська, приміром, вишита білими нитками по білому тлу, а з Полісся сорочка яскрава — там використовуються більш бордові кольори, причому вона не хрестиком — у нас вишивали гладдю.
— Вам близька філософія нашого мандрівного філософа Григорія Сковороди, котрий вважав, що кожна людина має право на власну думку, а решта повинні її принаймні поважати. Ви шануєте творчість народної художниці Катерини Білокур, долучаючись до популяризації її творчої спадщини. А навесні очолювали журі Міжнародного фестивалю українського романсу імені Квітки Цісик… Коли ви все це встигаєте?
— Та мушу якось устигати, хоч якби в добі було трохи більше годин, мені б це не завадило — тоді, мабуть, устигла б ще більше! А ось відпочивати справді ніколи… А Квітка Цісик — це особлива жінка, причому в долі України. Можна сказати, вона — дочка українського романсу, вона відкрила всю глибину українського романсу світові, причому зробила це на такій висоті, про яку можна тільки мріяти. Квітка — воістину українська національна співачка, й це зовсім не залежить від місця, де вона народилася.
І не вірте нікому, коли кажуть, що романс втрачає свої позиції. Марія Стеф’юк, Анатолій Солов’яненко — я назвала тільки два імені, але це  класика нашого романсу, і вона ніколи не буде на задвірках. А що романс стає непопулярним, можуть казати тільки люди, які на цьому зовсім не розуміються. Романс, котрий найдужче подобається й мені, — «Пусти мене, бо вже пора», — співає увесь світ.

«ВСЕ ОГОЛЕНЕ — НАВІТЬ ДУША»

— Як це не прикро, але сьогодні значно більше людей таки слухають популярні пісні. Чого, на вашу думку, нині бракує сучасній українській естраді?
— Вона дуже одноманітна. Якщо навіть є й мелодії, то немає слів. Якщо є слова, то бракує ще чогось… Розумієте, мелодія повинна зберігатися в народі. Дивіться, «Рідна мати моя», «Чорнобривці» давно стали народними піснями. І «Дикі гуси» теж стали! Тоню мою, коли вона приходила на «Фабрику зірок» з цією піснею, не взяли, бо це, мовляв, народна, а їм треба була сучасна. Так само ніхто з молодих уже не знає, хто написав пісню «Рідна мати моя», — вона теж перетворилась на народну, бо несе в собі частинку його душі. Взагалі якби була моя воля, то я б запровадила в країні таке правило: до естради співаки мають приходити через народну пісню. Бо це є тією підвалиною, яка випробовує тебе на міць, дає змогу усвідомити, що ти не просто українець, бо так написано десь у документах, а тому, що ти усвідомлюєш себе дочкою чи сином цієї землі.
Хто мені подобається із сучасних поп-виконавців, не питайте — не хочу я про це говорити, аби нікого не ображати. Тим більше, що комусь подобаються одні, комусь — інші. Єдине, було б непогано, аби поезія в сучасних естрадних піснях несла пріоритети моралі, а молодь співає про такі надто оголені стосунки, від яких буквально іскрить сексуальністю. Все оголене — навіть душа, та чи варто про найпотаємніше так кричати на весь світ?! Хоч як би там було, я такої оголеності не сприймаю — благородство повинне бути в стосунках, культура…
— Знаю, що ви почали водити автомобіль уже в досить зрілому віці, а як це було — можете розказати?
— Чом не можу?! Якось мій чоловік, — а ми з ним тоді їхали вдвох, він був дуже втомлений, — мало не заснув за кермом. Звісно, бачачи його стан, я дуже злякалася, а потім спіймала себе на думці, що колись може настати такий момент, коли він справді засне — і ми можемо розбитися. Тому я тоді й вирішила, щоб нічого не сталося, теж навчитися керувати автомобілем. Освоїла з коробкою-автоматом — так для мене простіше.
До речі, й син у нас їздить, і донька прекрасно справляється з цим заняттям. Навіть внучка, яка підростає, теж уміє їздити, хоч їй усього 13 років — її навчив батько. Коли підросте, обов’язково піде на курси автомобілістів. Щоправда, самостійно я їжджу тільки по Києву, та й то тими маршрутами, які добре знаю. Інколи вибираюсь у Білу Церкву, у Переяслав-Хмельницький район їздила, а щоб далі, то ні. Якщо треба в Житомир, їдемо удвох з чоловіком чи братом.
— Ніно Митрофанівно, а вас за кордон кликали?
— Кликали…
— Куди, якщо не секрет, і чого ви не поїхали?
— Та про це навіть мови бути не може! В мене є своя земля — я нікуди звідси не поїду: ні грішми, ні кар’єрою, ні славою — нічим мене заманювати не треба, бо я чітко знаю, де моє коріння. Мене так виховали батьки — і усвідомлення спорідненості з власною землею я намагалася передати і своїм дітям.
— Ви готувати любите, і які страви подобаються особисто вам?
— Та подобається все, що смачне. А взагалі я дуже люблю борщ і печену картоплю — з олійкою, із сальцем. Печена картопля зі шматочком сала — це щось, хоч я й намагаюся ним не зловживати. М’яса майже не їм, а от щоб повністю відмовитись від сала, не можу витримати. Тим більше, що навіть дієтологи радять по 30 — 40 г сала щодня — так можна печінку лікувати. Але треба, щоб воно було свіжим і тільки свинки, кабанця не можна…
— А де любите відпочивати?
— Та я ж уже казала, що не відпочиваю, бо часу на це не маю! Й мандрувати безцільно теж ніколи. Звісно, тільки в Києві не сиджу — зазвичай і працюю, й відпочиваю на гастролях. Якщо десь їду на 2—3 дні, залюбки повертаюся додому: для нових вражень мені цього вистачає — я не можу десь бути довго. Якщо, приміром, їду в «Артек», — у мене там уроки, я даю майстер-класи, там бувають фестивалі, — тих 7—9 днів досить, аби заодно й добре відпочити біля води. Я не можу довше відпочивати — я спішу жити.
Лариса УСЕНКО

ДОСЬЄ

Ніна МАТВІЄНКО. Народилася 1947 р. на Житомирщині. 1966-го поїхала до Києва — в студію Українського хору ім. Г. Верьовки, в якому стала солісткою з 1968 р. У 1975 р. закінчила Київський держуніверситет, гастролювала в Мексиці, Канаді, США, Чехії, Польщі, Фінляндії, Кореї, Франції, країнах Латинської Америки. У її творчому доробку — платівки із записом українських народних пісень, аудіокасети, компакт-диски.
Новий творчий період пов’язаний з роботою в «Київській камераті», солісткою якої вона стала з 1991 р. У 1978-му Н.Матвієнко присвоєно звання заслуженої, а в 1985-му — народної артистки України. Співачка є кавалером орденів — Миколи Чудотворця (1996 р.), княгині Ольги ІІІ ступеня (1997 р.), а 2007 р. отримала звання Героя України.