Івана Франка ще за життя любили і ненавиділи водночас. Але ненавиділи все–таки більше, ніж любили. І в цьому немає нічого дивного – він був вічним нонконформістом (англ. non–conformism — „незгода”) — незгода, неприйняття норм, цінностей, цілей, домінуючих у конкретній групі в конкретному суспільстві; в деяких випадках нонконформізмом називають просто готовність індивіда відстоювати свою особисту позицію в тих випадках, коли вона суперечить позиції більшості). Ще з глибокого дитинства майбутній поет не мав звички схилятися перед чужим авторитетами. Якби навіть тоді пристав на численні пропозиції австро–угорського уряду про співпрацю, у нього не було б ніяких матеріальних клопотів. Проте Іван Якович вибрав свій, як результат, тернистий шлях: він завжди боровся з державною системою. Через це мав постійні арешти і нестачу грошей. Його цькували поляки та австрійці і що найболючіше, свої — українці. І все це за небажання Франка миритися і коритися. У душі він завжди залишався селянином, який мав унікальний розум, дивовижну енциклопедичну пам’ять. Через це йому було дуже важко пристосовуватися до подвійної моралі того середовища, яке то влаштовувало пишні овації, то завдавало удару в найболючіше місце.
ІВАНА ФРАНКА НЕ ЛЮБИЛИ НІКОЛИ, ЛИШЕ ВИКОРИСТОВУВАЛИ. І ВДАВАЛИ, ЩО ШАНУЄМО
Чи не в кожному галицькому селі ми будуємо пам’ятник (а то й навіть два–три) Тарасові Шевченку. І в цьому нічого поганого немає, якщо така всенародна любов не переходить здоровий людський глузд. І тих пам’ятників Кобзареві в Галичині найбільше. Але чому ми забуваємо про іншого генія, до того ж нашого земляка, який був символом не лише свого, а й теперішнього часу?
Якщо чесно, по справжньому Івана Франка не любили ніколи, лише використовували. І вдавали, що шануємо. Його цькували, але завжди успішно користувалися талантом і геніальними ідеями, на яких будували свій капітал — і не лише ідеологічний. За радянських часів з цієї людини зробили атеїста і передвісника більшовицької революції, але навіть музей у рідному селі Нагуєвичах збудували за кошти громадськості.
Нині ми добре усідомлюємо і розуміємо, що вічний революціонер Франка не закликав до комунізму, а був патріотом рідної держави. Маємо свою незалежну Україну. Проте зацікавлення до постаті Івана Яковича практично вщухло на всіх рівнях — державному, мистецькому, побутовому. Можливо, новітні функціонери також не в захопленні від його прямоти і бояться, що поет знову скаже щось не те. Відкриє хтось повне зібрання його творів і прочитає: „Для людей політична незалежність не має ініякогісінького значення при внутрішній політичній неволі. Яка користь, що наші податки, замість російського та пруського, братиме і марнуватиме наш рідний пан?” От і поясни потім, що це аж ніяк не стосується сьогодення! Ай ще як стосується!!!
ТЛІННІ ОСТАНКИ ПОКІЙНОГО ФРАНКА 10 РОКІВ ЛЕЖАЛИ В ЧУЖІЙ, ПОЗИЧЕНІЙ ДОМІВЦІ
Але не будемо про сумне. Повернемося в найсумніше. На початку 1916 року стан здоров’я Івана Франка значно погіршився. У лютому цього ж року поет лікувався у львівському шпиталі Українських Січових Стрільців на вулиці Петра Скарги, 2а. У палаті хворого було жовнірське ліжко. За зболеним Франком доглядав його племінник Василь, син брата Захара. Іван Якович почував себе дуже погано — пухли ноги, відмовляло серце, були немічними руки. За два тижні перед смертю поет пішов додому через все місто пішки у супроводі Василя. Франко залишився зовсім без рідних: сини воювали на фронтах, дочка поїхала до Києва, дружина була у лікарні.
Про смерть Франка було оголошено в газеті „Діло”. До наших днів дійшла правда про останні дні поета від Ольги Роздольської, дружини етнографа та фольклориста, близького Франкового приятеля Осипа Роздольського — уродженця села Доброводи Збаразького району. Від прочитаного у кожного свідомого українця волосся стає дибки і серце немає спокою упродовж довгого часу. Але така наша історія… Благо, що Ольга не полінувала і описала все наболіле в деталях. Орфографію збережено:
„Першу вістку про смерть Франка дістала я від дружини Гнатюка, що почула цю сумну вістку в редакції „Діла”. Був травень 1916–го, цвіли дерева. З букетами бузку ми пішли до його хати і застали там уже двох гуцулів солдатів, що стояли навколішках біля ліжка Франка і сердечно плакали.
Покійний лежав на ліжку, прикритий стареньким подертим простирадлом. Ми обложили його свіжими квітами. Обличчя Франка було жовте, як віск, але з виразом спокою. Ще ми були в кімнатці, коли ввійшов учитель гімназії, знайомий Франка, Бігеляйзен. Він став біля ліжка і довго–довго вдивлявся обличчя покійного. В той день мій син, вернувшись із школи, з філії Академічної гімназії, розказував, що на годині польської мови Бігеляйзен, зараз як тільки ввійшов у шкільну кімнату, звернувся до хлопців з закликом, щоб пішли до хати покійного Франка й подивилися, як лежить найбільший поет України, такий бідний, як цілий ваш народ. „Ідіть, ідіть, — каже він, — і запам’ятайте собі до кінця свого життя обличчя цього великого чоловіка”. А після шкільної науки він, зустрівши мого сина на вулиці, сказав, що видно, не гідні ми були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще дбати про нього за його життя…
Та вертаюся до попереднього. З кімнати, де лежав покійний, перейшли ми обидві з Гнатюковою (дружиною) до другої кімнати, де застали шкільного товариша й приятеля Франкового Карла Бандрівського — і одного із студентів, що ночували у поета. З ними разом ми заходжувалися над похороном і роздивлялися, чи є в що вдягнути покійника. Виявилося, що нема ні однієї порядної сорочки. Тоді Бандрівський післав нас до Герміни Шухевичевої, щоб дала гарну вишиванку свого померлого мужа. В ту сорочку й стареньке вбрання вдягнули студенти покійника.
На другий день рано я з Бандрівським пішла на Личаківське кладовище, де ми згодили за місячною оплатою тимчасове місце для покійного в чужій, доволі глибокій, гробниці, у якій було місце на 6 домовин. Ми сподівалися, що згодом зможемо спорядити йому хорошу могилу.
В день перед похороном, після полагодження всіх формальностей у магістраті і в похоронному закладі, Бандрівський пішов до собору Святого Юра замовити священиків, бо хотіли справити покійному „парадний” похорон, з більшим числом священиків. Та швидко виявилося, що і про це мови бути не може, бо ж покійний був „явним ворогом духовенства”. Духовна влада виделегувала на похорон тільки одного священика з волоської церкви.
У гарну сонячну днину рушив вельми численний похоронний похід, у якому брало участь чимало селян, інтелігенції, студентів, учнів, робітників та інших з незліченними вінками та квітами на Личаківське кладовище, де складено останні тлінні останки покійного поета в чужій, позиченій домівці. Було дуже жаль, що за домовиною не йшла ні дружина, ні діти. Його щирий друг Гнатюк був тяжко хворий, сидів і сумно дивився в вікно.
Мушу розповісти ще про одну деталь. Коли Франка поклали в домовину, уста його були розтулені. Я взяла хусточку і підв’язала нею лице покійника. Коли домовину ставили у склеп, я хустку цю розв’язала і поклала під подушку.
Пройшло 10 років. У 1926 році Франкові останки урочисто переносили до його могили. Зібралося багато людей. Серед натовпу була і я. Коли відкрили склеп, у якому тимчасово знаходилася домовина Франка, то знайшли там шість однакових домовин. Котра ж із них Франкова? Художник Іван Труш, що був одним із розпорядників цієї процесії, побачив мене і покликав до себе.
— Чи не пригадуєте якихось прикмет домовини Франка?
— Не пригадую, це ж було так давно.
Почали відкривати домовини підряд. У першій, виявилося, був якийсь військовий, навіть шабля була при ньому. В другій також був військовий. В третій не знайшли ніяких прикмет Франка. І тоді я згадала.
— Розкривайте всі! В якій буде хустинка під подушкою і чорні тапочки, — то Франко.
Розкрили ще одну. Тіло вже висохло, лежали кістки та на подушці рижі вуса, до стінки домовини прилипли тапочки. Підняли подушку — там хустинка, якою я колись підв’язувала йому лице.
Останки Івана Франка перенесли тоді і поховали там, де тепер підняв молот гранітний Каменяр”.
ЧИ ГІДНІ УКРАЇНЦІ БУЛИ МАТИ МІЖ СОБОЮ ТАКУ ЛЮДИНУ, ЯК ФРАНКО?
У спогадах Ольги Роздольської вбивчо звучать слова Генрика Бігеляйзена (1855–1932) — польського літературознавця єврейського походження, автора п’ятитомної „Історії польської літератури”: „Видно, не гідні українці були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще дбати про нього за його життя і по його смерті”.
Чого гріха таїти, мусимо визнати правду, якою важкою вона не є: ми досі не гідні були мати між собою таку людину, як Іван Якович Франко! І кожен з нас має це зрозуміти та усвідомити. Як і сказане поетом: „Половину галичан люблю, а половину — ненавиджу!” До якої половини віднесе себе кожен з нас?
Cправді, вміємо з року в рік в урочі дні влаштовувати ритульно–байдужі святкування для галочки (вкотре знову!), із запрошенням як владної, так і духовної свити, говоримо велично декотрі вирвані Франкові уривки, несемо до монументів квіти, вдягнувшись найвишуканіші вишиванки, клянемося в любові до неньки, до рідної мови, до постаті Каменяра. А чи вникаємо у Франкове Слово?
Так, він незручний поет, незручний громадсько–політичний діяч, незручний моральний авторитет: помилявся, звинувачував, закохувався… Ішов! Хода Франка цільна і цілісна. Як цільним і цілісним був сам Франко.
Слушною є думка сучасного дослідника Франка Ростислава Чопика: „Плодом є не „Мойсей“, і не просто Франкова спадщина сама по собі — яко матеріалізований „продукт“ духу свого творця. Плодом є імпульс, що його, посередництвом цього духу, було „зложено” в „прісне” тоді ще „тісто” нашої нації, отой первісний „полімер”, що задавав алгоритм росту української цілості, ота „матриця“, котру Франко виоформлював усе життя сконцентрованим, але водночас „серпантинно”–спрямованим потоком творчого духу. Йому не розходилося у самій по собі національній свободі, у самім по собі справедливому суспільному устрою. Йому розходилося у тім, аби процес втілення українського духу в українській модерній нації був процесом утворення органічної речовини, тобто процесом синтезу живого, а не розпаду мертвого — поступовою, об’єктивно зумовленою, вписаною у вселенський контекст Природи й Історії, а отже благословенною Богом ланкою „вічного діла Духа”, за яке наш земляк почував межову відповідальність впродовж свого, „франкового”, „в багатьох розуміннях серцевинного для долі української культури, періоду”.
Не зраджуймо Франка: „Божий Син і Син Людський — синоніми. Той, кого вони означають, рождений із небесного духу Отця — у земній плоті Мами. Їхня любов взаємна — через це благодатний їх плід. Так було, так є і так повинно бути, хоч понині це чомусь ще не ясно дітям Божим — дітям Людським.
Іван Франко приходить засвідчити саме це. Ми повинні збагнути його свідчення”.
Лише збагнувши цю істину, можемо стверджувати, що наближаємося до Франкового Воскресіння!
Михайло МАСЛІЙ
На фото: Іван Франко. Графічна робота Богдана Мусієвського.
