ШЛЯХОМ СТРАЖДАНЬ І ПОДВИГУ

0
502

24 грудня минуло 75 років від дня народження В’ячеслава Чорновола — видатного сина України, борця проти комуністичного режиму за незалежну, демократичну Вітчизну, полум’яного публіциста, одного з лідерів руху «шістдесятників», правозахисника, багаторічного політв’язня радянської репресивної системи. А ще був він головою Народного Руху України, народним депутатом трьох скликань, лауреатом Шевченківської премії, Героєм України. Відповідно до постанови Верховної Ради від 21 березня ц.р. № 4561 і розпорядження Кабміну від 5 грудня ц. р. № 1011 відзначення цієї події відбудеться на державному рівні. Проте мільйони українців ушанують великого сучасника не тільки з огляду на зазначені нормативні акти органів влади, а передусім за велінням розуму й серця.
Що ми знаємо про В.Чорновола, за що його любив народ, цінували соратники й поважали навіть непримиренні вороги? Скупі біографічні відомості фіксують неординарність цієї людини. Народжений в учительській сім’ї в селі на Черкащині — малій батьківщині Тараса Шевченка, наділений від природи неабиякими здібностями, Славко навчився читати в 4 роки, а в неповні 7 уже пішов до школи, відразу до другого класу. Впродовж усіх років навчання завжди був першим учнем, закінчив школу із золотою медаллю. Як перед медалістом і комсомольським активістом, перед ним відкривалися широкі кар’єрні перспективи. За бажання міг стати дипломатом, юристом, економістом чи лікарем. Але переважила любов до рідного слова, тому вступив на українське відділення філологічного факультету Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Згодом перевівся на факультет журналістики, який закінчив із червоним дипломом.
Людина здібна, з непересічними талантами і великими різнобічними знаннями, в 1960-ті роки могла легко зробити кар’єру компартійного функціонера. Зокрема, В.Чорновіл, якби захотів, міг стати високооплачуваним журналістом, редактором центральної газети або чільним працівником ідеологічного підрозділу обласного чи навіть центрального комітету компартії. Така посада служила перепусткою до керівної номенклатури й отримання безлічі пільг та привілеїв, почестей, звань і нагород. Проте В’ячеслав Максимович у душі був українцем і християнином, а не циніком чи конформістом. Тому рішуче відкинув диявольські спокуси продати душу й служити неправді. Він зробив складний, гідний великої людини, моральний вибір, який визначив його життєву долю — став на страдницький шлях служіння своєму пригнобленому народові й поневоленій рідній Україні.
Що ж протизаконне скоїв молодий В.Чорновіл, чим так дошкульно прогнівив тодішню владу, що отримав від неї «нагороду» у вигляді аж трьох термінів ув’язнення загальною тривалістю понад 15 років? За нинішніми уявленнями, в його діях не було нічого злочинного. Разом з однодумцями створив Клуб творчої молоді, на засіданнях якого обговорювалися питання функціонування української мови, розвитку національної культури, писав статті до самвидавського журналу, читав книги, в яких містилися критичні судження про радянську дійсність. У вересні 1965 року під час перегляду фільму «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» закликав присутніх у залі встати на знак протесту проти незаконних арештів українських патріотів, посилення репресій проти інтелігенції.
Справедливо вважав недопустимим для країни, яка називає себе демократичною і підписала Загальну декларацію прав людини, брутально порушувати ці права. Розправа не забарилася. Спочатку було звільнення з роботи. Але вже 1967 року за свої погляди і відкрите їх висловлювання В.Чорновіл отримав перший шестирічний термін ув’язнення. Відсидів півтора. Проте не покаявся. Тому 1972 року був знову засуджений до шести років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму і до трьох років заслання за зберігання й поширювання документів та літератури, що нібито «порочать радянський державний і суспільний лад».
Незламність духу виявляв В’ячеслав Чорновіл і в місцях позбавлення волі. За це отримав від інших політв’язнів почесне звання «зеківський генерал». Під час перебування в колонії вражені одержимістю незвичайного в’язня тюремники запитували, ким він себе бачить в омріяній самостійній Україні — президентом, прем’єром чи головою парламенту. Відповідь ошелешила всіх: «Редактором опозиційної газети!» «Невже ви, націоналісти, допустите існування в Україні опозиції?» — перепитували наглядачі. «Безперечно, бо хочемо України демократичної, європейської, а не тоталітарної. Без опозиції не буде руху вперед, настануть застій, звироднілість і загнивання», — чули у відповідь. «Чи будете мститися своїм кривдникам? Чи покараєте тих, хто за вами стежив, заарештовував, виносив несправедливі судові вироки, мучив у тюрмах?» «Особисто я не прагну помсти, бо мої гнобителі — дрібні гвинтики, маленькі коліщатка у величезному владно-репресивному механізмі. Ми його засудимо і назавжди зруйнуємо. А всі посадовці старої влади, причетні до переслідування й репресій невинних людей, пройдуть процедуру люстрації. Ті, чию провину буде доведено, як мінімум, будуть відсторонені від роботи у відповідних органах».
Тюремники хоч і були звичайними «служаками», але дивувалися таким мудрим відповідям, розсудливості і непохитній великій вірі В.Чорновола у перемогу справи його життя. Проймалися повагою до нього, а заразом і до українського народу, який народив і виплекав такого вірного сина. Звісно, в далеких 1970-х мало хто вірив, що пророцтво В.Чорновола про постання вільної демократичної України невдовзі справдиться.
Проте, якби не горбачовська «перебудова», В.Чорновіл і його побратими як «небезпечні злочинці, що не розкаялися у своїх шкідливих і помилкових поглядах», довічно мучилися б у численних комуністичних тюрмах та концентраційних таборах. Звільнившись і повернувшися в Україну в середині 1980-х, колишні політв’язні стали каталізатором процесів демократизації і національного відродження. Відновився випуск самвидавського журналу «Український вісник». В.Чорновіл написав програмові документи Української Гельсинської спілки — першої опозиційної організації партійного типу, часто виступав на мітингах у Києві, Львові, багатьох інших містах, гуртував довкола себе всіх небайдужих до долі Батьківщини людей. Відтоді і аж до самої смерті завжди перебував в епіцентрі національно-демократичних формувань, у тому числі й Народного Руху України — першої в нашій історії масової громадсько-політичної організації, згодом став одним з його співголів. Потім очолив політичну партію з аналогічною назвою.
У період національно-визвольних змагань кінця 1980-х — початку 1990-х років на політичному небосхилі з’явилося багато яскравих, обдарованих особистостей, які стали лідерами громадської думки, але все-таки той прекрасний час народного піднесення і великих звершень назавжди ввійде в історію як епоха Чорновола. Бо не тільки Україна, але й весь світ бачив: лише він один без жалю віддавав усі фізичні, душевні й інтелектуальні сили, всі таланти святій справі визволення й утвердження України. Завдяки великій харизмі саме В.Чорновіл став символом волелюбності і державницьких прагнень української нації.
Упродовж багатьох років після перших президентських виборів 1991 року чимало людей шкодували, що їхнім переможцем став компартійний функціонер Л.Кравчук, а не послідовний антикомуніст В.Чорновіл. Усі зневірені у спроможності Л.Кравчука будувати незалежну Україну справедливо вважали, що тільки під орудою людини, котра присвятила все життя боротьбі за волю Батьківщини, наша молода держава уникла б багатьох з тих потрясінь, які ми пережили в початковий період її творення. Президент В.Чорновіл усунув би з керівних крісел найодіозніших представників старого режиму і неодмінно привів би до владних посад молодих, добре підготовлених фахівців. Упевнений, за його правління не відбулося б злочинної «прихватизації» державної власності, не було б розгулу бандитизму, не наплодилося б в Україні такої кількості олігархів і корупціонерів, не мали б ми нині жахливої соціальної несправедливості й нерівності. Бо Україна стала б державою народною і українською за змістом і сутністю. Очевидно, була б нині наша держава повноцінним членом європейських структур. А не бовталася б 20 років між Заходом і Росією, між «там і тут».
На жаль, у 1991 році багато хто думав, що з журналіста й публіциста В.Чорновола не буде доброго президента. Хибні уявлення! Колишній електрик Л.Валенса був успішним президентом Польщі, а літератор В.Гавел не менш вдало працював президентом Чехії. Одним з найкращих в історії США президентом був Р.Рейган — колишній актор і спортивний радіокоментатор.
Вважаю, що В.Чорновіл як людина, політик і державний діяч мав багато переваг і над нинішніми владоможцями, і над лідерами опозиції. Він ніколи не переслідував жодної особистісної політичної чи кар’єрної мети, не мав гріхів користолюбства і грошолюбства. Був невибагливий у побуті. Хоч і перебував при владі, на відміну від інших високопосадовців, не надбав ні статків, ні маєтків. Ніхто ніколи не чув про його закордонні рахунки, яхти, палаци, дорогі автомобілі. Навіть квартиру, що її як народний депутат отримав у Києві, не приватизував. Не лицемірив, не загравав з народом. Вірив щиро в те, що говорив, що писав, до чого закликав інших. Не належав до тих, хто воліє гнати людей на барикади, залишаючись у затишному бункері. Навпаки, завжди йшов попереду, ведучи за собою побратимів. На прикладі власного життя показував усім, як треба любити Україну, боротися за кращу її долю й перемагати. Мав сильну волю, гнучкий розум, загострене почуття відповідальності. Був неперевершеним тактиком, володів сильною інтуїцією. Любив людей, не виявляв ворожості до ідеологічних і політичних опонентів.
Сьогодні багато говорять, що Рух не використав усіх можливостей приходу до влади, бо його лідери проявляли поміркованість тоді, коли треба було діяти більш енергійно, рішуче йти напролом. Зокрема, після президентських виборів навесні 1992 року треба було домагатися проведення дострокових виборів Верховної Ради. У ній депутати-демократи отримали б абсолютну більшість і мали б змогу проводити назрілі реформи. В інтересах українського народу, а не загребущих захребетників, які зручно вмостилися в нього на шиї. Інші стверджують, що історична помилка, трагедія лідерів Руху полягала в тому, що вони, віддавши десятки років боротьбі за волю й незалежність України, в часи її становлення не змогли вловити того моменту, коли влада в новій державі стала на шлях придушення демократичних свобод, коли замість народу всім почала заправляти бюрократія. На ці та інші питання нашої недавньої історії не можна відповісти однозначно. Вони ще чекають своїх дослідників.
Доля В.Чорновола, уродженця Шевченкового краю, назавжди пов’язана з Бориспільщиною — малою батьківщиною ще одного великого українця Павла Чубинського. Саме тут обірвалося коротке, сповнене страждань, поневірянь, боротьби, поразок і перемог, навіть тріумфу, коротке, але яскраве подвижницьке життя В. Чорновола. Швидко, раптово, на ходу — як він і хотів. Жителі нашого краю свято шанують ідейних провідників і духовних вождів нації. Упродовж усіх років, починаючи з 2000-го, з нагоди великих державних свят, а також у роковини трагічної і досі багато чим загадкової загибелі лідера Руху керівники міста і району разом із представниками патріотичної громадськості кладуть вінки до хреста на місці загибелі В.Чорновола, до пам’ятників Т. Шевченку і П.Чубинському. Ми впевнені: ніхто й ніколи не перекреслить цих імен, не зітре їх з народної пам’яті, не вирве з української історії їхні безсмертні справи і діяння.
Анатолій КОВАЛЬЧУК,
член Народного Руху України з 1988 року

ТИЖНЕВИЙ КАЛЕНДАР

22 грудня
1833 — народилася Марко Вовчок (Марія Вілінська), українська письменниця («Кармелюк», «Інститутка»).
1895 — німецький фізик Вільгельм Рентґен опромінив руку своєї дружини «Х-променями» й отримав один із перших у світі рентґенівський знімок (найпершим зробив це український фізик Іван Пулюй).
23 грудня
1953 — Верховний суд СРСР виніс смертний вирок міністру внутрішніх справ Лаврентію Берії, звинуваченому в змові з метою одноосібного захоплення влади. Цього ж дня його було виконано.
24 грудня
1905 — народився Костянтин Данькевич, український композитор (опера «Назар Стодоля», симфонічна «Українська народна сюїта»).
1979 — СРСР увів свої війська до Афганістану.
1982 — найбільший серійний вантажний літак у світі Ан-124 «Руслан» здійснив перший випробувальний політ.
25 грудня
1899 — народився Григорій Верьовка, український композитор, керівник і диригент Державного українського народного хору.
1927 — народився Олесь Бердник, український письменник, борець за права людини, громадський діяч.
1991 — о 19:00 по Центральному телебаченню СРСР виступив Михайло Горбачов і повідомив: «У силу обставин, що склались із утворенням Співдружності Незалежних Держав, я припиняю свою діяльність на посту Президента СРСР». О 19:38 на куполі Кремлівського палацу спущено прапор Радянського Союзу. Після майже 69 років СРСР припинив існування.
26 грудня
1991 — Європейський Союз визнав Україну як незалежну державу.
2004 — в Індійському океані стався найруйнівніший за всю сучасну історію землетрус. Спричинене ним цунамі з хвилями заввишки понад 15 метрів в одну мить позбавило життя понад 100 тисяч індонезійців.
27 грудня
1929 — Сталін оголосив про початок ліквідації куркульства як класу.
28 грудня
1866 — народився Данило Заболотний, український мікробіолог.