ЕНТУЗІАСТ, РОМАНТИК, «ГАРЯЧА ГОЛОВА»

0
293

Коли мрія Василя Каразіна ставала ідеєю фікс, у можливість реалізації його фантастичних проектів починали вірити навіть дуже консервативні люди. Так у кріпосній і малограмотній Росії, скажімо, з’явилося міністерство народної освіти, а в провінційному і на той час нічим не примітному Харкові — перший на теренах Малоросії імператорський університет. Одні освітянським реформатором захоплювалися, інші ненавиділи, але всі однаково заздрили за вміння випереджати час і бути корисним суспільству. Найбільшою ж небезпекою для самого Каразіна став той факт, що його кипучої енергії було забагато навіть для безмежної імперії і що подразнення спокою у вигляді будь–яких змін присікалося російською елітою з традиційною жорстокістю.
ТРИ ІМПЕРАТОРИ І ОДИН МРІЙНИК
Батька Василя Каразіна, офіцера російської армії, імператриця Катерина ІІ за блискуче проведену в Туреччині військову операцію нагородила помістям у селі Кручик Краснокутського комісаріатства Слобідсько–Української губернії, де й народився майбутній реформатор. Після навчання у кременчуцькому та харківському приватних пансіонах 17–річний юнак вступив на службу до лейб–гвардійського Смоленського полку. Там і почалися його справжні університети. Оскільки служба не відбирала багато часу, Василь Каразін почав відвідувати один iз кращих навчальних закладів того часу — «гірський корпус», у стінах якого самостійно і під кураторством професорів вивчав фізику, хімію, ботаніку, математику, медицину і метеорологію. У його студентському послужному списку з’явилися блискучі знання латини, німецької та французької мов, а також широка обізнаність з усіма науковими новинками, що друкували тодішні спеціалізовані видання Європи.
Маючи величезний інтелектуальний запас, невгамовний юнак прагнув за будь–яку ціну застосовувати його на практиці. Але темна реакційна доба імператора Павла І, який жорстоко подавляв не лише вільнодумство, а й будь–які прояви освіченості, не давала йому в цьо¬му сенсі жодного шансу. Тоді Василь Каразін вирішив тікати до Європи, ризикуючи потрапити до в’язниці, бо за наказом государя Росію оточили військом, мов Китайською стіною, відправляючи під арешт усіх, хто зважувався прорвати облогу. Вже сидячи під вартою, він пішов на чергове безумство й написав Павлу І неприпустимо зухвалого листа. «Я бажав схоронитися від твого правління, боячись його жорстокості, — пояснив причину своєї втечі арештант. — Я не знав за собою провини. У самотині сільського життя не міг я мати ні випадку, ні приводу образити тебе. Але вільний спосіб моїх думок міг бути вже злочином».
Вражений такою відвертістю імператор наказав негайно доставити автора листа до царського двору й не забарився продемонструвати йому свою милість. «Я доведу тобі, юначе, що ти помиляєшся! Скажи лишень, при кому ти хочеш бути?» — патетично промовив Павло І, після чого Каразін у статусі колезького перекладача потрапив на службу до канцелярії державного казначейства і головної медичної колегії. На цій службі він зустрів прихід до влади сина Павла І, Олександра І, якому одразу ж поспішив викласти власний погляд на реформування Російської імперії. Причому зробив це в дуже неординарний спосіб, пробравшись під час придворного церемоніалу до государевого кабінету, де й залишив на столі листа з власними пропозиціями. Молодий імператор, який на початку свого правління показово демонстрував імідж прогресивно мислячого реформатора, був у захваті й від мужності свого підданого, і від його ідей, тому негайно зустрівся з ним і наказав завжди говорити йому лише правду й надалі тільки «так відчувати і діяти».
Історики переконані, що тієї миті в імператорських апартаментах зустрілися два ентузіасти–мрійники, які понад усе прагнули перетворити дрімучу і відсталу Росію на передову європейську державу. Різниця лише в тому, що государю цього душевного пориву вистачило лише на три роки, а уродженець Харківщини борцем–реформатором залишився до кінця своїх днів. Зміну настрою упокореного почтом самодержця Каразін, звичайно ж, згодом відчув, але на свій страх і ризик продовжував допікати його гострою критикою російських порядків, засипаючи новими прогресивними ідеями та проектами. Зрештою терпець імператора увірвався, і неспокійну «гарячу голову» (так Каразіна називало близьке оточення Олександра І) на півроку запроторили до Шліссельбурзької фортеці. Звідти під конвоєм його переправили до Кручика, де він мав жити затворником без права листування і виїзду за межі свого маєтку. Для людини з кипучою енергією таке покарання було подiбне до пекла, в якому він пробув довгих 6 років. Вибратися з нього вiдлюднику вдалося лише з приходом на трон Миколи І, але й то частково. Новий імператор дозволив арештанту виїздити з маєтку, але заборонив з’являтися у столиці. Останнє табу так і не було ніколи скасовано.
КАРАЗІНСЬКІ УНІВЕРСИТЕТИ
Харківський ідеаліст був переконаний, що могутність Росії і непорушність її кордонів може забезпечити лише освіта її народів. Тому як тільки отримав прихильність Олександра І, одразу запропонував йому власноруч розроблений план утворення цілої системи навчальних закладів, включаючи міністерство народної освіти. Реалізовувати цю ідею імператор доручив її автору, завдяки чому під керівництвом Каразіна було створено особливий комітет для розгляду статутів вищих навчальних закладів, проект організації і діяльності згаданого міністерства, а пізніше і саме відомство разом зі статутами Московського університету, Академії наук, Академії мистецтв. Тоді ж освітянський ентузіаст порушив і питання про відкриття у Харкові першого малоросійського університету. Ця ідея була особливо сміливою, бо глухе провінційне містечко Слобідсько–Української губернії, де тоді не було навіть жодної пристойної дороги, явно не дотягувало до статусу головного освітянського закладу півдня Росії, яким його презентував Каразін. Утiм імператор ще був зачарований прометеївською вдачею свого улюбленця, тому пішов йому назустріч.
Просити гроші на університет 28–річний Василь Каразін поїхав до Харкова. У той час на батьківщині він був уже відомою людиною, оскільки у січні 1801 року місцеве дворянство обрало його депутатом для відстоювання у столиці пільг, що мала на той час Україна. Клопотання, очевидно, було вдалим, бо харківська знать погодилася зібрати кошти на вищий навчальний заклад. Кульмінацією підготовчого процесу стали загальні збори місцевого дворянства, скликані 31 серпня 1802 року, на яких Каразін виступив з настільки натхненною промовою, що гроші на університет пообіцяли виділити не лише харківці, а й еліта навколишніх повітових містечок. Їхній меценатський порив неабияк вразив російське суспільство, і заможні люди почали один за одним фінансувати відкриття освітніх закладів у інших губерніях.
Але згодом почалися серйозні проблеми. Олександр І, схоже, втомився бути романтиком і повністю збайдужів до каразінських проектів. Усі організаційні проблеми довелося вирішувати не в монаршому кабінеті, як було раніше, а через відомства забюрократизованої системи, керманичі якої противилися найменшим змінам, а заодно не пропускали нагоди помститися «вискочці» за колишню прихильність імператора. Відчувши нові віяння, слобідське дворянство не виплатило повністю обіцяні гроші, а казенні кошти, призначені для тих же потреб, не вдавалося отримати через ігрища мстивих чиновників. Але Василь Каразін не опускає руки, самостійно шукаючи приміщення для університету, а заодно і майстрів по інших містах,бо у провінційному Харкові не було фахівців потрібної кваліфікації. Не маючи грошей, він також на свій страх і ризик запросив на викладацьку роботу зарубіжних професорів і особисто переманив до ще не створеного навчального закладу півсотні студентів.
Траплялися періоди, коли на продовження роботи коштів не було взагалі. Тоді, щоб не зупиняти проект, Василь Каразін платив iз власної кишені. Тож коли університет 17 лютого 1805 року таки відкрили, його засновник із заможної людини перетворився на повного жебрака. Для того аби доїхати до Харкова з Петербурга, куди він їздив у організаційних справах, йому довелося продати останню каблучку.
СОРОК РОКІВ ЗАТВОРНИЦТВА
Василь Каразін вивчав найрізноманітніші науки все своє життя, тому коли став «бранцем» Кручика, одразу ж взявся застосовувати свої знання на практиці. У своєму маєтку він, скажімо, збудував метеорологічну станцію, вів спостереження за погодою довгих 40 років і зрештою створив щось на зразок першого посібника метеоролога, в якому обґрунтував систему передбачення погоди. Російське суспільство над ним просто посміялося, назвавши «чаклуном, що спускає з небес дощ та грім», й не дало ходу науковому відкриттю. А через півстоліття з такою ж роботою виступив астроном Левер’є, ввійшовши в історію як батько сучасної метеорології.
Але Каразін не здавався. Він встиг розробити один iз перших генераторів природного електроструму, винайшов способи добування селітри, консервування м’яса, сушіння фруктів «по–новому», а також добув експериментальним шляхом речовину, що була визнана кристалічним вуглецем, близьким до алмазу. Своє сільське життя він теж наповнив прогресом, винайшовши нові способи приготування свічок, топлення сала, добування олії, а також першим у Росії запропонував проект парового опалення. Виноробство теж стало його пристрастю. Саме тому після послаблення арешту Каразіна як знаного фахівця галузі направили до Криму рятувати від повної руйнації місцеві винокурні. Зрадівши, що бодай 70–річним знову зможе прислужитися вітчизні, він взявся за цю справу з притаманним йому ентузіазмом. Але під час однієї з поїздок на півострів сильно застудився і помер у Миколаєві, не маючи сили доїхати додому. Там відомий харків’янин і знайшов своє останнє пристанище. У Харкові на його честь збудували пам’ятник, назвали вулицю й присвоїли його ім’я університету, у відкриття якого міг повірити лише невиліковний мрійник.
Лариса САЛІМОНОВИЧ