РІК БЕЗ БОРИСА ВОЗНИЦЬКОГО

0
526

Минув рік з того трагічного дня, коли обірвалося життя великого Українця, шанованого в світі мистецтвознавця, рятівника і збирача мистецьких скарбів, Героя України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, заслуженого працівника культури України та Польщі, президента Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв, генерального директора Львівської галереї мистецтв Бориса Возницького. Життя дало нам, сучасникам, шанс осягнути глибину і велич однієї з найавторитетніших постатей сучасності. Бо саме Борис Григорович допоміг і допомагає кожному з нас і наступним поколінням не боятися, а сміливо зазирнути у глибину століть, пізнати складну, але таку багату і давню історію, культуру свого народу, свідченням якого є врятовані мистецькі пам’ятки: унікальні твори сакрального мистецтва, ікони, стародруки, скульптури, дерев’яні церковці — наш найбільший скарб, яким він особливо ревно опікувався, бо нищить їх і поважний вік, і наша байдужість. За те, що взяв на себе місію вправного будівничого і впродовж свого життя творив величний храм духовності, що був і залишатиметься нашим надійним оберегом.
Борис Возницький мав особливий дар знаходити унікальні мистецькі пам’ятки. Львівську галерею мистецтв він трансформував у найбільший в Україні художній музей. У ньому виставлені понад 62 тисячі експонатів, які розміщені в 16 музеях на площі 40 тисяч метрів квадратних (це площа всіх музеїв Києва!) у 24 унікальних будинках — пам’ятках архітектури. Музей має 50 гектарів паркової зони навколо палаців та замків та 225 гектарів Плісненського городища. Колеги жартували над його непомірними апетитами. Кажуть, якби мав можливість, перетворив би весь Львів у місто-музей. На подібні жарти серйозно відповідав, що Львів того вартує. Він зумів вберегти від руйнування низку об’єктів, серед яких такі архітектурні перлини, як Олеський, Золочівський, Жовківський замки, об’єднати у «Золоту підкову» три найдавніші замки Галичини, Палац Потоцьких у Львові, найдавнішу з культових споруд міста — церкву Іоанна Хрестителя, Каплицю Боїмів, П’ятничанську вежу.
Та Борис Григорович не лише рятував архітектурні пам’ятки, він відкривав світові імена славетних майстрів, зокрема «українського Мікеланджело» Іоанна Пінзеля. Збережені десятки робіт цього майстра, античні скульптури з палацу Лянцкоронських у Старому Роздолі. Усвідомлював, що врятована ним культурно-мистецька спадщина народу, це — той вагомий аргумент, який дає змогу Україні на рівні розмовляти з Європою, світом, бо найпереконливіше доводить давність нашої культури, приналежність держави і народу до найстаріших цивілізацій. Він ніколи не творив приватної колекції, не мав жодного зиску зі свого фаху і покликання, чим дивував і колег, і новоявлених колекціонерів. Бо взяв собі за аргумент етичний кодекс музейника, який прийняв магістрат сто років тому, засновуючи у Львові картинну галерею, що унеможливлювало будь-яке приватне колекціонування, аби власне не переважило над громадським.
Він був людиною скромною, із совістю і чистою душею. І того фатального дня, як завжди, сам їхав за кермом автомобіля — не любив обтяжувати інших увагою до себе. А ще відмовлявся від послуг водія з міркувань економії: у галереї коштів недостатньо і кожна гривня на рахунку. Не думав про відпочинок і не збирався, як просила донька, бодай хоч зменшити навантаження, якого не витримала б навіть людина молодшого віку. Він поспішав. Поспішав зробити якнайбільше, щоб скарби залишилися нації, а не прихопили б чиїсь загребущі руки.
«ВІН БУВ ЗВ’ЯЗКОВИМ КУЛЬТУРИ МІЖ ЕПОХАМИ  І ПОКОЛІННЯМИ…»
Роман ЛУБКІВСЬКИЙ, письменник, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка:
— Вважаю, Борис Возницький був мужнім зв’язковим культури між епохами і поколіннями. Ім’я Возницького овіяне міфами і легендами. Через рік після трагічної загибелі Героя України, здається, що він не відійшов у безсмертя, а є поруч: турбується про врятовані національні скарби, радить, дискутує, захищає, відстоює. Нині відсутність Возницького болить усім людям, які усвідомлюють його місію, взяту добровільно понад півстоліття тому. Здається, сама наша трагічна історія поклала на нього обов’язок рятувати від загибелі те, що було приречене на небуття і тотальне знищення. Маю на увазі насамперед ідеологічний чинник — антигуманістичний і антиморальний, згідно з приписами якого підлягали руйнації пам’ятки історії та культури, шедеври мистецтва, які не вписувалися у псевдоестетику епохи «переможного соціалізму». Але справжнє розуміння епохи людського розвитку підказувало Борисові Григоровичу можливості пошуку, захисту і продовження життя таких унікальних витворів людського генія, як замки і фортеці, палацові комплекси, скульптури загадкового Іоанна Пінзеля і стінописи й іконостаси дерев’яних церков України.
Борис Возницький був наділений дивовижним талантом поєднувати спочатку в науковій і творчій уяві, а потім, як мовиться, у «натурі» не лише події, факти, імена і твори, а й різні стилістичні течії, напрями національного мислення, творчі візії, завдяки чому давно минулий історичний час стає часом твоїх сучасників, нащадків. У часовому і географічному просторі Борис Григорович орієнтувався, як Людина, яка піднялася на високу цивілізаційну вершину завдяки невтомній праці, невсипущій допитливості, дивовижній здатності гуртувати навколо себе людей різних поколінь, різних націй. Осердям зближення цих людей був україноцентризм, себто патріотизм, позбавлений будь-яких «домішок» фальші, лукавства, політичної нещирості. Це був Герой України, який ним і залишиться, і ніхто не насмілиться сумніватися в тому, що цей високий титул не заслужений. Він залишиться з нами не лише як символ, а і як спонукання до копіткої щоденної праці.
Галерея мистецтв без Бориса Возницького, але з його іменем — нова інституція. Його присутність рятує цей заклад від намагань нищителів культури, людей випадкових, які прагнуть впливу на галерею. Галерея переживає непрості, складні часи (об’єктивні і суб’єктивні), але є інституцією, яка залишається в авангарді.
Оксана МЕЛЬНИК