ЩЕ РАЗ ПРО ГЕНІЯ МІСТИФІКАЦІЇ

0
391

gogol_270Тараса Шевченка, який писав не лише українською мовою, російським письменником не називають. Пушкіна, який віршував ще й мовою Гюго, французьким поетом також не вважають. А от про Гоголя в усіх енциклопедіях написано, що він російський письменник. За що ж удостоївся цього народжений у Великих Сорочинцях на Полтавщині нащадок брацлавського полковника Остапа Гоголя? Спробуємо з’ясувати.

Зневірившись застосувати талант літератора в провінційному Миргороді, 20-річний випускник Ніжинської гімназії вищих наук перебрався до Петербурга, де нудився канцелярською роботою, поки 1831 року не вийшла перша книга його ностальгійних “Вечорів на хуторі біля Диканьки”. За рекомендаціями Пушкіна і Жуковського влаштувався старшим викладачем історії Патріотичного інституту й розпочав працювати над загальною історією і географією України, уривки якої згодом друкував у збірці “Арабески”. Добивався призначення на кафедру історії Київського університету, та йому відмовили, компенсувавши посадою ад’юнкт-професора кафедри загальної історії Петербурзького університету, де він пропонував написати 6 малих або 4 великих томи “Історії Малоросії”.

Не отримавши на це дозволу й дочекавшись від цензури заборони вже перших глав свого історичного роману про С.Остряницю “Гетьман”, писав тоді ще майбутньому ректору Київського університету Михайлові Максимовичу: “Бросьте в самом деле кацапию да поезжайте в гетманщину… Дурни мы, как разсудить хорошенько. Для чего и кому мы жертвуем всем?.. в древний, прекрасный Києв!.. Он наш, а не их, правда?..”

Перш ніж добровільно піти із життя, заморивши себе голодом, Гоголь ще спробував скористатися матеріальною підтримкою, запропонованою нащадку збіднілої полтавської шляхти панславістами Погодіним і Аксаковим, які покладали на нього неабиякі надії. Та чи виправдав він їх, чи створив гімн “вірнопідданому православному російському народу”?…

Справді, Гоголь назвав свого Тараса Бульбу “южнорусским богатырем”. Та не впізнати в них запорожців міг лише той, хто ніколи нічого про них не чув. А що ж він писав про власне Росію? “Шинель”, в якій показав її принижених “маленьких” людей, “Ревізор”, де висміяв її чиновників, “Мертві душі”, де затаврував її поміщиків, “Вибрані місця з листування…”, де розкритикував “володаря її дум” Бєлінського. Недаремно ж останній вважав, що “Гоголь — не російський письменник”. А опонент Бєлінського Сенковський звинуватив Гоголя, що він систематично принижує росіян. Розанов писав про нього: “Прийшов чужинець і забруднив російське життя”. С.Аксаков згадував, що частина читачів Гоголя розлючено вступилася за образу всієї Росії, а поет Мандельштам дослідив, що його мова — українська.

Розписуючись 1846 року в книзі реєстрації Карлсбадського курорту, Гоголь вивів французькою: “Nicolas de Gogol, Ukrainien”. Тож його меценати все-таки зрозуміли, що він не гірше, ніж його Хлестаков, лише морочить їм голови “своїми” одкровеннями про “російську ідею”, однак не збирається писати їй панегірика. С.Аксаков визнав згодом: “Обдурювали ми самих себе щодо Гоголя, обдурювали і його”. Забракувавши другий том його “Мертвих душ”, Гоголя таки змусили виконати їхнє замовлення, підписавши йому таким чином смертний вирок. Переконавшись у слабких літературних достоїнствах свого останнього твору, він спалив його. Через 10 днів, відмовившись від їжі, помер і сам.