Щороку 22 травня українці згадують знакову для нашого народу подію — повернення праху Тараса Шевченка в Україну. Травневими днями 1861 року студенти Київського університету Святого Володимира (Національний університет імені Т. Г. Шевченка) та відомі діячі української культури запряглися у воза та перевезли тіло поета-пророка з канівської церкви, де відспівували Кобзаря, до Чернечої гори.
Радянська влада уникала навіть згадки про цю подію, яку в народі називали «визволенням Тараса з московської неволі». За участь у заходах 22 травня, які відстежував КДБ, суворо карали, студентів виключали з навчальних закладів.
Перші офіційні урочистості відбулися в Києві та на Черкащині аж 1981-го, а з 1988 року з метою вшанування пам’яті поета, художника, мислителя Тараса Шевченка, популяризації його творчої спадщини було запроваджене міжнародне шевченківське літературно-мистецьке свято «В сім’ї вольній, новій», яке віншує щорічні шевченківські дні, що тривають із 9 березня — дня народження українського генія.
Зазвичай головні урочисті заходи щороку проводяться в різних містах країни. Нині почесну шевченківську естафету перейняла Луганщина. На луганську землю завітало близько 80 митців із України, Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Молдови, Польщі і Румунії, які переймаються творчістю Тараса Григоровича. Зранку вони роз’їхалися в різні куточки області, щоб зустрітися з тими, кому не байдужий Шевченко, його життя і творчість.
Один із найвіддаленіших куточків, куди завітав шевченківський творчий десант, — село Свистунівка, що у Сватівському районі. Це село міцного українського кореня. За словами провідника сватівської «Просвіти» Євгена Дзюби, колись селяни встановили тут перший на Луганщині пам’ятник Кобзареві, а десять років тому зініціювали проведення відкритого районного фестивалю поезії Тараса Григоровича Шевченка. Лише зараз дещицю коштів на захід виділила влада, досі він проводився тільки коштом місцевих підприємців та фермерів. Нині у рамках фестивалю виступили понад 50 найкращих декламаторів поезії Кобзаря. Втім, наголошує директор Сватівського БК Олена Рибалко, шевченківська тема в районі не вичерпується лише традиційними заходами — тут постійно втілювалися і втілюються різноманітні українські просвітницько-культурні проекти, до яких із великою охотою долучається молодь. Тож не дивно, що у 
Сватівському районі — єдиному на Луганщині — сепаратисти так і не змогли нав’язати свій так званий референдум…
Український дух попри все відчувається і у промисловому глибоко зросійщеному Рубіжному. Мене особисто у міському Центрі туризму, краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді вразила колекція українських рушників. Працівники центру розповідають, що започаткували рушникову колекцію за часів, коли тут гриміла війна, потоками йшли біженці. Спало на думку тоді створення оберегів. А хіба може бути сильніший оберіг, аніж рушник? Їх почали передавати сюди жителі Кіровоградщини, Київщини, Дніпропетровщини, Вінниччини, інших регіонів України. Кілька прибуло у Рубіжне із Німеччини та Америки.
Надзвичайно цікава дискусія відбулася між викладачами і студентами Рубіжанського індустріально-педагогічного технікуму та письменницькою громадою, яка у рамках свята завітала до цього луганського міста. Порушували болючі питання — чия правда, чия кривда і чиї ми діти.
— Якщо хочете бути щасливими, то передовсім маєте любити свою землю, — розмірковував бандурист, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка Василь Нечепа. — Ми приїхали у Лисичанськ, яким нас страхали: мовляв, ви там слова українського не почуєте. Втім, зустрілися з місцевою молоддю, почули їхній спів, побачили, як вони танцюють, і на душі повеселішало. Вони почуваються дітьми української землі, частиною нашого великого вільного народу.
З такими ж добрими враженнями від Новопскова повернувся й народний артист України, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка Анатолій Паламаренко, де поезію Шевченка вщерть заповнений зал слухав стоячи.
— Мені довелося побувати на святі в Старобільску, — ділиться враженнями голова НСПУ Михайло Сидоржевський. — Дивлячись на молодь, подумалося: ось вона, сім’я «вольна, нова». Проте скільки найкращих синів ми втратили, скільки крові пролили, щоб почати прозрівати.
Ми прозріємо й переможемо, а допомагатиме нам у цьому невмируще слово Великого Кобзаря.
Олексій ЯРОВИЙ
На фото: шевченківська урочиста хода у Каневі.
