27 серпня виповнюється 161 рік од дня народження Івана Яковича Франка — видатного українського поета, письменника, вченого, громадсько-політичного діяча, національного ідеолога.
У світовій культурі небагато знайдеться особистостей, рівних величчю Івану Яковичу Франку. Глибину нашого українського генія важко осягнути. Унікальний багатогранний талант, безберегий, як океан. У його здобутку — майже шість тисяч творів: кілька поетичних збірок, понад 100 оповідань, дев’ять повістей і романів, драматичні твори, казки і притчі, фейлетони та памфлети, статті й монографії з питань мови, літератури, філософії, історії, етнографії, політики, економіки, релігієзнавства. Журналіст і видавець, активний учасник українського політичного життя останньої чверті ХІХ — початку ХХ століття. Навіть цей сухий перелік звучить як величальна пісня людині, яку сучасники називали «академією в одній особі».
Іван Франко вільно писав трьома мовами — українською, польською і німецькою, а перекладав із чотирнадцяти, в тому числі й із найдавніших. Німецькою розмовляв як своєю рідною — можливо, тому, що походив, як сам зауважував, із українізованих німецьких колоністів. Мати належала до дрібної, так званої ходачкової шляхти. Іван Якович якось зауважив: «Як мужицький син, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почувався зобов’язаним віддати працю свого життя цьому простому люду». І віддавав сповна. Вів соціалістичну пропаганду серед робітників і селян, зазнав чотирьох арештів, відбував тюремні ув’язнення. Керував Етнографічною комісією при Науковому товаристві ім. Шевченка. Разом із дружиною Ольгою видавав журнал «Житє і слово».
Його рідко коли можна було зустріти без книжки під пахвою. Читав швидко, мав фотографічну пам’ять. Попри нестатки («Одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають») зібрав величезну бібліотеку.
Із багатющої творчої спадщини Івана Франка на перше місце ставимо його поетичні збірки «З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Мій Ізмарагд». Показово, що поетичне слово письменника легко знайшло музичне потрактування у творчості М. Лисенка, С. Людкевича, Д. Січинського, Я. Степового, Б. Лятошинського, А. Кос-Анатольського, чия пісня «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» стала народною. І це не дивно: перш ніж написати вірш, І. Франко намугикував для нього мелодію.
Поетична, переливчаста і проза письменника — «Захар Беркут», «Сойчине крило», «Перехресні стежки», «Основи суспільності».
Серед 30 Франкових поем наймонументальніша — «Мойсей». А у «Похороні» читаємо пекучі рядки, звернені до української громади:
Чи вірна наша,
чи хибна дорога?
Чи праця наша підійме,
двигне
наш люд, чи, мов каліка
та безнога,
Він в тім каліцтві житиме
й усхне?
І чом відступників у нас
так много?
І чом для них відступство
не страшне?
Чом рідний стяг не тягне
їх до свого?
Чом працювать
на власній ниві — стид,
Але не стид у наймах
у чужого?
Хіба не те саме діється сьогодні? Іван Якович неймовірно страждав від усвідомлення вад тогочасної української громади. Нервове перенапруження, ненастанна й важка праця, сімейні негаразди раз за разом підточували його здоров’я. Він страждав від сильних болів, руки спаралізувало й покорчило, мучили галюцинації. Мужньо переносив хворобу, до кінця днів зберігаючи ясний розум. Неправильний діагноз та лікування ртуттю стали, по суті, «об’єктивним убивством». І. Франка (домовину з його тілом несли на своїх плечах січові стрільці) проводжали в останню путь 10 тисяч чоловік, дорогою співав хор українського товариства під орудою композитора В. Барвінського. Україна сумувала, як після програної битви, на кривавому полі якої упав повергнутий життям і долею відважний Воїн.
За сорок років праці на ниві української культури І. Франко зробив для її утвердження таки справді більше, ніж будь-яка академія. Україна і світ збережуть у своїй немеркнучій пам’яті образ «мужицького сина», який усього себе віддав справі гуманізму, прогресу, національного визволення.
Володимир БУРБАН
На фото: Пам’ятник видатному українському письменникові Івану Франку встановлено на однойменному майдані в центрі Івано-Франківська біля Академічного обласного музично-драматичного театру в 1995 році. Авторами пам’ятного комплексу виступили скульптори Микола Посікіра та Леонід Яремчук.
Сам монумент встановлений на гранітному постаменті і зображує письменника, крокуючого вперед. Увага глядача акцентовано скульпторами на задумливому обличчі письменника і філософа та на його руках. Фоном для пам’ятника служать дві масивні фігури, що нагадують ні то спалахи полум’я, ні то підняті вітром тканини. Пам’ятник чудово вписується в навколишній ландшафт, змінивши на цьому місці свого попередника — пам’ятник Леніну, встановлений в 1960-х роках і демонтований у 1990-му.
