«Радянська цензура визнала, що пісня песимістична і не відображає комуністичної радості»

0
596

vyshyvanyi_377У жовтні 1962-го року в студентському гуртожитку Чернівецького університету студентами-другокурсниками  філологічного факультету було написано пісню «Плаче захмарене небо». Автор музики Ярослав Вишиваний (до цього закінчив Теребовлянське культосвітнє училище) народився в селі Юстинівка Підгаєцького району Тернопільської області.

Автор віршів Олександр Демиденко родом із села Велика Писарівка Сумського району Сумської області. Композитор, який саме переживав розлуку з коханою, мав уже написану музику і запропонував її авторові віршів, який славився тим, що міг римувати «на ходу».

Так, усього за один вечір народилася пісня, яка досі (при живих авторах – Я. Вишиваний мешкає у Вінниці, О.Демиденко – у Києві) вважається народною. Композитор, який все своє трудове життя віддав підготовці українських філологів в Чернівецькому університеті, спочатку важко пережив смерть дружини, а три роки тому переніс інсульт. Нещодавно переїхав у Вінницю, мешкає у новій квартирі, де немає ще телефону.

Шукав я його декілька місяців, аж доки не пощастило знайти спочатку сина, а потім і його славного батька –  шановану за свою працю, свої твори добру і надзвичайно скромну людину.

– Вас, Ярославе Григоровичу знають нині більше як викладача, але чомусь в тіні залишаються ваші композиторські твори, а один із них взагалі приписують народові.

– Перші пісні почав писати ще під час навчання у Теребовлянському культосвітньому училищі. Грав на баяні, трубі, скрипці, гітарі. А перша серйозна робота з’явилася аж у Чернівецькому університеті, куди я 1961-го року вступив на філологічний факультет.  Мелодія, яку час від часу собі намугикував, сиділа в мені давно. Якось я її наспівав своєму однокурснику Сашкові Демиденку, уродженцю Сумщини. Він виділявся серед нас тим, що міг говорити віршами «на ходу», римував дуже легенько і просто. За якийсь короткий вечірній час у студентському гуртожитку народилася пісня «Плаче захмарене небо». Йшов жовтень 1962-го року.

– Дивно, що пісня відразу ж полетіла в люди, стала народною, особливо в Галичині, а з великої сцени вона так і не зазвучала у виконанні популярних естрадних колективів та співаків.

– Я пробував опублікувати «Плаче захмарене небо» в різних виданнях. Але всюди тоді, на початку 1960-их років, отримував одну і ту ж відповідь: пісня песимістична і не відображає комуністичної радості. Проте твір пішов у народ, незважаючи на те, є там щось з комуністичної радості чи нема. (Усміхається). Її залюбки виконували студентські вокальні ансамблі Чернівецького університету, в яких я працював художнім керівником. Спочатку це була «Лірика», потім – «Вишиванка». Ще зі студентських років, від першого курсу, та й пізніше – вже під час роботи в університеті, я керував студентським хором. Спочатку це було як хобі, а потім – зрозумів, що без цього не зможу жити. Так, не маючи вищої музичної освіти, я справлявся з цим завданням. Хочу визнати, що у Теребовлі мені дали таку професійну музичну освіту, якій би могли позаздрити й консерваторії. Низько за це схиляю голову перед своїми тодішніми викладачами.

– Що відчували, коли слухали свою пісню на весіллях, у ресторанах чи деінде?

– Перш за все неймовірну радість, адже й досі її вважають народною, а це найвища подяка авторам. Подібне вдається одиницям. В нашій співучій історії понад сотні тисяч пісень, більшість з яких сумні. Так, ми не мали особливо з чого тішитися… Тепер «Плаче захмарене небо» існує в десятках своїх варіантів. Хтось чув – недочув, перекрутив по-своєму, місцями видозмінені слова, переставлені куплети… Але мелодія та зміст – ті ж!  Я особливо десь не висовувався і не доводив, що є її автором. Хоч було різне. Якось у Стрию почув її у ресторані. Один з моїх друзів підійшов до мікрофона і представив мене як автора. Заскочені почутим, музиканти відразу ж накрили стіл у кращих галицьких традиціях. (Усміхається). Чув її і на Львівщині, Буковині, Волині, Тернопіллі… Хоч себе особливо ніде не афішував, поводився скромно.

– Невже такий успіх не надихнув на написання нових пісень?

– У Чернівцях я познайомився з Михайлом Ткачем, який тоді мав неймовірний успіх зі своєю «Марічкою» (музика Степана Сабадаша). Михайло Миколайович дав мені вірші «Ой, не ріж косу». Я написав музику, кажуть, що непогану. Пісня 1963-го року була опублікована в журналі «Ранок». А пізніше на ці ж слова написав свій варіант наш корифей Олександр Білаш. До мене доходили чутки, що Олександр Іванович визнавав мою мелодію, яка вдалася краще. Але сам я того не чув від нього, тому це залишилося на рівні чуток. (Усміхається). Потім я також писав пісні на вірші різних поетів. Але якогось аж такого великого успіху вони не мали. Викладав я майже 30 років в Чернівецькому університеті. Разом зі мною на кафедрі української мови і літератури працював спочатку батько Володі Івасюка – Михайло Григорович, а потім – й молодша сестра Оксана. Знав я добре і Володю. Про мої пісні ми з ним не говорили, але він любив і тягнувся до народних джерел, тому, гадаю, що «Плаче захмарене небо» йому мала би подобатися.

– Давненько не були у рідному селі?

– Уже третій рік не можу оговтатися після інсульту, важко мені пересуватися. Хоч у рідне село тягне завжди. Бодай думкою, але хочу бути там завжди. Юстинівка була в Підгаєцькому районі, потім – Бережанському, тепер – знову Підгаєччина. Там, на цвинтарі спочивають мої батьки, царство їм небесне. Маю ще рідного брата, який мешкає у Чорткові, він пенсіонер, хоч все життя пропрацював водієм автобуса. В Юстинівці живе мій племінник від іншого брата. Наша сім’я була великою – восьмеро дітей. Я був сьомим. В живих нині лише ми з наймолодшим братом. Дві сестри померли в Сибіру, куди нас виселили в 1940-му році… 

А у мене двоє синів, один мешкає у Вінниці (куди я перебрався недавно з Чернівців), другий залишився у столиці Буковини. Усе ніби й добре у мене, от би Бог послав ще здоров’ячка…

Довідка.

Вишиваний Ярослав Григорович 

(1.08.1935, с.Юстинівка Підгаєцького р-ну Тернопільської обл.)– композитор, диригент, викладач, кандидат філологічних наук. Закінчив (1958) Теребовлянське культосвітнє училище (хорово-диригентське відділення) та  (1966) Чернівецький університет (факультет української філології). Після закінчення вузу і до виходу на пенсію (від 1966-го до 1994-го) викладав у ньому на кафедрі української мови та літератури і керував студентськими хорами. Нині – на заслуженому відпочинку, мешкає у м.Вінниці.

P.S. Коли матеріал було вже підготовлено, мені пощастило знайти у Києві автора віршів незабутньої пісні «Плаче захмарене небо» Олександра Демиденка. У його пам’яті залишився назавжди  той незабутній вечір жовтня 1962-го року. Ярослав Вишиваний (його одногрупник та співмешканець у студентському гуртожитку) прийшов неймовірно зажурений. Він розлучився з коханою дівчиною… «Давай, твої почуття відтворимо у пісні», – сказав він Вишиваному.  Той обдумав, заспокоївся, наспівав товаришеві мелодію. Поет не забарився і вилив усе у віршах. Так народилася пісня. Спеціально для читачів «Українського слова» Олександр Степанович надав її у їхньому першоваріанті.

ПЛАЧЕ ЗАХМАРЕНЕ НЕБО (оригінал)
Музика Ярослава Вишиваного, слова Олександра Демиденка

Плаче захмарене небо,
В роздумах клени сумні…
"Нам зустрічатись не треба" –
Стиха ти мовив мені.

Приспів:

Словом мене не пораниш,
Вірність тобі не згублю;  (у народі співається: вірність свою збережу)
Хоч ти мене покидаєш –
Знай, що тебе я люблю.

Хай на полях громовиця,
Я не втоплюся в журбі;
Часто мені будуть сниться
Очі твої голубі.

Приспів:

Падають сльози, як роси,
Зрада пече без вогню.
Серце моє не попросить
В тебе ні крихти жалю

Приспів:

Більше побачень не буде –
Різні  нам ляжуть путі;
Серце моє не полюбить
Більше нікого в житті.

Приспів:

Справжнє то щастя кохати,
Раз його доля дає.
Як же посмів ти стоптати
Перше кохання моє.

Приспів:

Р.P.S. Після розмови з авторами, стало якось образливо, що «Плаче захмарене небо» немає продовження на великій естрадній сцені країни. Я зателефонував народному артистові України Іванові Поповичу і розповів цю історію. «Я завжди думав, що ця пісня народна, а й сам її залюбки співав і співаю… – сказав він. – Давай оригінал, було би гріхом не підняти її на належний рівень і не віддати належне авторам. Вона тепер буде в моєму репертуарі однією з кращих».

Михайло Маслій
Фото з сімейного архіву Я.Вишиваного