СВІТЛО ЙОГО ІМЕНІ

0
443
img

До 80-річчя від дня народження І.О. Світличного
(Нар. 20.09.1929, с. Половинкіно, Старобільського р-ну, Луганської обл. – п. 25.10.1992, м. Київ)

Поет, перекладач, літературознавець, літературний критик, громадський діяч, правозахисник, багаторічний політв’язень, Іван Світличний („От уже воістину значуще прізвище – у кращих традиціях класицизму!” – напише згодом Михайлина Коцюбинська) був душею українського  шістдесятництва, його натхненником, совістю і надією. Це його названо “архітектором шістдесятницького руху” (Михайло Горинь),  “двигуном руху шістдесятників” (Богдан Горинь), “лицарем Духу” (Галина Севрук), “садівником” (Роман Корогодський), “доброоким” (Василь Стус), “світлом у темряві” (Віра Вовк), “його Світлістю” (Михайло Косів), “трудівником” (Євген Сверстюк), “носієм любови” (Ігор Калинець), “володарем духу і королем спокою” (Микола Горбаль)… Уже самі тільки ці означення-метафори характеризують  Івана Світличного як людину неабиякої сили духу, душевної чистоти й доброчесності, свідому високої місії й готову   пройти свій земний шлях до кінця – яким би тернистим він не був – чесно й гідно.

Цей скромний чоловік із неповторною усмішкою, „вусате сонечко”, як називав Світличного Василь Стус, магнетично притягував кожного, хто мав щастя з ним запізнатися, об’єднуючи довкола себе таких різних, часом доволі складних і нібито “недоступних”, “не в міру прискіпливих” людей. Перед кожним, хто переступав поріг його невеличкої київської квартири на вул. Уманській, відкривалися не тільки духовні й душевні щедроти, а й інтелект, широкий кругозір, глибина наукових пошуків та літературно-критичних суджень цієї непересічної людини.

Тут, в оселі Світличних, по суті, була своєрідна філія Клубу творчої молоді, створеного на початку 60-х, довкола якого гуртувалися спраглі істини й оновлення. З тією хіба різницею, що   численні гості знаходили тут не тільки розуміння й слово підтримки, а ще  й шматок хліба і нерідко можливість переночувати, що для багатьох безквартирно-безпритульних поетів було справжнім порятунком.

Письменника вели жага пошуків та висока віра, тож він і відбувся як „голос духу”, як людина своєї доби, її жертва і сумління і, отже,  самим  подвижницьким життям виборов право на власне переконання: „Ти сам – свобода”.

…Коли 1952 р. Іван Світличний вступив до аспірантури академічного Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка (роки навчання – 1952–1955), здавалося, на нього чекала успішна кар’єра вченого – тим більше, що науковим керівником його дисертаційного дослідження „Теорія  літературного образу” був академік О. Білецький, який шанував молодого аспіранта за гострий розум, доскіпливість, ерудицію і за оцінкою якого написаний І. Світличним текст кандидатської дисертації „з незначними доробками … можна захищати як докторську”. Однак сам Іван Світличний виявив настільки високу самовимогливість, що вирішив не подавати до захисту майже завершене наукове дослідження. Намір видати його згодом окремою книжкою „Рухома естетика” у видавництві „Наукова думка”, на жаль, не здійснився через репресії.

Завідуючий відділом критики журналу „Дніпро”, молодший науковий співробітник відділу теорії Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, відповідальний секретар  журналу „Радянське літературознавство” (нині „Слово і час”) — такий короткий „послужний список” Івана Світличного. Далі – 30 серпня 1965 р. — перший арешт, звільнення 30 квітня 1966 р. зі статусом „соціально небезпечного”; 1972-го – другий арешт, обвинувачення за ст. „Антирадянська агітація  і пропаганда”, судовий вирок 1973 р.: 7 років таборів суворого режиму й п’ять років заслання.  Загалом перебував у спецізоляторі КГБ (тюрмі) 2 роки 2 місяці, у таборі 4 роки 10 місяців, на засланні 5 років (всього 12 років).

Уявлення про поетичну та літературно-критичну діяльність Світличного дає випущена 1990 р. книжка „Серце для куль і для рим” з передмовою Івана Дзюби „Душа, розпластана на пласі…”, де вперше репрезентовано й певною мірою підсумовано творчий доробок письменника: це оригінальні поезії, поетичні переклади (переважно з французької), що з’явилися з-під його пера до арешту і в неволі, а також літературно-критичні статті, окремі з яких публікувалися в українських часописах ще на початку 60-х.      
„Першопочаток чину — слово” – так  вважав Іван Світличний й ставився до того слова з особливою відповідальністю. І не тільки  тому, що взірцем для нього завжди служили поети світової слави, а й тому, що у країні, де було підрубано родове коріння, відібрано право бути самим собою, воно залишалося носієм пам’яті, генетичним кодом, який крізь віки ніс українськість.

Цикл поета „Гратовані сонети”, певною мірою наснажений Франковими „Тюремними сонетами”, – то своєрідні палімпсести, писані по „канві” долі Світличного як переосмислення власних думок, відчуттів, суджень – на рівні нового пережиття, розуміння, досвіду. Видані спершу в Мюнхені стараннями й з передмовою незабутнього Івана Кошелівця, на батьківщині вони поширювалися в самвидаві. Здебільшого це уявні діалоги з ідеологічними супротивниками,  емоційно-звинувачувальне слово або ж тихі розмови з тими, з ким на початку 60-х ділив сподівання на оновлення й відродження українського соціокультурного всесвіту.

Іван Світличний зробив виклик самій системі – чи не від цього усвідомлення своєї внутрішньої сили та незламності його поетичні рядки були такими суворо-готичними. Його елегійні рядки часто контрастують із саркастичними інвективами: у змалюванні табірного життя – як поменшеної, загострено-гротескової моделі життя реального, де „підла наволоч […] богує”. Автор не добирає „шляхетних” слів – він звинувачує на повну силу людського болю й обурення.

Незалежним і безкомпромісним залишався він і у своїй літературно-критичній та літературознавчій творчості.

Уже перші літературно-критичні статті Івана Світличного, друковані наприкінці 50-х – початку 60-х років ХХ ст., привернули увагу своїми проблемністю, високим професіоналізмом, ерудицією. Цілісна натура письменника противилася загальноприйнятим тоді в літературі та літературознавстві канонам і приписам.

Здатність Івана Олексійовича завжди залишатися самим собою й відстоювати безкомпромісну й чесну позицію не тільки в літературі, а й у житті, приносили йому повагу серед молодих і зухвалих шістдесятників, але водночас наростало й невдоволення літературних генералів, проти яких те його непоступливе й виважене слово часто й було спрямоване. Він намагався очистити  творчу спадщину Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Панаса Мирного, П. Грабовського від ідеологічного та спрощено-вульгаризованого теоретичного трактування й соцреалістичного намулу.

Наукові інтереси Івана Світличного віддзеркалює його праця „Питання теорії художнього образу”, де він намагався з’ясувати, як вирішувалось у тогочасній естетиці проблема критерію індивідуального й типового у мистецтві, окреслити шляхи подальшої розробки теорії художнього образу, вбачаючи їх у дослідженні „специфіки саме мистецьких категорій, їхньої відмінності від категорій філософських, політичних та ін.”, даючи право митцеві обстоювати найперше високу художність літератури.

Однак найперше літературно-критична діяльність Івана Світличного, рівно як і Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, була тим камертоном шістдесятницького руху, без якого важко уявити собі літературний поступ молодого покоління зухвальців. Право на цю „камертонність” він здобув своїм авторитетом серед молодших і старших сучасників, послідовно відстоюючи своє переконання, за яким письменник і критик є більш-менш рівновеликими супутниками єдиної і спільної планети – читача. Його стаття „Письменник і критик… А читач?” є значною мірою програмною: вона начебто узагальнює думки Світличного, „розкидані” по сторінках попередніх матеріалів, з приводу того, якою насправді має бути літературно-художня критика. „Іван Світличний   виводив соцреалізм на загальнолюдський простір і демонтував теорію партійної літератури”, – писав Євген Сверстюк.

Літературно-критичну „мапу” шістдесятництва важко уявити без статті Івана Світличного „У поетичнім космосі. Полемічні нотатки про поезію молодих”, де розглядається своєрідність художньо-образних засобів поезії І. Драча, М. Вінграновського, Ліни Костенко та ін.
Іван Світличний також зробив помітний внесок у перекладацьку справу, до якої його прилучив Григорій Кочур.

Творчу спадщину Івана Світличного неможливо уявити без його епістолярію. Книга листів „Голос доби. Листи з „Парнасу” (2001) – це тільки частина з упорядкованого й опублікованого його дружиною, вже покійною Леонідою Світличною. Стиль листування – дещо стриманий, однак він висвічує душу Івана Олексійовича з різних ракурсів: у ставленні до рідних і товаришів, у поцінуванні літературних з’яв, а надто показує, як у нелюдських тюремних умовах вдавалося зберегти гідність і честь, не втрачати віри, надії, любові.
Державну Шевченківську премію Іванові Світличному було присуджено посмертно, 1994 р., за збірник поезій, поетичних перекладів та літературно-критичних статей „Серце для куль і для рим”.

Та найвище визнання, якого тільки може заслужити людина земним своїм шляхом, містять спогади тих, хто близько знав Івана Олексійовича, хто ділив разом з ним його будні, кожен з яких – що би там не було і де б він його не зустрічав! – письменник називав Великоднем: і в цьому також виявлялася його „світлість”.

Календар знаменних та пам’ятних дат

5 жовтня
Всесвітній день вчителів

100 років від дня народження Богдана-Ігоря Антонича (1909–1937), українського поета і мистецтвознавця

6 жовтня
120 років від дня народження Марії Домбровської (1889–1965), польської письменниці

8 жовтня
День юриста
170 років від дня народження Григорія Захаровича Врецьони (1839–1901), українського педагога, письменника, культурного діяча «народовського» напряму

9 жовтня
Всесвітній день пошти

10 жовтня
Всесвітній день охорони психічного здоров’я
День працівників стандартизації та метрології
120 років від дня народження Михайла Панасовича Драй-Хмари (1889–1939), українського поета і літературознавця

11 жовтня
День художника
День працівників державної санітарно–епідеміологічної служби
250 років від дня народження Михайла Івановича Антоновського (1759–1816), українського і російського історика, публіциста, видавця