КИЇВСЬКІ АДРЕСИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

0
473

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871 р. у Новограді-Волинському (стара назва Звягель) у родині Петра Антоновича Косача та Ольги Петрівни (уроджена Драгоманова, літературний псевдонім Олена Пчілка). Дитячі роки письменниці проходили на Волині.
Життя і творчість поетеси тісно пов’язані з Києвом, хоча жити тут постійно вона не мала можливості через хворобу, багато перебувала на лікуванні на півдні, за кордоном. Але попри все Київ став для Лесі рідним містом. Тут подовгу жила, почала по-справжньому працювати, вірила, боролася, кохала.
Вперше вона приїхала до Києва у січні 1876-го разом із батьками, щоб попрощатися з М. Драгомановим, який виїздив за кордон. Він жив у той час на Кузнечній вулиці. Леся була на прощальному вечорі і добре пам’ятала, як товариші дядька співали його улюблену пісню «Ой у полі билинонька коливається».
У ці роки в дівчинки з’являється потяг до літератури, музики. Свій перший вірш «Надія» вона присвячує рідній країні, широкому синьому Дніпру.
У 1881 р. приїжджала до Києва на навчання. Разом із братом Михайлом Леся вчилася за програмою чоловічої гімназії. Брала уроки гри на фортепіано в Ольги Деконор, дружини Миколи Лисенка. Вона писала бабусі: «Ми учимось дома, до нас ходить учитель… беру уроки на фортепіанні… ходили два рази в театр і на виставку картин».
В одинадцять років Леся дуже застудилася. З того часу почалася її тяжка хвороба. Пізніше лікар виявив у неї туберкульоз кісток, який прогресував. Проте мужня, вольова дівчина не здавалася. Долаючи хворобу, Леся Українка стала високоосвіченою людиною. Володіла десятьма мовами, досконало знала історію.
Наступного разу по приїзді до Києва Леся оселилася на вулиці Стрілецькій, 26, де жила разом з матір’ю Оленою Пчілкою дві зими (1882–1884). Тут, в університетській клініці, її оперував професор О. Рінек, у якого потім продовжувала лікування. Ходити зовсім не могла. Лежала загіпсована. Але надія на поліпшення здоров’я не покидала дівчину.
Пам’ять про поетесу зберігають також інші київські вулиці та будинки: Вєтрова, 21; Ярославів Вал, 32; Саксаганського, 101 і 105; Тарасівська, 18. Вона гостювала у свого дядька Г. Косача на Фундуклеївській; була на весіллі брата Михайла, який жив із дружиною на Лабораторній, 11.
У 1893–1894 рр. Леся самостійно приїхала до Києва з молодшою сестрою Ольгою. Свою адресу зазначила так: «Стрілецький провулок, 9. Писати прошу на моє ймення». Сучасна адреса цього будинку — Стрілецька, 15. Відомо, що належав будинок тоді Григоровичам-Барським. Він існує і досі. Це була перша окрема квартира письменниці. Тут вона написала багато творів. Київська дата стоїть, зокрема, під поезією «До Музи».Тоді одного часу Леся відвідувала Київську малювальну школу М. Мурашка.
Найвідоміша адреса — Саксаганського, 97, де її родина жила не один рік, підтримуючи тісні взаємини з родинами Драгоманових, Чикаленків, з Агатангелом Кримським. Тут був осередок національної культури, який українська громада жартома називала «Сполученими штатами Києва». На очах поетеси і за її активної участі народжувалося майже все найважливіше, що творилося у культурній сфері України в ті часи. Проходили засідання Літературно-артистичного товариства, київської «Просвіти», «Українського клубу», народжувалися нові книги, часописи, альманахи. Нині тут — Київський музей видатних діячів української культури з меморіальною кімнатою Лесі Українки.
Засідання товариства проходили і в будинку князя Мещерського (Рогнединська, 4). Тут влаштовували літературні й музично-артистичні ювілеї, конкурси. На першому літературному конкурсі 1897 року Леся здобула перемогу і була премійована «Золотим жетоном» за кращий твір — оповідання «Голосні струни».
Письменниця була організатором і активною учасницею молодіжного літературного гуртка «Плеяда», який виник у Києві наприкінці 1880-х. Збиралися у квартирах відомих письменників та діячів культури М. Старицького (Толстого, 35), М. Лисенка (Рейтарська, 19), О. Пчілки (Саксаганського, 97). До гуртка входили брат поетеси Михайло, Володимир Самійленко.
Плеядівці підтримували зв’язки з М. Коцюбинським, І. Франком, іншими діячами української культури. На засіданнях читали і власні художні твори, переклади з іноземних мов, філософські реферати. Тут Леся зустрічалася з революційно налаштованою молоддю.
У 1901–1906 рр. поетеса неодноразово приїздила до Києва. Він був для неї джерелом творчого натхнення. Від київських вражень виникло чимало палких рядків:
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Тут була написана програмна поезія «Слово, чому ти не твердая криця…» Сумуючи на чужині за Україною, саме до Києва летіла Леся думкою у листах: «Нема гіршого товариства для смутно настроєних людей, як чотири стіни, а в Києві нема ліпшого товариства, як Дніпро, сади, гори і гарні перспективи вулиць».
Революційні події 1905–1907 рр. викликали у нашої героїні творче піднесення. Вона пише низку творів, пройнятих пафосом революційної боротьби ( «Мріє, не зрадь…», «Пісні про волю» та інші).
Царський уряд переслідував її, забороняв твори. Поліція провела обшук, а потім заарештувала в Києві Лесю та Миколу Лисенка. Випустивши поетесу з в’язниці, жандарми вели за нею нагляд до кінця життя.
Київ став містом, де відбулися і визначні події особистого життя Лесі. Тут вона зблизилася зі студентом Київського університету Климентом Квіткою, майбутнім чоловіком, який був юристом, етнографом, фольклористом.
Вони обвінчалися 1907 р. на Деміївці у церкві Вознесіння (зараз проспект 40-річчя Жовтня, 54). Подружжя мешкало на вулиці Велико-Підвальній (Ярославів Вал, 32).
Якось художник Іван Труш написав портрет Лесі у новозбудованому приміщенні музею по Олександрівській вулиці (Грушевського, 6), що був визнаний найбільш відповідним оригіналові.
Климент Квітка допомагав дружині у її творчій діяльності. З голосу Лесі він записав тексти і мелодії українських народних пісень — любов до них з’єднала їхні серця.
У Києві Лесею були видані драми: «Лісова пісня», «Камінний господар», поеми: «У пущі», «Ізольда Білорука», «Адвокат Мартіан» та інші твори.
У квітні-травні 1913-го — востаннє — Леся Українка жила на нинішній вул. Саксаганського, 101. Громадськість міста влаштувала вечір на честь поетеси, на якому вона читала свої вірші, зокрема «Досвітні вогні».
Леся відвідала Грузію. Тут, у Сурамі, 1 серпня 1913 року, між першою і другою годинами ночі, серце поетеси, громадської діячки назавжди зупинилося.
На Київському вокзалі, куди привезли домовину, зібралося багато людей. Відбулася сутичка народу з поліцією, яка намагалася заборонити нести труну на руках, виголошувати промови, виконувати співи. Але це їм не вдалося.
На Байковому цвинтарі учасники процесії прорвалися крізь поліцейські загони і пішли за труною. Жандарми викликали на допомогу кіннотників.
Лесю поховали поруч з могилами матері та брата Михайла.
Похорон перетворився на демонстрацію протесту проти самодержавного гніту та безправ’я.
Нині в столиці меморіальними дошками позначено місця, де жила Леся. Її іменем названо бульвар, площу, вулицю, бібліотеку, середню школу, театр. Встановлено скульптуру в міському парку. У центрі бульвару її імені — бронзова постать поетеси. На постаменті викарбувано слова з вірша, написаного в Києві:
Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень.
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.
Лев КУДРЯВЦЕВ