Дніпропетровщина

0
143

Кому мед не солодкий
Україна за першу декаду січня нинішнього року вибрала свою річну квоту на постачання бджолиного меду в Європу. Загалом же експорт цього вітчизняного продукту впродовж останніх десяти літ зріс більш ніж усемеро.
Здавалося б, перепон для панування вітчизняних бджолярів на ринку, передусім європейському, не існує. Чи не єдиний конкурент — Угорщина, однак собівартість її меду вища, ніж нашого. Бджоляри Німеччини, Франції та Іспанії не спроможні повністю забезпечити потреби своїх споживачів. Отже, європейці мають шикуватись у чергу за українським солодким продуктом. Але…
Вітчизняним виробникам меду заважають внутрішні перепони, передусім нездатність держави діяти в інтересах бджолярів. Не секрет, що в Західній Європі багато меду з України продається як болгарський або румунський, котрий потрапляє до цих країн за тіньовими схемами, і такий стан справ влаштовує багато кого з вітчизняного «бомонду». Хтось же «кришує» нечистих на руку посередників, яким дуже солодко живеться на берегах медових річок.
Також за кордоном давно започаткована практика тісної співпраці пасічників із аграріями, які вирощують ентомофільні сільгоспкультури — гречку, соняшник, ріпак, порають фруктові сади чи баштани. Європейські сільгоспвиробники навіть платять пасічникам за запилення цвіту! У нас про це й не йдеться, хоча відомо, що, як мінімум, 40% вирощеного насіння соняшнику — це «робота» бджіл!
Великою проблемою залишається й реалізація меду. Через зубожіння скорочується споживання цього цілющого продукту українцями. А щодо його експорту, то бджолярів обурює цінова політика: зараз закупівельна оптова ціна за кілограм меду в Європі — два з половиною долари. Тоді як вітчизняним пасічникам довелося позаторік віддавати посередникам свою продукцію за півтора, а торік — за ще меншу ціну.
— Нам нав’язують оптових посередників, — зауважує голова Новомосковського ра-йонного осередку бджолярів Дніпропетровщини Яків Тютєрєв. — Мовляв, дрібні партії товару ніхто за кордоном не купуватиме. Втім, ми ж у змозі спільними зусиллями в масштабах області самі формувати великі обсяги продукції бжільництва! До речі, в Європі дивуються, чому Україна не добивається сертифікатів екологічної чистоти, чому постачає свою продукцію як сировину у 200-літрових бочках? Адже в ємностях від 50 грамів до півтора кілограма, які мають великий попит у світі, вона йшла б готовою до вживання на ура, а коштувала б більше. Але аграрні чиновники цим не переймаються.
Після ліквідації колгоспів і їхніх пасік зникли відділи бджолярства в районних управліннях сільського господарства та області, де працювали досвідчені фахівці. Багато років іще трималася обласна бджолоконтора із мережею аптек та магазинів, навчальними пунктами і навчально-показовою пасікою. Нині все це частково приватизоване, а здебільшого розпродане та знищене. Так що надійні тили у вигляді матеріального, технологічного та методичного забезпечення пасічникам доводиться створювати майже заново.
Усе це, а також бажання вивчати, узагальнювати та поширювати досвід підштовхнуло власників приватних пасік регіону до створення «Дніпровської спілки пасічників». «Пасіки тримати вигідно, аби тільки не заважали», — заявили 70 делегатів нещодавнього установчого з’їзду бджолярів області. Крім того, у своєму зверненні до місцевих органів влади вони вимагають припинити масові вирубування лісів та лісосмуг, адже разом із ними зникають переліски та галявини з квітучими травами. Турбує й те, що у краю катастрофічно вирубуються на дрова акації, цвіт яких — джерело цінного й утричі вартіснішого травневого меду.
Чи відреагують на це звернення чиновники, покаже час. А поки що допомогти згодився лише Дніпровський аграрний університет, який уклав договір із «Дніпровською спілкою пасічників» про організацію систематичних курсів для бджолярів.
Бджільництво спроможне бути галуззю, внесок якої в оздоровлення нації та експортний потенціал, вестиме країну вперед. На словах влада ніби й прагне цього, є державна програма розвою. А втім, самі декларації справі не зарадять.
I похворіти не дають
Сурсько-Литовська об’єднана територіальна громада утворилась на Дніпропетровщині однією з перших. Села колишньої Миколаївської сільської ради долучилися до неї з власної волі, фактично наперекір районній владі. Колишній райцентр — містечко Підгороднє — розташоване на лівому березі Дніпра, тож за будь-якою довідкою, навіть найнезначущою, мешканцям правобережних Сурсько-Литовського та Миколаївки треба було долати мало не півсотні кілометрів. Тому й квапилися з об’єднанням.
Новостворена громада відразу ж взялася ремонтувати приміщення для місцевої лікарні первинної медико-санітарної допомоги, щоб не їздити до районної. Уже з перших днів нинішнього року запрацювали кабінети сімейних лікарів і медиків-спеціалістів — стоматолога, кардіолога, хірурга, гінеколога та інших. Відчинили двері палати цілодобового та денного лікування на стаціонарі, кабінети щеплень, флюорографії, лабораторія. Незабаром запрацює кабінет ультразвукової діагностики. Знайшлося місце і для соціальної аптеки.
Начебто справи йдуть непогано. Але, на жаль, без горезвісної ложки дьогтю не обійшлося. Тамтешні медики позбавлені права видавати лікарняні листки. Своєю довідкою вони можуть лише засвідчити захворювання та лікування. Себто хворійте скільки хочете, але без відриву від виробництва, інакше вам зараховуватимуться прогули.
Спочатку люди дорікали адміністрації лікарні. Мовляв, керівництво не спромоглося замовити у друкарні бланки листків непрацездатності. Але, як виявилося, причина інша. Лікарня сімейної медицини поки що не має дозволу замовляти й видавати ці листки. Для Сурсько-Литовського діє галузевий «закон», згідно з яким кожний новоутворений лікувальний заклад має відпрацювати не менше двох років, перш ніж його атестують як повноправний. Тож і виходить, що всі лікарі Центру сімейної медицини об’єднаної громади мають сертифікати на право надавати медичну допомогу і надають її. А право засвідчувати це нова лікарня здобуде не раніше, ніж через два роки своєї діяльності. І сміх і гріх!
Недодумана і не довершена «реформа» дратує людей. Захворівши, працездатні жителі новоствореної громади вимушені знову їхати до райцентру. Тільки там тепер «чужим» пацієнтам не вельми раді. Якщо й прий¬мають, то вимагають за це «благодійний внесок» на розвиток тепер «не їхньої» лікарні.