Закарпаття

0
96

Хоч би в нуль

Фермери б’ють на сполох: через карантин склалася критична ситуація із реалізацією ранньої овочевої продукції. Особливо потерпають cільгоспвиробники Закарпаття та південних областей. Дрібні фермери, які вирощують надранні тепличні овочі, нарікають на значне зменшення попиту на продукцію і вже розуміють, що можуть і не розпродати всього, що виросло.

«Через карантин закриті або мають обмеження в роботі більшість роздрібних ринків, — йдеться у повідомленні Української плодоовочевої асоціації. — Супермаркети не спроможні вплинути на ситуацію, на них завжди припадало не більш як 15-20% продажів усіх свіжих овочів та фруктів. До того ж вони надають перевагу імпорту, бо він довше зберігається».

Дехто з фермерів намагається збувати продукцію через Інтернет, доставляючи її безпосередньо споживачам, але це вимагає додаткових витрат. Тому на прибуток сподіватися не доводиться. Хоч би, кажуть аграрії, вийти в нуль, а не в мінус.

На полонинських літуваннях нероздільно переплелися складні будні й легенди ватагів

Популярного на Закарпатті свята обласного масштабу — проводів отар на полонини — на Синевирському перевалі цьогоріч, найімовірніше, не буде.

 Очевидно, очільники Міжгірського району та області не ризикнуть, аби традиційне таке барвисте й масове гуляння зібрало, як заведено, велику кількість люду з усіх усюд.

Усе-таки прадідівським звичаям не меркнути!..

Мішаня — так місцевою говіркою з сивої давнини називають ґаздівський обряд, коли навесні злучаються в єдине громадське стадо вівці і кози кожного їхнього власника. Худобу зганяють воєдино, аби спільно вирушити літувати на сприятливих полонинських пасовищах.

Тоді вже в горах зеленіє і «бук ся розвиває», соковитою й густою стає трава. Тож до цього ритуалу готуються заздалегідь — далеко на околицях сіл рихтують колибу і лагодять кошару, відбувається обрання вівчарів, кількість яких залежить від поголів’я тварин. За першого надою молока об’єднаної групи визначається мірчук кожного власника маржини-худоби. В кого випаде більший пай, тим і першим вирушати у піднебесся на салаш — місце, де літує отара. Туди високо і йдуть ватажити. То романтичне, оповите легендами й придибенціями триразове щодоби чаклування над путиною — великою діжкою ранкового, обіднього й вечірнього надою молока, — в якій готується будз. Не кожен володіє хистом і твердим знанням, аби за будь-якої погоди на полонині вийняти з путини якомога більшу груду сиру-будза. А отримати побільше прагне кожен господар, бо ж міра молока визначена на мішаня. Тож хто уміліший, у того буде і будз ваговитий, і зварить більше урди із жентиці-сироватки. А котрий ще й ощадливіший і скупіший та має свій транспорт, то додому повезе й перекип’ячену у казані після зняття урди жентицю. Нею апетитно підгодовують у хлівах свиней. Досвідчені тваринники стверджують: у перволіть — до Святої неділі — відібрана продукція найсмачніша, а невибагливі таку думку вперто заперечують, бо визнають вівчарський набуток супер-делікатесним повсякчас.

Щоправда, без гіркого присмаку дія сільського церемоніалу тепер не обійшлася. З кожним роком явно кількісно меншають отари. Як, приміром, у густонаселеній Синевирській Поляні, сільраді якої підпорядковуються чотири села та понад десяток присілків. Колись у травневу пору шуміло аж чотири окремішні мішаня, число всіх овець і кіз перевищувало тисячу. А тепер, скажімо, у Свободі, Буковинці, Перенизі залишилося по одному господарю, на утриманні всієї громади жменя парнокопитної худобини. На таке прикре явище бідкався і 66-річний місцевий житель Федір Калинич, за плечима котрого 25 років вівчарського стажу, неодноразово був і полониньошем, себто головним розпорядником ватагів:

— У такому віці і я вже не бирую — не можу поратися зі скотом на обійсті та по грунях-верхах ходити. В один час у себе мав півсотні овець, а зараз лише дві…

Справді, теперішнє мішаня виглядало блідим. Під час нього то тут, то там спостерігалося малолюддя і крихітки отар. У підполонинському Лозянському — схоже становище. Ще з три десятки років на безлісому верхів’ї полонини Кук випасався лише хазяїв верхнього кінця села марадик-отара мекаючих майже з 800 голів, а тепер ледве назбиралася сотня з невеликим гаком. На сусідньому Менчелі теж мінімальний табунчик, що належить осідку людям з нижнього кінця села.

А що вже мовити про Колочаву, яка славилася на все Закарпаття вівчарством як колгоспним, так і громадським — тут геть засумувала сурма трембіти. Втішає бодай те, що й досі вірний ремеслу Іван Мацола — має чималу отару й сам собі вівчар — людина мужньої професії.

Водночас приємно, що цим тваринницьким ділом за нових ринкових умов, хай і ставить перепони карантин, почали займатися місцеві підприємці туристичної сфери. Як, наприклад, Михайло Кричфалушій, що розвів на Чорній

Ріці стадо ого-го. У розпорядженні відомого еко-курорту «Ізкі» в селі Матачові (належить бізнесмену Андрієві Бойку) теж допоміжне вівчарське господарство. Економічно кмітливі знають справжній толк у сироварському промислі, приваблюючи відпочиваючих вишуканими калорійними стравами старовинної верховинської кухні — токаном, варениками з бринзою і шкварками, урдою з лісовими ягодами тощо.

Є ще один позитив. Люди у поважному віці, з середовища інтелігенції, бажають завести овець. У минулому директор Ізківської восьмирічної школи, якому вже нівроку 79 літ, Василь Сенько каже, що має на столі свої домашні харчі, в тому числі козяче молоко, баранину для шашликів, всілякі сирники. Тепер на полонину вигнав своїх вісім овець плюс чотири кози, а ще трьох молодших залишив у стайні. З цього приводу варто згадати ще одне його захоплення — живописом. Головна тема аматора-художника — пастуша ідилія. Ці сюжети притаманні і його землякам-міжгірчанам, які зображують і возвеличують на полотнах нелегкі полонинські будні, передусім заслуженому художнику України Василю Шиндрі, майстру народної творчості Володимиру Глебі, Михайлу Кінчу, Івану Вегешу… Як властиво і приїжджим закарпатським митцям — насамперед, народному художникові України Василю Свалявчику та іншим. Мистецтво і господарство — велика сила, що воскрешає дух народного звичаю й побуту та приносить надію, що Верховина поверне собі славу вівчарську!..

Адже, де і хто так глибоко знає це ремесло, як верховинці? Тут люди століттями відшліфовували все, що торкається низин і полонин, до чого прагне розкута душа ватага у піднебессі Карпат…

Недарма й опришки — ці лицарі гір, послідовники знаменитого Олекси Довбуша, котрі понад усе цінували свободу й правду, — залишили в цих місцях десятки легенд і повір’їв. І їх доносити до майбутніх поколінь здатні лише безстрашні вівчарі й хитруваті ватаги!..

 «Тепличники» тримаються самотужки

У багатьох містах і селищах Закарпаття через пандемію коронавірусу було закрито «зелені» базари. У Берегові та Виноградові після всеукраїнського дозволу уряду вони таки запрацювали. Як жилося без ринків закарпатцям — і покупцям, і продавцям, і виробникам?

Жителі Виноградова, кажуть, особливих труднощів не зазнавали: у містечку достатньо продуктових магазинів, де можна простежити за дотриманням карантинних вимог і забезпечити весь продуктовий набір. Тут жодного разу не утворювалися черги. Тутешні дивувалися, читаючи записи в соцмережах про торговий «апокаліпсис» у Мукачеві або Ужгороді, про вулиці, переповнені автомобілями, ігнорування дистанції між людьми, подеколи відсутність масок…

Утім, зараз мова не про покупців, а про інтереси тих, хто постачає їм свіжі огірочки, редиску та іншу продукцію. Низинні райони Закарпаття спеціалізуються на ранніх овочах, а останніми роками — ще й на квітах. Саме вони стали головним брендом «капустяної столиці» — Великих Ком’ятів. Усе почалося 15 років тому, коли місцеві тепличники зайнялися квітковим бізнесом і, поступово набравшись досвіду, твердо стали на ноги. За рік у теплицях вони вирощують майже сотню різних видів: петунію, сурфінію, пеларгонію, вербену, гвоздику… У селі кількасот гектарів тепличних господарств сьогодні закладені під квіти, овочівництво навіть відступило на другий план. На виноградівському оптовому базарі, який продовжував працювати, було кілька рядів із квітами. Проте величезна кількість їх так і залишається нереалізованою. При тому, що збувають вирощене за мізерними цінами — 1—25 гривень штука. Квіти у підвісних балконних горщиках коштують 50 гривень, хоча торік подібну красу можна було придбати щонайменше за 75 гривень.

Фактично це вже другий рік, коли злий фатум завдає нищівного удару по квітникарях. Торік сотні гектарів теплиць зарічан і ком’ятських фермерів потонули внаслідок паводка. Частина квітникарів тоді просто відмовилася відновлювати господарство й виїхала за кордон на заробітки. Цього року удар ще нищівніший — оптовики з інших областей не приїжджали, комерційний зв’язок зведений до мінімуму. Сякий-такий вихід знаходили деякі господарі, які мають невелику кількість квітів і продають їх через Інтернет. Однак поки що це поодинокі ринки збуту. Тому квітникарі просто викидали рослини в ґрунт, приорювали на перегній. Робили це потай. Адже кожна квітка коштує чималих вкладених грошей і праці, тож у теплиці трудяться не лише члени сімей, а й найняті сусіди, яким гірко бачити таку невтішну картину… Власну роботу вже ніхто в грошах не рахує.

На відміну від квітів ранні овочі не принесуть таких розчарувань місцевим фермерам. Справді, на початку квітня ціни загрозливо падали. Але ненадовго. Здавалося, цього й слід чекати, адже роздрібні базари не працювали, перекупників, знову ж таки, не було, а ранню городину вже вирощено, і вона проситься на прилавок. Дядько, який продавав огірки по 20 гривень, ніби виправдовуючись перед іншими, розводив руками. А що з ними робити? Викидати? Для нього та й для решти продавців це занадто низька виставлена вартість як на початок квітня.

Усе пророкувало фермерам катастрофу. Проте, на думку агронома Василя Яцканича, справи в овочівників не такі вже й сумні. Всі витрати на вирощення огірків уже вкладені. Витрачатися на обігрів тепер фактично не потрібно. Навіть продаючи їх по 20 гривень, фермер поверне собі затрати. Треба врахувати, що додому повернулися заробітчани, які привезли з собою гроші і купуватимуть, зокрема, й огірки-цибулю. Триматиметься на нормальному рівні й купівельна спроможність, і, до речі, гривня теж не впаде, тому що заробітчани потребують українських грошей на оплату компослуг, дрібні покупки. До того ж, стверджує Василь Михайлович, торік чимало закарпатців, які займалися городництвом, виїхали на заробітки. Тому про перевиробництво ранніх овочів у регіоні нема мови.

Але є інша проблема: кількість оптових перевезень різко скоротилася, пікети на блокпостах на перевалі та адміністративних межах областей утруднюють життя перевізникам вантажів. Тобто проблема збуту місцевої продукції й після часткового відкриття ринків нікуди не поділася. На жаль, на фермерство локального масш­табу ні в уряду, ні в місцевої влади уваги не вистачає. Хоча це не тільки економічна чи аграрна, а й соціальна проблема. Уряд декларує допомогу малому бізнесу, іншим суб’єктам торгівлі, також пенсіонерам. Але, на жаль, уже котрий рік попри величезні випробування городники залишаються без допомог і компенсацій…

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here