Як Україна зробила неможливе і змінила світ

0
340

Про тектонічні зрушення в геополітиці та світовій економіці

Час — одна з найскладніших філософських категорій. Важко навіть дати універсальне визначення, що це таке. Але ми точно знаємо, що час можна вбивати, втрачати, знаходити, марнувати, давати, тягнути. Після 24 лютого ми дізналися, що час можна ще й стискати. А ще — він відносний: час, необхідний на забезпечення безпеки, різний залежно від того, по який бік від дверей НАТО ви перебуваєте.

Між 4 лютого, коли в Пекіні лідери Росії і КНР підписали спільну заяву щодо ключових міжнародних проблем, і зустріччю більш як 40 міністрів оборони країн демократичного табору на військовій базі в Рамштайні 26 квітня минуло 80 днів. Але в них умістилася вічність. Спроба піднести декларацію Москви й Пекіна як обриси нового світового порядку зірвалася, так і не злетівши. Зате три дні на взяття Києва перетворилися на понад два місяці героїчної оборони з трагедіями, які неможливо було уявити, і перемогами, яких ніхто, крім нас, не очікував. На трансформацію, пройдену колективним Заходом(цей трохи неточний термін означає як реальний демократичний Захід, так і не менш демократичний Схід)за два місяці війни, в нормальних умовах знадобилися б десятиліття, а деякі події взагалі могли б не статися ніколи. Але час тепер плине інакше.

І мова не тільки про безпрецедентні за масштабами і обсягами поставки зброї Україні та санкції проти Росії, чимало яких було впроваджено вперше в історії, а й про концептуальні зміни у світогляді, стратегічному плануванні та переосмислення геополітичної ситуації у світі, що відбуваються на наших очах. Уже найближчим часом світ побачить нова Стратегія національної безпеки США та її Індо-Тихоокеанська частина, буде переглянуто аналогічний документ у Японії, відбудеться новий (але навряд чи прохідний) саміт НАТО. ЄС відновив ослаблий було голос, а ООН, схоже, його остаточно втрачає.

Вступ Швеції та Фінляндії до НАТО? Перехід армії України на стандарти озброєння Північноатлантичного альянсу? Перегляд Стратегії національної безпеки Японії у бік активнішої ролі Сил самооборони наймиролюбнішої країни світу на випадок військової загрози? Дальше посилення санкцій проти РФ із боку віднині «недружніх» Москві Сінгапуру, Південної Кореї, Тайваню та Японії? Запізніле, але все-таки рішення Німеччини надати важке озброєння Україні? Відмова Європи від російських енергоносіїв? Опитувальник для України як країни-кандидата на вступ до ЄС? Перемелена на брухт третина боєздатних частин «другої» за потугою армії світу і визволення окупованих територій? Трохи більше двох місяців тому всі ці нині цілком реальні речі викликали б, у кращому разі, сумнів. Сьогодні ж залишається тільки одне запитання: коли саме все це станеться?

У світоглядній сфері посоромленими виявилися й колишні авторитети міжнародних відносин, жоден із котрих не зміг передбачити масштабу нинішньої катастрофи. Дехто й тепер продовжує безумствувати, пророкуючи, «що Росія однак переможе». Окремі (причому їх стає більше) радо і з ентузіазмом знаходять пояснення того, що відбувається, хоча при цьому без сорому й совісті суперечать своїм же твердженням, зробленим досить недавно. Що ж, трохи перефразовуючи один із законів Мерфі, слід визнати: яка б несподівана подія не сталася, завжди знайдеться той, хто скаже: я завжди знав, що саме так воно й буде.

Спостерігаються тектонічні зрушення і у сфері економіки. Несподівано «локальний», як його люблять підносити окремі прокремлівські експерти, конфлікт — тобто війна Росії проти України — обернувся значним зростання цін на енергоресурси, продовольство, переорієнтацією логістичних ланцюжків і переформатуванням відносин у сфері фінансів та торгівлі на глобальному рівні. Дуже цікаво відстежувати, як із космічною швидкістю, але в реальному масштабі часу (він ніби й справді стискається) формуються події майбутнього.

Ця війна дає людству шанс продемонструвати мудрість, єдність і згуртованість, віру в які було втрачено за два роки ковіду. Вірус нікуди не подівся, але про нього вже ніхто, крім жителів повністю заблокованого Шанхая, не згадує, — трохи дивно, чи не так? Ця війна має стати моментом глибоких усвідомлень і рішучих змін. Час, як каже відома молитва, знайти мужність змінити те, що можна змінити, прийняти те, що неможливо змінити, і навчитися нарешті відрізняти одне від іншого.

Україна опинилася в центрі загальної уваги не сьогодні й не 2014-го. Ще у 2004–2005 роках увесь демократичний світ захоплювався потенціалом мирної Помаранчевої революції. А потім на чолі України став Янукович. У 2014-му свободу було оплачено життями Небесної сотні, втратою Криму та окупацією частини Донецької і Луганської областей. Світ здригнувся, але зробив лише пів кроку вперед, рівно стільки, наскільки вперед змогли просунутися ми.24 лютого війна змінила все. Ми зробили неможливе. І світ став відповідати тим самим.

І річ не тільки в поставках зброї та санкціях. Незадовго до війни, на кліматичному саміті у Великій Британії, домовлялися зменшувати споживання вуглеводнів, щоб знизити процес катастрофічних змін клімату. Чудово, цей момент настав. Тільки дивитися на нього треба тепер під іншим кутом. За два місяці війни Індія купила 26 млн барелів російської нафти. Це більше, ніж за весь минулий рік. Причина? Дуже добрі знижки від Путіна. Наслідки? Індія трохи згодом буде змушена витратити заощаджені суми на нове озброєння (але вже навряд чи від Путіна) у зв’язку зі зростанням дестабілізації у світі, викликаної російською агресією, або на продовольство, що бурхливо дорожчає через ту ж таки агресію. Це тільки один приклад. Час уже усвідомити, що ембарго на купівлю важкої російської нафти — це не втрата прибутку, це інвестиція, яка окупиться багатократно.

Росія дестабілізує енергетичні ринки, то вимагаючи оплати в рублях, то припиняючи поставки, порушуючи контракти. Логічний і цілком розумний наслідок — перебудова поставок скрапленого газу й нафти за альтернативними маршрутами, але не тільки. Важливе відновлення дискусій про можливе повернення до ядерної енергетики у країнах, які раніше від неї відмовилися. Потрібне потроєння зусиль, спрямованих на водневу енергетику, з виключенням із цих процесів Росії(щоб ніхто не сумнівався: вона дуже активно нарощувала свою присутність у таких проєктах до війни). Веспасіан казав, що «гроші не пахнуть», але він мав на увазі вбиральні. Як з’ясувалося, гроші пахнуть, — тільки нафтою й газом. Це найкраще видно на прикладах Шредера, Варніга, Фошерау та інших. Час покласти край політичній корупції у цій сфері.

Китай, Індія, інші країни Азії із занепокоєнням спостерігають за літакопадом, влаштованим українськими майстрами ППО, оскільки послухалися російських емісарів і закупили московської зброї на мільярди. Тепер окремим покупцям довелося міцно задуматися про свою обороноздатність. Чи треба казати, що прив’язка до постачальників зброї означає і політичну афіліацію, а перерозподіл ринку оборонної продукції викликає і трансформацію технологічної бази? Але ще гірше — це висновок, який можуть зробити країни, чия безпека перебуває у їхніх власних руках: тільки володіння ядерною зброєю гарантує спокій від зазіхань неспокійних сусідів. Бо закон не працює. Скільки ще воєн повинна розв’язати Росія, перш ніж її викинуть із Ради Безпеки ООН або, як мінімум, позбавлять право вето?

Перебуваючи в Азії, трохи гостріше відчуваєш і такий аспект сучасного світоустрою як історичні кривди. «Імперські» війни минулого тут усе ще пам’ятають і час від часу нагадують про них, аж до останньої — в Афганістані. І якщо дослухатися до аргументів, які звучать із цього боку Євразії, то інтегральну точку зору можна сформулювати так: потрібен однаковий підхід до безпеки, незалежно від того, де відбувається конфлікт.

У цьому контексті, трохи дивно, що після заснування міжнародних судів не був зроблений наступний крок: прийняття відповідних міжнародних кодексів. Чому за рішенням звичайного суду у кримінальній справі стосовно фізичної особи, визнаної винною, автоматично йде покарання, визначене статтею відповідного кодексу, а коли злочин скоює ціла держава, нічого такого не відбувається? Адже і в Індо-Тихоокеанському регіоні, і на Близькому Сході, і в Латинській Америці все ще є міждержавні кривди і жевріють десятки конфліктів, які в окремих випадках цілком можуть набути величезного дестабілізуючого потенціалу. Якби рішення міжнародного Суду справедливості про визнання тієї чи іншої країни призвідцею несправедливої війни (як це відбулося стосовно Росії) автоматично означало введення найжорстокіших санкцій, блокування участі в міжнародних організаціях, торговельне ембарго й заморожування активів, то про багато потенційно гарячих точок планети можна було б забути. Жертва насильства не повинна благати правосуддя, воно має бути гарантоване, причому на рівній основі всім. На жаль, реальність така, що сьогодні найефективнішою відплатою за агресію залишається війна, а отже — право сили. Ви ж помітили, що кожен наступний біснуватий диктатор жахливіший за попереднього?

Людству під силу змінити такий стан справ. Не можна допустити, щоб з’явився наступний.

Сергій Корсунський