Головною інтригою виборів у Росії було — не хто переможе, а з яким рахунком. Інакше кажучи, буде другий тур чи все обмежиться одним. Зараз ми вже знаємо відповідь на це запитання. Путін переміг із результатом 63,82% після обробки 99% протоколів територіальних виборчих комісій. Звісно, були порушення, без них вибори в Росії, як і у нас, принципово не обходяться. Адміністративний ресурс знову показав себе у всій красі: фальсифікації, вкидання, каруселі, залякування виборців, фальшиві заяви з проханням внести до додаткового списку через безперервний графік роботи, а потім виявляється, що установу закрито на вихідний або її взагалі не існує. Все це було на виборах до Державної думи в грудні минулого року, було і в березні поточного. І не допомогли відеокамери на виборчих дільницях, хіба що хтось добре на них заробив.
Проте математичними методами можна точно визначити ступінь впливу фальсифікацій. Цілком можливо, що перемога Путіна в першому турі не зовсім легітимна і, за великим рахунком, мав би бути другий. Це дуже важливе питання, оскільки принципово робить результат виборів непоказним і сумнівним у юридичному плані. І тут цілком закономірне наступне питання: чому російська влада і її кандидат не пішли шляхом посилення своєї легітимності, а віддали перевагу сумнівним іграм з фальсифікаціями, аби досягти голосування в один тур.
Один із варіантів відповіді можна було побачити на вулицях Москви. Влада смертельно налякалась повторення Болотної площі і проспекту Сахарова. Ось чому столиця опинилась фактично в облоговому стані, тільки танків і БТР на вулицях та площах не було, а так усі ознаки або державного перевороту, або його придушення. Значить, знають у Кремлі і навколо нього, що рильце в пушку, і тому нервують. Нехороший стан у переможця. Якби не цифри Чурова, то схожий на поразку.
Другий чинник набагато важливіший. З точки зору влади, другий тур показав би дві речі. По-перше, що Путін не всесильний і в суспільстві формується доволі сильна опозиція. По-друге, другий тур сприяв би консолідації позасистемної опозиції і показав дієвість мирних методів впливу на владу у вигляді дозволених мітингів та демонстрацій.
Після цього, за логікою, настала б ланцюгова реакція радикалізації настроїв у суспільстві з відомим підсумком. Ось чому стояло завдання добитися перемоги у першому турі, не зупиняючись перед масштабними фальсифікаціями. Переможців не судять, перемога все спише.
Вибори показали, що розкол у російському суспільстві значно поглибився. Понад половину виборців у Москві за Путіна не проголосували, при всіх фальсифікаціях. Фактично столицю новий-старий президент-прем’єр втратив, і це вкрай тривожна для нього ознака. Революції найчастіше починаються в столицях, а контрреволюція — на околицях. І це вже стало головним болем російської влади.
Наразі на порядку денному одне питання: що далі? Переможець і з ним російська влада опинились перед політичними стрілками. Існує велика спокуса завдати по опозиції, яка ще формується в організаційному плані, сильного удару. Закрутити, як кажуть, гайки і посилити до межі владну вертикаль. Поза сумнівом, що найбільш консервативні сили з чекістського оточення Путіна проштовхуватимуть саме такий сценарій. При всій його удаваній успішності він у майбутньому може обернутись великими проблемами.
Швидше за все, влада піде шляхом косметичних змін та імітації реформ за прикладом українських можновладців. При цьому не виключаються і цілком вірогідні подальші адміністративні обмеження, насамперед — свободи слова. Ось тут розвернуться на повну. Віділлються знахабнілим, на думку Кремля, журналістам владні сльози і страхи за всі розмови, що Росія стала іншою. І довести, що нічого не змінилось і країна все ще не приймає опозицію, буде головним пропагандистським завданням влади.
За висловом відомого діяча Празької весни 1968 року Зденека Млинаржа, з Кремля знову вдарить мороз у міжнародних відносинах. Передусім на суміжному з Росією географічному просторі. У купі з подібністю гонки озброєнь на всіх сусідів чинитиметься безпрецедентний тиск. Про те, як це відбуватиметься, можна отримати повну уяву з останньої передвиборчої статті Путіна в газеті «Московские новости». Її не випадково було опубліковано під завісу виборчої кампанії і в не надто тиражному виданні. Призначалась вона не для внутрішньої аудиторії, а саме для читачів за кордоном. З усіх колишніх республік СРСР у ній особливу увагу було приділено країнам Балтії. Тон публікації ясно показав, що з ними буде обрано тон диктату і тиску під виглядом захисту російськомовних. Ясна річ, що політика балтійських держав, які входять до НАТО і Європейського союзу, від окриків з Москви не зміниться, але цей метод буде поширений на інших сусідів. Насамперед на Україну і держави Південного Кавказу.
Щодо Києва слід чекати хвилеподібних наїздів, малих і великих торговельних воєн і конфліктів із залученням партнерів по Митному союзу. Передусім Білорусі, яка потрапила у повну залежність від Москви за всіма параметрами. Завдання те ж саме — будь-що втягнути Україну в Митний союз та інші єдині простори, обмежити і максимально погіршити її відносини із Заходом і приступити до організації зміни правлячої верхівки на більш лояльну до Москви.
Це програма-максимум на найближчу перспективу. У неї будуть проміжні етапи у вигляді посилення експансії російського капіталу, пряників за хорошу поведінку у вигляді якихось знижок і тимчасових торговельних преференцій, можливо, фінансової допомоги в разі наростання проблем Києва із Заходом та міжнародними фінансовими організаціями.
В українській передвиборчій кампанії, що наближається, Москва матиме щодо Партії регіонів позицію недружнього нейтралітету. Образ його ми могли бачити з роликів, у яких Президент Янукович і Україна в цілому були представлені в явно негативному світлі. І цей інформаційний вал тільки наростатиме.
На жаль, після російських виборів нам слід готуватися до ще важчих часів. Відносини Москви і Києва балансуватимуть на межі якісного погіршення. І так — найближчі шість років.
Юрій РАЙХЕЛЬ
