Україна—ЄС. Шлях від «пісень і танців» до «вугілля і сталі» буде довгим

0
38

Наприкінці червня гарні новини з ЄС надходили чи не щодня:

25 червня розпочалися офіційні переговори про вступ України до ЄС;

27 червня Україна та Євросоюз підписали угоду про співробітництво у сфері безпеки.

За таких темпів припущення, що Україна може стати повноправним членом ЄС до кінця 2030 року, вже не здається неймовірним. Утім, зрозуміло, що попереду у нас тривала і кропітка праця. Та й поспіх насправді не обов’язково піде нам на користь.

Розглянути всі ризики та перепони на нашому шляху до ЄС неможливо, попри наявний досвід багатьох наших попередників. Питання навіть не в тому, що наша економіка наразі функціонує в умовах, коли планування навіть на пів року — розклад на картах таро. Згадайте хоча б, як змінилися настрої як людей, так і бізнесу, коли росіяни відновили обстріли наших енергооб’єктів цьогоріч. Але питання в тому, що сам Євросоюз змінюватиметься паралельно з нашою інтеграцією. Тож до певної міри це стрибок у невідоме і для них, і для нас.

Власне, ті трансформації, які запланував Євросоюз, — це один із основних ризиків на українському шляху до співтовариства.

Реформа ЄС — запорука його виживання. Наше нинішнє захоплення швидкістю того, як Союз ухвалює рішення на нашу користь або як вправно знаходить підходи до «фіцо» та «орбанів», щоб нас підтримати, — прямі наслідки вже легендарної складності будь-яких процесів в ЄС. Де наразі право вето помножене на 27, президентка Єврокомісії має вісім віцепрезидентів, а до розподілу місць у Європарламенті претензій нема хіба що у Німеччини. Тож суть змін — оптимізувати та раціоналізувати існуючу архітектуру Союзу, унеможливити маніпуляції з боку окремих учасників, а головне — підготувати плацдарм до подальшого розширення, бо разом із нами в ЄС прямує не тільки Молдова, а й країни Західних Балкан — Албанія, Боснія і Герцеговина, Північна Македонія, Сербія, Чорногорія. Якщо нічого не змінювати, кількість віцепрезидентів в Єврокомісії доведеться подвоїти.

То в чому ж ризик для України, якщо ЄС лише прагне ефективності та оптимізації?

Власне, в тому, що оптимізує Союз усе, включно із діючою системою підтримки держав. Її майбутня архітектура невідома, але вже очевидно, що Україна, вступивши до ЄС, не отримає стільки ж фінансування, як свого часу отримала порівнянна з нами за кількістю населення Польща.

«На жаль, реформа ЄС — це ризик для України саме тому, що вона торкнеться так званих фондів згуртованості та перерозподілу фінансування, яке спеціально призначене для фінансової підтримки територій Союзу з меншим розвитком. Ми ще не знаємо, як саме буде змінено цей механізм, але точно розуміємо, що його зміна — необхідність, — запевнив єврокомісар з економіки Паоло Джентілоні. — Залучення такої великої країни, як Україна, за діючої системи потребуватиме величезних обсягів фінансування. Звісно, логіка надання такої фінансової підтримки нікуди не зникає, але потреба в зміні наявних механізмі, бо надалі вони працювати не зможуть, — очевидна».

Отже, небагато шансів, що вступ до ЄС нас озолотить. Що автоматично породжує ще один ризик — міграційний.

У травні цього року поляки відзначали 20-річчя свого вступу до ЄС. Їм є що святкувати: 1 травня 2004 року ВВП Польщі на душу населення за паритетом купівельної спроможності становив 51,5% від середнього по ЄС. 2023-го він зріс до 79,7%. Тобто наразі Польща економічно сильніша, ніж деякі країни-члени, що приєдналися до ЄС раніше. Дійсно, десь із 2019-го польський уряд почав фіксувати «зворотну» міграцію — повертаються заробітчани, бо ані зарплати, ані рівень життя вдома тепер не гірші. Та зауважте, що, по-перше, Польщі для її еволюційного стрибка знадобилося 20 років, по-друге, всі ці роки вона отримувала те саме підтримуюче фінансування з фондів ЄС, яке нам не світить.

Наш відрив від європейських країн наразі жахає. Середня столична зарплата — це лише 550 євро. В абсолютної більшості європейських країн, крім Болгарії, мінімальна зарплата перевищує цю суму. Зважаючи, що кілька мільйонів наших співвітчизників уже у ЄС і принаймні чверть із них уже на європейському ринку праці, затягнути їх назад буде важко, особливо в економічно слабкі регіони.

От вам і перспектива — десятиріччями наздоганяти розвинені країни, хронічно втрачаючи людський капітал. Звісно, це не перекреслює політичних переваг членства в Союзі, але, повірте, економічні «обрАзи» накопичуватимуться та з часом ускладнюватимуть ті ж таки політичні процеси. Досвід багатьох діючих членів не дасть збрехати.

Це не означає, що вступ до ЄС може обернутися катастрофою, це означає, що до ЄС має вступити зовсім інша Україна, яка цієї катастрофи уникне.

Тому будь-які заяви про нереально близькі строки вступу звучать зрадницьки. У разі інтеграції поспіх може завдати шкоди більше, ніж відмова від вступу як така.

«Потенціал єдиного ринку, який формують понад 500 мільйонів споживачів, є величезним для такої країни, як Україна. Ви не тільки сільськогосподарська наддержава, але й дуже сильний гравець у сучасних технологіях — сфері ІТ, наприклад, що має висококваліфіковану робочу силу. Отже, спробуйте уявити, що ваші стартапи, ваші працівники чи ваші фермери раптом не матимуть торговельних бар’єрів, тарифів і працюватимуть на єдиних ринках», — справедливо зауважує Паоло Джентілоні, аналізуючи наші перспективи.

Що ж, для України нинішньої це була б катастрофа, бо хоч би як ти інтегрувався у спільний ринок, твою власну економіку живитимуть внутрішній і реальний сектори та споживач. Якщо і виробник, і покупець хотітимуть жити деінде в Європі, Україна залишиться ні з чим. Для України майбутнього це дійсно може бути омріяна перспектива, тільки для цього нам потрібні конкурентні переваги принаймні в нашому регіоні — серед країн Східної та Центральної Європи.

Зазвичай починаються такі конкурентні переваги з верховенства права, і тут нам щастить, бо для процесу євроінтеграції це теж ключовий пріоритет. І оскільки розпочаті переговори насправді ніяких переговорів (окрім відстрочки виконання) не передбачають, тут ми ще впораємося.

А от як поєднати інші хрестоматійні заходи, такі як податкові пільги й ринкові преференції, із євроінтеграцією — це вже наша домашня робота. Коли ми її зробимо? Ну точно не за діючих уряду та парламенту, бо їхні погляди на економічні стимули принципово інші.

Зростання зарплат, рівня життя та соціальних стандартів зазвичай «підтягуються» за розвитком реального сектору. Без нього за цими позиціями ми країни ЄС у принципі не зможемо наздогнати.

На жаль, попри відверто не відповідну реальності кількість планів відновленні, серед них досі немає тих, що враховують ключові ризики євроінтеграції. От просто віримо, що мігранти до нас повернуться, що бізнес не вирішить змінити реєстрацію на більш комфортну, що інвестиції прийдуть до нас, а не до румунів, у яких загальне податкове навантаження більш як удвічі нижче за наше.

На щастя, ми дійсно маємо час для якісних змін, які зроблять нас повноправним членом Союзу, а не неолюдненим фронтиром ЄС.

Юлiя Самаєва

Фото: Офіс Президента України