У кожного дорога до мети – важне не зблудити

0
203

photograph_280В нашому місті проживає багато українців-художників, один з них – Ататолій Коломиєць. Багато знають пана Коломийця, і багато мають  щастя бути з ним ближче знайомим. Пан Коломиєць  цього року удостоївся особливого відзначення – йому було присвоєно указом Президента України Віктором  Ющенком почесного звання  “Заслужений художник України”. Вістка про це була оголошена в дні 22 вересня 2007 року під час святкування 55-річчя Українського Національного Музею. До речі, в цьому музею пан Коломиєць нераз улаштовував свої художні виставки. То ж годилося оголосити  про надання йому нагороди під час одного із музейних дійств.

В гарно прибраній авдиторії Культурного осередку, де відбувалося музейне свято, та при численному зборі публіки, був прочитаний Василем Корзаченком, Генеральним консулем України в Чикаґо, указ Президента, в якому було сказано: “Указ: За вагомий особистий внесок у розвиток образотворчого мистецтва, багаторічну плідну діяльність на ниві популяризації національно-культурної спадщини України у світі происвоїти  почесне звання  “Заслужений художник України” Коломийцю Анатолію Івановичу – художникові-живописцю, м. Чикаґо, Сполучені Штати Америки”.

Я   недавно зустрінувся з художником, провів  з ним розмову, і в цьому  дописі хочу ближче познайомити з ним наших читачів. Пан Коломиєць не тільки визначний художник, але й прекрасна людина. Як художник – він відомий широко. Про нього було чимало згадок у різних газетах і журналах, критичних оглядів його мистецької творчості, в яких наголошувався його великий вклад у нашу культуру. Він дійсно заслужений художник.

Анатолій Коломиєць уродженець  зеленої Полтавщини, Батьківщини Котляревського. В 1932 році, вся родина Коломийців покинула урожайні землі, втікаючи від голодової смерті, й подалась до індустріального міста Дніпропетровськ, замітаючи сліди  за собою, залишивши  старших і немічних членів родини на призволяще – голодову смерть. Пан Коломиєць згадує: “Батько ціле своє життя не міг собі цього простити”.

У Дніпропетровську, не промисловий вигляд  міста привертав до себе увагу молодого юнака – довкільна краса природи торкалася його молодої душі, ніби пригадуючи йому рідну зелену Полтавщину. Тут він почав займатися малюванням. Розказує пан Анатолій про свої перші лекції, як йому було 12 років.  В той час в місті існував гурток – Український Театр Юного Глядача, при якому був відділ живопису з живою моделю. Одного разу позував чоловік з великою бородавкою на носі для учнів. Я так захопився малюванням  тієї бородавки – розказує  Апатолій, – що мій учитель підійшов до мене  і сказав: “Толя, зупинись, бо ти  його задушиш цією бородавкою”. Особливі моменти завжди запам’ятовуються –  запам’ятався й цей  художнику. Інше, що запам’яталось з того періоду, це те, що тоді були важкі часи – було тяжко дістати папір. Доводилось малювати  на газетах, на зворотній стороні якоїcь фотографії, і то часто вугіллям. 

Багатьом доля судила опинитись на еміграції – теж і Анатолію. Він згадує, що поза межами Батьківщини йому щастило зустрічатись із інтелігентами, людьми з високою освітою, з якими мав нагоду спілкуватись, перебуваючи у Бельгії на праці. “Я особливо вдячний – розповідає Анатолій – вже покійному архітектові  А. Кондрацькому, бо за його рекомендацією я вступив до інституту на навчання.” Освіту в ділянці малярства п. Коломиєць одержав в Інституті св. Луки та  Королівській Академії в місті Льєж, що в Бельгії.

У дещо філософській розповіді  майбутній “Заслужений художник України” згадує той момент, як він вийшов у світ крізь широко відкриті академічні двері  із двома дипломами в руці. Перед ним стояло питання: “А що далі”. Я радо слухав його розповіді, бо в ній відображувалися переживання неодного молодого студента, який хотів щось осягнути, щоб не змарнувти свого життя. Він  так чудово розказував:“А що далі? А далі була загадкова невідомість. Сумніви. Для сумніву потрібні підстави: – адже сумніватися безпідставно неможливо. Безпідставно  можна тільки вірити. Вірити в що? У те, що колись моя праця увінчається успіхом. Але це мрії, а вони необмежені в просторі  і часі, їх не можна обняти двома руками і тримати їх близько при собі, щоб кожного дня можна з ними спілкуватися, іншими словами – контролювати їх. Все видавалось мені досить абстраговане, і не в моїх силах. В цих, своєріднних душевних роздумах, ум-розум підказував: Чи не легше контролювати самого себе з усіма своїми почуттями, психікою, інтуіцією, та іншими
атрибутами людського існування. Шукати й зберегти в собі людину, людину гуманну в християнських вимірах із належним достоінством. Адже після війни так легко було зіпсутись, піти на манівці, або просто згубитись в натовпі.”

Я з великою увагою  прислухався до роздумів цієї, сьогодні вже з багатим досвідом людини. Все, що вона розказувала, у багатьох випадках доводилося менш чи більш гостріше переживати багатьом таким, як Анатолій тоді був. І ті молоді люди, що вміли впорядкувати свої почуття і думки, зуміли зустріти життя, як зустрів юнак Анатолій. В дальшій розмові художник розказував, що в житті треба перемогти байдужість й повірити у власні сили, працюючи з відкритим розумом, ніколи не сходити з вибраного шляху, “бо все, що є перешкодою на твоєму шляху – твій ворог”.

На цьому місці розповідач згадав нелегкі часи у повоєнній Німеччині. Він розказував як виробляли для малювання фарбу. “Ми розтирали різні порошки з оливою, щоб дістати готову фарбу. А вугілля випалювали. Йшли до лісу, різали березові гілки на розмір олівця, а потім давали їх до банки з піском і цю банку палили на вогнищі. Після того, як вогонь згас, давали остигнути піскові і з нього витягали готове вугілля до малювання”.

Художник розказв про один курйоз. Він демонструє бажання молододих митців віддати себе для суспільної праці, однак часом трапляються  небажані наслідки. -“Було це в Бельгії. Треба було мати Плащаницю на другий день на ранок. Ми працювали цілу ніч – була готова до Служби Божої на ранок. Пізніше, люди відходили від Плащениці й мали білу фарбу на устах. Як всі люди розійшлися, малярі підійшли до Плащаниці. На їхнє здивування, постать Ісуса Христа на Плащаниці була без ніг. Стало ясно, чому в людей була фарба на уствх”.

Пан Коломиєць перебував у Бельгії за контрактом – літом працював у копальні вугілля. По закінченні контракту, за намовою знайомого гуцула, погодився працювати лісорубом в лісі. На перший погляд – це була  чудова ідея: свіже повітря, природа, романтика, що може більше бажати молодий аспірант малярства. Не знав він, що на тій роботі доведеться йому спати на ліжку з великих гіляк накритий листям, маючи за накривало тільки військовий коц, при тому харчуватися в лісі. Та найбільше докучала, як він згадує,  відчуженість від міського життя – можливість брати участь у культурних заходах, відвідувати театр,  художні виставки. Тому знову повернувся копати вугілля.

Досі сказане – це картина молодої людини в чужому світі, яка в житті хотіла щось осягнути, хотіла  бути творчою. Тому працювала важко, щоб забезпечити вимоги щоденного життя і здобути бажану освіту.

В грудні 1953 року молодий амбітний художник приїзджає до Чикаґо, де вже жили його батьки і брат. Почавася новий етап  одисеї – шукати нові знайомства, а, основне, працю.

“На початку мені вдалось влаштуватися на оформлення  декілька церков, малюючи ікони” – розказує співбесідник. – “Але ці замовлення по часі вичерпались і треба було шукати іншу працю в комерційних студіях. В більшості, це були каталоги, брошури, газетні оголошення. Праця в декількох студіях навчили мене дисципліни, порядку і відповідальности, що пригодилось мені в моїй особистій художній праці. Як би не було, я ніколи не залишив своє головне замилування: МАЛЯРСТВО. Завжди, вертаючись з праці додому, я віз із собою декілька готових скечів, накреслених на праці, які дозволяли мені  планувати нову картину. Пізні вечорі, суботи і неділі належали мені завдяки вирозумінню дружини Люби, на плечі якої лягла вся відповідальність за виховання дітей, домашні порядки та й ще неповнотижнева праця як медсестри, працюючи на ніч, щоб під час дня  доглядати дітей.”

Доречі, родина Коломийців виховала двоє дітей. Дочка Марта закінчила журналістику, працювала в редакції газети “Ukrainian Weekly”, а тепер живе в Києві і там працює як журналіст. Син Андрій живе в Чикаґо – він адвокат. Тут хочу додати, що я, працюючи як учитель в Школі Українознавства, мав Андрія  за учня на матуральному курсі. Андрій здав матуральний іспит на визначно.

Як художник, Анатолій був надзвичайно продуктивною людиною. Він створив багато картин. Не був приклонником якогось одного жанру – в його творах проявлялися  реалізм й абстрактність, тематична різноманітність. Він мав  багато особистих художніх виставок в різних містах Америки: Вашінґтон, Денвер, Дітройт, Клівленд, Лос Анджелес, Нью Йорк, Торонто, Філядельфія,  а найбільше – в місті проживання, в Чикаґо. Його картини кольористі, теплі, зрозумілі  й сьогодні понад 400 з них прикрашують будинки багатьох українських любителів малярського мистецтва, як теж ґалерії музеїв в Україні, Аргентині, Австралії, Бельгії, Великій Британії,  Канаді, Франції, в США.

Закінчую цей репортаж словами свого співбесідника: “Будь яка людська праця має сенс, бо в результаті людина через неї стає людиною. Будь-який людський здобуток дуже легко втратити. Нема нічого настільки тонкого, крихкого і делікатного як інтелект. Тому все, що можна для майбутнього, це розвивати тут, в цьому нашому просторі, той інтелект. Митець, малюючи картину, мусить  супроводжуватись  не лише загально-мистецькими критеріями, але й особисто бути зацікавленим ходом своєї праці, бути інтуітивно втягнений  в цей процес невідомого, небаченого, чогось, що викликає подив, і задоволення використаного часу, бо в нашій світобудові є єдина сила, яка протистоїть смерті – це культура, Вміння радіти життю – особлива мудрість. Життя не є казкою, але воно – казкове”.

Лука Костелина