ПОРЯТУНОК ЧИ ДВА РОКИ «СУВОРОГО РЕЖИМУ»?

0
328

25 лютого виповнилася друга річниця з дня інавгурації Віктора Януковича на посаду Президента. У будь-якому разі ці роки вріжуться в народну пам’ять. От тільки оцінки діяльності Глави держави діаметрально відрізняються. Від думки Михайла Чечетова про те, що «Янукович врятував країну від катастрофи», до проміжних оцінок незалежних експертів, які вважають, що Президент «здійснює болючі експерименти над найнезахищенішими верствами населення», і політичної опозиції, яка переконана в тому, що народ пережив «два роки суворого режиму».
Щодо вислову Чечетова, то пригадується «бородатий» анекдот: «Ми стояли на краю прірви, проте, розвернувшись на триста шістдесят градусів, зробили великий крок уперед». Єдиний начебто успіх теперішньої влади полягає в тому, що всі внутрішні конфлікти в її середовищі притлумлені, майже не виходять на широкий загал. А от говорити про хоч би який прорив в економіці, соціальній сфері, на міжнародній арені не випадає. Зрештою, чи не найкрасномовніше це доводить останнє урядове засідання, на якому уряд Азарова постановив боротися зі «сповільненням темпів виробництва», а сам прем’єр (мабуть, уже вдесяте) поставив завдання перед міністрами щодо напрацювання дієвої програми «ефективного заміщення імпортних товарів» вітчизняними. Від «професіоналів-прагматиків», як вони себе називали, чверть суспільства (такий переможний результат Януковича на президентських виборах) таки й справді очікувала суттєвих економічних зрушень. Насправді ж усі економічні новації звелися виключно до перерозподілу власності на свою користь та поповнення лав олігархів старшим сином Президента.
Днями соціологи провели опитування щодо економічної ситуації в Україні. У його ході з’ясувалися цікаві речі: наш народ із вдячністю подарував би Президентові ще одне Межигір’я, якби відчував справедливість його дій і відчував, що зміни підуть на користь більшості людей. А позаяк цього не сталося — народ на порозі соціального вибуху.
У перший рік президентства Януковича це було ще не так очевидно. Принаймні жевріла надія, що, зосереджуючи у своїх руках всі можливі й неможливі повноваження, Президент почне діяти в інтересах суспільства. А що ж отримали? Та те, що Україна перестала бути правовою державою. Найкрасномовніший доказ — ґвалтування Конституції органом, який має стояти на її захисті, — Конституційним судом. Це тепер установа «за викликом», яка, всупереч Основному Закону, визнає конституційними неконституційні закони й постанови. Йдеться про надану уряду Азарова можливість виконувати тільки ті соціально спрямовані закони, які він хоче і має змогу.
Хоча який там уряд Азарова? За теперішньою Конституцією глава уряду має право і обов’язок подавати Президентові ту чи іншу кандидатуру міністра або голови держкомітету як на затвердження, так і на зняття з посади. Натомість про кадрові зміни в Кабміні його очільник дізнається одночасно з пересічними громадянами. Тобто його ніхто й ні про що не питає. Отож Микола Янович, вочевидь, дуже мало впливає на будь-які процеси в державі.
Та попри все можна з упевненістю сказати, що нині правляча верхівка проминула пік свого злету, за яким — тільки «крива» падіння. Хоча б тому, що разом із повноваженнями виключно на Президентові лежить і вся відповідальність за стан справ у країні. А той стан не задовольняє ні суспільство, ні Президента. Навіть Леонід Кучма мав за громовідвід Верховну Раду, яка заважала і таки завадила йому втілити деякі задуми. А у Віктора Федоровича опонентів не залишилося. Право на життя й гідне існування мають тільки його апологети.
Така майже безхмарна ситуація, однак, породила значні проблеми. Намагання застосувати «нові підходи в дипломатії» призвело до того, що Януковичу вже не раді ні в Брюсселі, ні у Вашингтоні, ні в Москві. І хоч МЗС начебто розробляє якісь нові азійські й близькосхідні «вектори», ці зусилля навряд чи увінчаються успіхом. Перехитрити всіх Вікторові Януковичу так і не вдалося. Отож позиції України на світовій арені ще більше похитнулися й скотилися вниз.
Можна говорити й про інші початкові ознаки деградації владної команди. Зокрема, про те, що у ній точиться небувала боротьба за «доступ до тіла». Про це свідчать, наприклад, останні кадрові перетасовки, глибокого й реформаторського сенсу в яких годі шукати.
Останнім часом навіч і зусилля, яких Віктор Федорович докладає для того, щоб дистанціюватися від рідної для себе Партії регіонів. Він намагається дати зрозуміти, що перебуває над партійною боротьбою. Пізно спохопився: поняття «Янукович — Партія регіонів» стали нероздільними. Мало того: жоден кандидат з цього провладного середовища вже не зможе сподобатися виборцям. Навіть — як такий собі умовний Віктор Ющенко після відставки 2001 року з прем’єрської посади. Проте й тепер Янукович вишукує якоїсь можливості переобратися на другий термін. І саме це завдання, а не якісь там ефемерні реформи, «покращання», — головний рушій його дій. І єдиний для себе шлях він вбачає в посиленні силового блоку, особистій відданості керівників МВС, СБУ, Генеральної прокуратури, над якими тепер начебто здійснюватиме кураторство секретар РНБО Андрій Клюєв. Багато аналітиків припускають, що основна мета діяльності останнього на новій посаді — підготовка силової протидії масовим народним виступам, які вже тепер здаються неминучими. До його ж спецзавдань, судячи з усього, належить і потрібний Президентові результат парламентських виборів. Адже без своєї більшості переобратися на другий термін В.Януковичу годі й сподіватися.
Проте зайняття керівних крісел у перелічених відомствах відданими людьми аж ніяк не гарантує омріяного результату. Скажімо, восени-взимку 2004 року головні «силовики» були особисто віддані тодішнім президентові та прем’єрові. От тільки виконувати їхні накази про застосування зброї на Майдані ніхто не захотів…
Зрештою, навіть риторика президентських заяв останнім часом стала надто багатозначною. За його ювілейну промову (з нагоди другої річниці перебування на посаді) будемо вважати виступ на вівторковій Раді регіонів. Віктор Янукович зосередив свою увагу на трьох головних речах: «справедливих» тарифах на комунальні послуги, невідкладному завершенні земельної та медичної реформ.
У чому, запитаєте, багатозначність? Візьмімо хоча б «справедливі» тарифи. Урядові структури стверджують, що населення сплачує лише сорок відсотків вартості комунальних платежів. Мабуть, треба розуміти, що має сплачувати всі сто. І на цьому, судячи з останніх заяв, наполягає Президент.
Далі. В.Янукович не тільки перед своїм урядом, а й перед Верховною Радою ставить завдання у максимально стислі строки зробити землю товаром. Але ж навіть деякі його партійні соратники активно пручаються запровадженню ринку землі. Мабуть, добре усвідомлюють, що в сучасних умовах земля буквально вислизне навіть з їхніх рук, не кажучи вже про селянські.
Те ж саме стосується медицини. Реформа галузі звелася хіба що до «оптимізації» закладів охорони здоров’я та приватизації вивільнених приміщень. Цей досвід, набутий у чотирьох пілотних регіонах, має хутко поширитися всією Україною. Ото щастя привалить хворому, коли навіть до універсального, а не спеціалізованого лікаря, доведеться добиратися за сотню кілометрів!
Щодо ефективних реформ. Зміни в державі так і не стали зрозумілими, прогнозованими і бажаними для людей. Нарікання ж на «папєрєднікав» уже так набили оскомину, що про це годі й говорити. Тим паче, якщо уважно дослухатися нинішніх державних очільників, то напрошується висновок, що головний їхній ворог — різношерсті «пільговики». Вони, мовляв, і є тим злом, що тягне Україну на дно. Але ж урізають бюджетні виплати не чиновникам, а «чорнобильцям», «афганцям», ветеранам і дітям війни…
І навіть не приховують, що на такому тлі наближені до влади олігархи всього за два роки подвоїли, а то й потроїли свої статки! Хіба таке можливе у по-справжньому справедливій державі, на чолі якої — мудрий і розважливий керманич?
Отож і маємо начебто нерозв’язану на сьогодні дилему. Те, що потрібно країні, — вивільнення ініціативи людей, чесна конкуренція, яка оздоровить економіку й політику, є небезпечним для чинного Глави держави. Він що? Для себе може вважати, що його особисте життя вдалося: досяг найвищої державної посади. Проте той суспільний зсув, що стався після його обрання та деяких кадрових призначень, ще довго даватиметься взнаки. Скажімо, фаворитами Президента часто-густо стають люди, життєвий шлях яких діаметрально суперечить усталеним поняттям про те, як треба досягати успіху в нормальній державі. Взяти хоча б нинішнього міністра оборони, який прославився не творенням законів і суто людськими чеснотами, а бійкою в парламенті, під час якої розбив стільцем голову політичному опонентові.
Це, як не крути, також підсумок двох років президентства.
У чому може полягати оптимізм? Хіба в тому, що суспільство позбулося ілюзій. Далі воно мало б вже «клювати» не на обіцянки в конкретних обгортках, а на конкретну програму дій. Хоча б — на найближчих парламентських виборах. Адже вже зрозуміло, що нинішній курс потребує здорової й конструктивної альтернативи. Складається враження, що Вікторові Януковичу влада потрібна заради самої влади. А нам людина на найвищій державній посаді — напевне тільки для того, щоб змінювати на краще наше життя. З такою міркою й треба підходити до подібних «ювілеїв».
Олександр ЧЕРЕВКО