ПІШОВ ІЗ ЖИТТЯ ВИДАТНИЙ ЧИТЕЦЬ ГУМОРУ АНАТОЛІЙ ЛИТВИНОВ

0
759

Колись голос Анатолія Литвинова лунав із кожного «брехунця». Від гуморесок Павла Глазового, Степана Олійника та інших класиків жанру в його виконанні надривали животи як колгоспники та робітники, так і найвищі партійні бонзи, без його участі у 1970—80–х не обходився жоден «збірний» концерт у Палаці «Україна». Завдяки його неповторній манері «кумівський» цикл Павла Глазового пішов у народ як анекдоти. Пам’ятаєте: «Кум рулює, я гальмую, ну й мчимо! / З кумом скинулись потроху — вже п’ємо / Стовп попереду маячить — зіб’ємо! Кум на дроті, я на плоті — висимо…»
Минулої п’ятниці Анатолій Литвинов пішов із життя. Кілька місяців не дожив до ювілею — 3 листопада йому виповнилося б 75… А коли спробувала дізнатися, де його поховають, з’ясувалося, що це не так і просто. «Так, Толя… Шкода. Але подробиць не знаю, ми з ним уже років десять не спілкувалися», — кажуть одні. «Такий чудовий чоловік був! Скільки разів разом випивали! Але вже років 15 як його не бачив…» — пригадують інші. І всі — колись були якщо не друзями, то добрими товаришами по «Укрконцерту», «Київконцерту», просто шарварківських «солянках» в «Україні»…
Анатолій Васильович і сам не надто прагнув спілкування — останніми роками він тяжко хворів, переніс інсульт, через проблеми з ногами (ліву паралізувало) був змушений залишити концертну діяльність. Уникав і журналістів. «Що ви вигадуєте? Навіщо вам моє інтерв’ю, я вже в минулому, питайте тих, хто крутиться по телевізору», — відповів два роки тому на прохання про інтерв’ю до 1 квітня.
Проте інтерв’ю все–таки дав — останнє у житті. І єдине, яке зараз можна знайти в інтернеті. Зізнався, що мемуари не пише — «нащо вони мені треба?», щоденників ніколи не вів — «я й так усе пам’ятаю, бачите ж, у ясному розумі». І справді, його пам’яті позаздрили б молоді та здорові: навіть давно «зав’язавши» з виступами, Литвинов «з ходу» міг розповісти ледве не всі гуморески зі своєї концертної програми, навіть іноземної (болгарською та сербською мовами) — їздив же колись із концертами по Болгарії, Югославії…
Розповідав про цікаві випадки з «радянської» кар’єри — як, скажімо, Міністерству культури не сподобалася гумореска «Проводжали в армію Петра», бо, мовляв, слова «…а в селі ще й досі хилять брагу, проводжають в армію Петра» паплюжать український народ. Але гумор і тут врятував. «Потім ми мали концерти в московському Театрі естради з ансамблем «Мрія», до нас прийшли і сказали: у ЦК КПРС виступати будете. Це був 1972 рік, ми виступали з Ткаченком перед членами Політбюро, зал стогнав — так реготав. А в кінці до нас підходить дядько такий і каже: «Молодцы, украинцы». Це був Шауро, заввідділу культури ЦК партії. У Києві директор «Укрконцерту» мені розповів: Демічєв дзвонив у ЦК КПУ і висловив подяку за наш виступ. Після цього перестали гавкати», — пригадував Литвинов.
Знайти записи класика розмовного жанру непросто. Хоча до 60–річчя Литвинова у 1997 році виходила півторагодинна касета — за словами артиста, цей півторатисячний тираж він переважно роздав, не продавав. На вмовляння друзів видати відповідав: «Ну а нащо воно мені потрібно? Колись їхав у поїзді, а мене крутять по радіо — не дуже приємно. Коли на тебе всі оглядаються, що тут приємного? Я не марнославний».
Попри все, Анатолій Литвинов не скаржився — ні на життя, ні на пенсію. Помер він у лікарні «Феофанія» — рідні, залишивши батька й дідуся під опікою медиків, поїхали на море. У нього залишилося три дочки і четверо онуків.
Леся ВОЛОШКА