ОЛЬГА СУМСЬКА: Я НЕОБАЧЛИВО НАЛАШТОВАНА НА ПОЗИТИВ

0
349

Наша гостя — народна артистка України Ольга Сумська. Найхаризматичніша українська актриса, популярна телеведуча, президент Київського міжнародного кінофестивалю, турботлива мама і любляча дружина відзначилася тим, що випустила дві книги в харківському видавництві «Ранок» і знялася у двох фільмах українського виробництва.
І далі бере активну участь в українських проектах і російських телесеріалах.

— Пані Ольго, Ви всюдисуща, Вас можна побачити у виставах, у кіно, на ТБ, на показах мод, на всіляких тусовках, на культурно-мистецьких і корпоративних заходах як ведучу. Ви навіть почали писати книжки. А що є пріоритетним?
— Наразі кіно. І слава Богові, бо кінематограф — це моя любов. Він завжди вабить своїм магнетизмом. Хочу порадіти разом із вами з того приводу, що саме у 2012 році ми спромоглися зняти один із перших за державної підтримки фільмів «Мамо, я льотчика люблю»: романтичну історію про закохану жінку, актрису. Її образ близький мені. Ми практично жили на знімальному майданчику кілька місяців.
Це україномовний фільм із українськими акторами, який зняв український режисер Олександр Ігнатуша. Я навіть не вірю, що це сталося, щипну себе інколи: це правда чи ні.
— Це повнометражна картина?
— Так, це фільм для кінотеатрів. До речі, я також знялася у картині українського виробництва «Остання роль Рити», де зіграла роль актриси. Чудово, що починає відроджуватися наше кіно, почуваюся щасливою, коли знімаюся в легендарних павільйонах Національної кіностудії імені Олександра Довженка. Тож є надія. Два кінофільми за перше півріччя — це немало.
У складі делегації побувала на Дні українського кіно в Ізраїлі, знову-таки за підтримки студії імені Довженка. В групі були Роман Балаян, Наталя Бондарчук, Володимир Талашко, Віталій Борисюк.
Відкриття фестивалю з великим успіхом пройшло в Єрусалимі. Ми відвідали святі місця, поклонилися Гробу Господньому. А ще спілкувалися з дівчатами, які служать в армії. Це дивовижні, мужні, доброзичливі створіння. Зустріли багато земляків, котрі живуть там, отримали пропозиції на проведення творчих зустрічей в Ізраїлі.
— Російський кінематограф Вас не забуває?
— На щастя, ні. Недавно знялася у 8-серійному фільмі режисера Дмитра Черкасова «Ділки». Грала мільйонерку мадам Гарднер. Одразу стала своєю на майданчику. Акторів української школи нині сприймають в Росії як представників іншої країни, тому треба долати бар’єри у мові й манері спілкування. Але щоб ми робили без росіян? Майже всі фільми, які знімають на нашій кіностудії Довженка, фінансуються ними. Тому хоч би як критики лаяли серіали, ми із задоволенням там працюємо. Ось і у фільмі «Єфросинія», де я зараз зайнята, всі основні позиції — у московських артистів. Мені там запропонували роль господині готелю. Зйомки тривають вже третій сезон. І, попри всіляку критику, картину номіновано на кінопремію «Тефі». Є ще пропозиції, але не буду більше нічого говорити, актори — люди забобонні.
— Ви прискіпливо рахуєте свої ролі?
— Якось зайшла в інтернет, а у «Вікіпедії» якісь добрі люди ведуть рахунок усіх моїх ролей! Деякі, зізнаюся, навіть я вже забула. З’ясувалося, що ролей понад п’ятдесят.
А улюблені мої фільми ранні — «На хуторі біля Диканьки», «Голос трави», «Роксолана», «Солом’яні дзвони», «Карпатське золото», «Сад Гетсиманський», «Пастка» (за роль Регіни Твардовської у цій стрічці Ольга Сумська удостоєна звання лауреата Шевченківської премії. — В. К.).
Цікаво, що змалку я мріяла стати біологом, любила природу, тварин, птахів. Навіть листувалася з відомим журналістом Василем Пєсковим. Він не раз давав поради, як доглядати за пернатими друзями. Але долю визначив усе-таки театр. Свою першу роль зіграла у п’ятирічному віці разом із батьками на сцені Запорізького театру. В подальшому чарівне життя сцени остаточно засмоктало.
— Що спонукало Вас на написання книжок «Смакуємо разом» і «Секрети жіночої краси»?
— Мені зателефонували харківські видавці з пропозицією, і це було точним влученням у ціль. Адже я багато років намагалася написати щось подібне, але це нікому не було потрібне. А тут самі мене знайшли. І я за півтора роки видала аж два фоліанти!
— Невже при своїй шаленій зайнятості самі написали?
— А ви читайте — і відчуєте мою енергію, досвід і навіть моє дихання. Відчуєте мій стиль від початку до останньої крапки. Все було мною проконтрольовано, я іноді боролася за певний емоційний поворот речення. Розумію, що таке бути відповідальним за кожне слово.
Читач не відчує мене, якщо буде чужа рука, не відчує щирості. Тим більше, що нині не так багато людей читає книжки, і лише щирістю та знанням справи можна повернути людей до її величності Книги.
Отже, писала все сама, без літературних «рабів». Я категорично не хотіла іти шляхом других зірок, які нібито пишуть книжки. А насправді це за них роблять інші люди.
Першою була «кулінарка», готування кожної страви я подаю поетапно. Мій чоловік Віталій Борисюк прилучився як фотограф, фіксував на камеру. Моя кухня, моя плита, мої пательні й тарілки… Всі рецепти мої ріднесенькі, які я збирала роками, зокрема родинні страви, скажімо, славнозвісний борщ по-сумськівському. Я хотіла, щоб усе було чесно, тому весь вільний час проводила в обнімку з комп’ютером — і вдома, і на гастролях. Тим паче, що чоловік подарував ай-пад, новітнє слово техніки. Тільки думка прийшла — одразу її нотувала, опрацьовувала і відсилала редакторам. Отакий процес, диво техніки допомагало в будь-якій точці планети писати книжку.
Вийшло досить швидко, люди пишуть роками книжки, героїчні редактори мене підштовхували: «Олю, давай, Олю, ще п’ять сторінок залишилось». У книзі про красу навіть спробувала психологічно допомогти жінкам, щоб ті відчули себе красивими. А в кулінарному виданні — все, повторю, з особистого досвіду. Адже я із задоволенням готую для сім’ї та друзів страви національної кухні, можу іноді посидіти за столом із чарочкою. Особливо люблю рибу.
Час від часу з кумом Володимиром Горянським і Дмитром Харатьяном збираємося на дачі в Брянську. Діма — чудовий, спілкуватися з ним — одна насолода. Ми з ним разом працювали в багатосерійному фільмі «Віра, Надія і Любов». Він — у головній ролі, а я — його нерозділене кохання Арина. Ми граємо героїв від 25 до 50 років. Але то інша історія.
Тепер я за можливості відвідую книгарні, виставки, проводжу зустрічі з читачами. А як інакше? З видавцем рекламуємо себе. Влаштовуємо автограф-сесії. Наші люди небагаті, я розумію, що іноді сто гривень віддати за книгу — це велика сума. Але, запевняю вас, інформація, закладена в «Смакуємо разом» і «Секретах краси», досвід моїх батьків, мій власний, друзів — це вельми важливе і дороге для мене. Я серйозно ставлюся до своєї письменницької іпостасі, хоча гучно сказано: «письменниця». Наступним кроком буде омріяна оповідь про акторську династію Сумських. Для цього треба згуртуватися всією сім’єю і взяти в написанні книги активну участь.
— Ви й досі примудряєтеся обходитися без домогосподарки?
— Звичайно. У нас вдома немає чужих людей, ніяких домробітниць, з усім справляємося самі. Багато не встигаємо. Але якщо вдома десь якась пилинка або ліжко неприбране, посуд немитий, не дуже переймаюся.
Молодша донька Ганнуся вже мені допомагає, все-таки десять років, маленька помічниця. Я її залучаю до домашнього господарства, навчаю кулінарних азів. Старша Антоніна навчається в Москві у Щукинському театральному училищі. Під час вступу був конкурс 800 осіб на одне місце. До цього вона здобула вищу освіту в Києві за фахом «Мистецтвознавство». Думаю, що плідна й успішна доля династії Сумських триватиме.
— Маєте заміський будинок, дачу?
— Колись, років десять тому, на піку моєї популярності деякі можновладці навіть пропонували подарувати ділянку під забудову, а я не скористалася шансом. Наразі шкодую, адже тепер це коштує колосальні гроші! Якось спілкувалася з Русланою Писанкою, котра добудовує свій будинок, то вона каже: «Олю, ні в якому разі! Ніякого будівництва!». Це ж непередбачуваний процес, не можна точно прорахувати кошторис будівництва від початку до кінця! Якщо купувати, то лише готове. Мрію про невеличкий будиночок із власним пляжем.
— Умієте на землі працювати?
— Звичайно! Хотіла навіть опанувати ландшафтний дизайн, але немає часу… Пригадую, якось у селі посадили родиною ділянку картоплі й зібрали потім гарний врожай. Мені так сподобалося! А наступного року посадили, приїжджаємо, а картоплю вже хтось викопав. Потрібно сидіти з дрючком або рушницею і охороняти! Моя бабуся колись сиділа з ціпком і стерегла полуницю.
— Що для Вас означає бути справжньою жінкою?
— Сучасні жінки — турботливі мами та бізнес-леді: вони універсальні, мобільні, знають, як досягати своїх цілей. Тут я дотримуюся слів Мерилін Монро: «Я згодна жити у світі, яким правлять чоловіки, доти, доки можу бути в цьому світі жінкою».
— Часто доводиться бути в ролі чоловіка?
— Практично все життя я в цій ролі — роботи дуже багато. Проте я від цього не страждаю, люблю незалежність у родині. В 16 років я одержала свій перший гонорар за зйомки в кіно — 400 карбованців, що дало відчути мені смак самостійності. Важливо розраховувати на свої сили.
— Ви у своїй діяльності багатолика. Що з цього — заробляння грошей, а що — для душі?
— Завжди приємно одержати матеріальну винагороду за зроблену роботу. Але у багатьох проектах беру участь просто для душі. Взагалі якщо порівняти наш спосіб життя й голлівудських колег — ми всі великі герої, тому що трудимося на благо Вітчизни. На Заході прийнято, щоб у кожного актора був свій агент, який займається адміністративними питаннями. У нас, на жаль, це ще не вкоренилося. Та й у кінематографі ситуація слабко розвивається останні років двадцять. Нарешті нині відбувається реанімування національної кіностудії ім. Довженка.
— Чи є у Вас справжні друзі?
— Це мої батьки. Мама — найкращий порадник, а татове слово для мене завжди було законом. Його, на жаль, уже немає, це дуже гірка втрата. А друзів, подруг у мене немає. У артистів не розвинене доброзичливе й милосердне ставлення одне до одного. Мені це завжди заважало, тому що я незаздрісна людина. Це передалося мені у спадок від батьків. Але і вони завдяки цій якості програли в кар’єрі. Наприклад, мій батько після блискучих гастролей в московському Театрі сатири отримав від самого Плучека запрошення до трупи. Почути таке в розквіті сил! Інший би полетів на крилах, а він залишився вірним своєму колективові. І постраждав від цього як артист.
— У Вас була можливість влаштуватися в Москві?
— Можливість є завжди, але такої пропозиції, як у батька, не було. Інакше я б її не упустила. Коли режисер Михайло Рєзнікович очолив Київський театр російської драми, внутрішній голос мені підказував, що потрібно іти. Мені було 26 років, і в цьому віці можна ризикувати. Тепер шкодую, що не вистачило тоді рішучості кардинально змінити долю.
— Як Ви ставитеся до публічності? Не стомлює?
— Навпаки, сприяє: спокійно можна зайти в ту чи іншу крамницю і одержати картку знижки. А ще на базарі для мене завжди відкладають ласий шматочок сиру. Звичайно, не без проявів неадекватності. Недавно чоловік на вулиці підійшов і каже: «Панi Олю, у вас двiстi гривень не знайдеться?»
Не знаю чому, але деякі люди мене страшенно ненавидять, а інші — обожнюють. Спершу я дуже переймалася. Тішитиму своєю працею тих, кому подобаюся.
— Ваші стосунки із сестрою Наталею не зіпсувалися?
— Чесно зізнаюся, раніше ми з сестрою були більш близькими людьми. Я жила в її однокімнатній квартирі, коли була студенткою. Спала на кухні, на розкладних стільцях. У мене був поролоновий матрац, який на ці стільці стелила. І ми були щасливі! Та коли почалися професійні стосунки, виникла критика з її боку, певні непорозуміння. Особливо через те, що я часто з’являюся на екрані, на різних заходах. Але я така людина! Мені постійно телефонують, запрошують на зйомки, інтерв’ю, якісь презентації або друзі відкривають ресторан і теж запрошують. Наталя вміє сказати тверде «ні», а я поки що не навчилася.
— Де межа між добродійністю і піаром у зірок?
— Піар — невід’ємна частина певної соціальної програми. Я не бачу нічого поганого в ньому, він необхідний. Це стимулює інших людей іти за прикладом. На Заході добродійність — це честь, у нас такий формат добродійності тільки приживається. Звичайно, я проти того, щоб добра справа відбувалася винятково з метою піару.
— Як ставитеся до ризику?
— Акторська професія — це завжди ризик. Починаючи новий проект, ніколи не знаю, що з цього вийде, але пропозиції співпраці сприймаю з радістю і йду назустріч пригодам.
Володимир КОСКІН