Від Революції гідності — до Країни гідності

0
476

Перше пленарне засідання парламенту восьмого скликання було коротким, та все ж окреслило головний курс — на єднання всіх гілок влади в інтересах України, її національної безпеки, задля виходу з крутого піке, в яке зіштовхують державу як зовнішні, так і внутрішні фактори.
Новий парламент зумів буквально за лічені години, обминувши ризики затяжних кадрових торгів, визначитися з персоналіями на посади Голови Верховної Ради та Прем’єр-міністра, — це, нагадаю, В.Гройсман та А.Яценюк. Сформував внутрішньопарламентські робочі підрозділи — шість фракцій з числа політсил, що пройшли крізь горнило дочасних виборів, та дві групи, в які об’єдналися депутати-«мажоритарники». Заздалегідь сформована коаліційна більшість, куди увійшли всі фракції, окрім однієї, з коаліцією несумісної — Опозиційного блоку, вперше за всю історію українського парламенту вийшла на цифру, що перевищує конституційну більшість голосів — 302. От тільки б не розгубити це надбання, не розпорошити в партійних протиріччях та протистоянні амбіцій лідерів політсил. Бо це справді — Ключ до майбутнього України, до перетворень, до змін. Тільки б колективна рука, якій народом вручено цей безцінний у всіх відношеннях інструмент (за результатами його ж вибору), була твердою і не відступилася від заявленої мети.
Поки що все виглядає майже ідилічно. І Голова ВР, і Прем’єр, і Президент демонструють готовність підтримувати один одного, об’єднувати зусилля задля того, щоб Україна якомога впевненіше пройшла шлях, за словами П.Порошенка, «від країни Революції гідності до, власне, Країни гідності».
Хоча від уважного ока у цьому публічному пориві не сховалися цікаві (характерні?) деталі. Скажімо, буквально до останньої хвилини єдиного колективного кандидата на прем’єрську посаду, напруженого навіть зовні (як натягнута струна), десь таки точив черв’ячок сумніву: про однозначний вибір Президент заявив і вся країна його вже почула — це Яценюк, тоді чому ж президентського подання на призначення його главою уряду в парламенті досі немає? А цей документ, без якого одне з головних кадрових голосувань у парламенті було неможливе, П.Порошенко підписав в останню мить перед розглядом питання. Мовляв, так ефектніше — на очах усього парламенту (мав, до речі, на це аж 15 днів, міг би ще потягнути час). Може, тому А.Яценюк у своєму дуже короткому слові наголосив: «Пане Президенте, моя вам рука для проведення всього того, що ви щойно сказали з цієї трибуни, — це наша спільна відповідальність!»
Без усвідомлення спільної відповідальності і відповідних зусиль нинішнього владного трикутника справді не підняти той пласт проблем, який тільки пунктирно окреслив Президент у позачерговому посланні про внутрішнє і зовнішнє становище України.
На перше місце він поставив судову реформу, визнавши відверто: «Найгірші справи в нас у судовій системі», бо саме вона «більшою мірою, ніж будь-що, потребує санації і цьому очищенню чинить найбільший спротив». Це те, з чого потрібно починати. Далі — про реформування всіх правоохоронних органів, конкретну, а не показну боротьбу з корупцією («сміття з хати треба виносити!») і призначення главою Національного антикорупційного бюро «людини з-поза меж України», яка матиме одну перевагу — відсутність зв’язків в українській політичній еліті, ніхто нікому не є кумом, сватом, братом…» (у нас і справді з сватами-братами біда!), про необхідність ефективної дерегуляції водночас із податковою реформою, які мають «запустити двигун економіки», про децентралізацію (ні в якому разі — не федералізацію, наголосив) і наш найбільший біль — протистояння ворожій агресії, мирне врегулювання ситуації на сході, реформування всього оборонного сектору. Про повернення до курсу на інтеграцію до євроатлантичного безпекового простору, реалізацію Угоди про асоціацію з ЄС і вступ до ЄС упродовж п’яти років…
Чи під силу всі ці завдання новій владі, парламенту, уряду, який цього тижня мають остаточно сформувати? Якщо буде щире бажання і реалізується задекларована єдність всіх трьох гілок влади, якщо ідеї не втоплять у словах і чварах, таки є надія на зрушення, на перспективу, на побудову української держави європейського зразка. Суспільство вже доросло до таких зрушень, аби в керманичів наших вистачило снаги. Бо далі — за урочистостями, промовистими гаслами і деклараціями — люди чекають від влади реальних кроків, які б засвідчили: нам не тільки обіцяють (цим народ перегодований на кілька десятиліть наперед), у державі нарешті реально взялися втілювати обіцяне під час і президентських, і парламентських виборів.
Експерти вже сьогодні застерігають: у нашій, далеко не оптимістичній, ситуації багато що залежатиме саме від рівня взаємодії у владному трикутнику. І чим більше показних («триєдиних») рукостискань та публічних запевнень у єдності, тим більше закрадатиметься сумнівів у їхній щирості. Дехто вже сьогодні прогнозує жорстке протистояння в середовищі союзників, бо, мовляв, усе це нагадує 2004-2005 роки, коли помаранчеві лідери буквально спалили у міжусобицях високий запас народної довіри.
Однак хочеться сподіватися, що гіркі уроки все ж враховуються. І улюблений інструмент українського політикуму — граблі — буде прибрано з-під ніг тих, хто сьогодні береться вершити долю України.
Парламент же поки що нагадує новосела, який обживає новий дім. Попереду організаційні етапи. Хтось засукує рукави, щоб швидше навести лад, хтось, відштовхуючи ліктями конкурентів, прагне зайняти «найсонячніші кімнати», хтось перечікує, доки й за нього зроблять необхідну роботу, а хтось тільки роздивляється, куди ж він потрапив… Про всі перипетії парламентського життя будемо інформувати вас.
Ніна ЦЮПА