Чекаючи на Папу

0
397

 

 УКРАЇНІ ВАРТО БОРОТИСЯ ЗА ЦЕЙ ВІЗИТ

– Отож, пане Вікторе, як відомо, Папа Франціск прийняв запрошення нашого Президента. Як довго доведеться чекати цього візиту?

– Дивіться, це така звичайна дипломатична формула. 26 квітня 2014 року Папу запросив до України прем’єр-міністр Яценюк під час свого візиту в Рим, і, по суті справи, це була спеціальна поїздка на канонізацію двох Пап — Івана Павла II і Івана XXIII. Тоді президента в державі ще не було обрано, тому саме прем’єр запросив Папу відвідати Україну (про що пізніше через дипломатичну пошту було надіслано офіційне підтвердження). Отже, зазвичай Папа приймає це запрошення, але від часу, коли запрошення приймається, і до того часу, коли здійснюється візит, часом проходить багато, вибачте за тавтологію, часу. Так, наприклад, Кучма запрошував Папу ще в 1996 році, потім прем’єр-міністр Пустовойтенко його запрошував в 1997-му чи 1998-му, але візит відбувся щойно в 2001 році. Це перше.

 Друге. Поки що немає чітких сиґналів, що Папа готовий відвідати Україну. Тобто зазвичай дають якісь сиґнали, що він так чи інакше може це зробити. Я не кажу вже про передові групи. Перед візитом Івана Павла II така передова група, якщо її можна так назвати, приїхала ще на самому початку 2001 року. Тобто тоді візит справді готувався. Поки що таких сиґналів немає.

Третє. Очевидно, що Папа Франціск, попри своє добре до нас ставлення, все ще озирається на Московську Патріархію, на православний світ, який, звичайно, чинить усілякий спротив візиту Папи в Україну. Іван Павло II діяв у цьому сенсі набагато сміливіше і рішучіше.

І, нарешті, четверте. Україні таки варто боротися за цей візит, тому що коли Папа приїздить в якусь країну, то вона опиняється в центрі світових медій, ніби виходить на авансцену. Вона може себе показати не тільки своєю мужньою боротьбою проти аґресії, а й, скажімо, якимось духовним піднесенням, як це було в 2001 році. Показати своє релігійне життя, культурне життя і так далі й тому подібне. І це був би дуже важливий сиґнал для світу, дуже важливий жест підтримки й солідарності з українським народом. Тому Україна вельми зацікавлена в такому візиті і має за нього боротися. Звісно ж, дипломатичними шляхами, через Церкву. Відомо, що католицькі ієрархи, зокрема Глава Української Греко-Католицької Церкви і глава Конференції римо-катольцьких єпископів постійно говорять Папі про бажаність цього візиту в Україну.

– А чому РПЦ  так цьому опирається?

– Російська Православна Церква продовжує наполягати на тому, що Україна — її канонічна територія, що без її дозволу сюди не може приїхати глава Католицької Церкви, з якою Московська Патріархія веде якийсь там хоча й заморожений великою мірою, але все ж діалог. І, в принципі, цей діалог постійно, впродовж вже чверті століття, навіть більше, переривається і заморожується саме через Україну і через греко-католицьке питання. Тобто через те, як розуміє це питання Москва.

– Як зміниться ситуація в УГКЦ, коли вона здобуде свій патріархат?

– Це дуже символічна річ. Тобто, тут не можна сказати, що тільки-но Українська Греко-Католицька Церква дістане патріархат — вона відразу ж дістане набагато більше самостійності. Цю самостійність вона і так має великою мірою. Ідеться про символ. Тобто українські греко-католики постійно говорять про те, що вони дозріли до статусу патріархату, це перше.

По-друге, що вони своїм життям і своєю мученицькою подвижницькою активністю в роки катакомб вибороли цей патріархат. Колись Йосипу Сліпому казали, що в нього нема території, на якій можна було би проголосити патріархат, а він на це відповідав: «У мене є територія людських душ». Зараз є і територія душ, і територія фізично. Єдине, що зупиняє визнання патріархату, — це, по суті справи, спротив Москви, яка впливає на інші православні Церкви.

Правда, якщо ви будете питати, припустимо, католицьких богословів, вони будуть казати, що це не єдина перепона, що треба навести дуже серйозні богословські арґументи на підтримку цього патріархату, що Українська Греко-Католицька Церква ніколи не мала цього патріархату, на відміну, скажімо, від Вірменської Католицької Церкви, і таке інше.

Такі речі, звичайно, можна наводити, розширяти коло таких арґументів, але насправді головна причина — це все-таки небажання Апостольської Столиці зривати діалог (або те, що вони вважають діалогом) з православними партнерами і насамперед з найбільшим з них — Московською Патріархією. Хоча насправді цей діалог важко назвати діалогом. Московська Патріархія веде його дуже нечесно. Коли їй вигідно, вона веде цей діалог. Коли їй було вигідно (скажімо, коли в СРСР вона була гнаною і повністю контрольованою), вона цей діалог вела. Вона вела діалог з протестантськими Церквами євангелічними, коли ті щедро висилали їй гуманітарку. Потім згорнула цей діалог. Це по-друге.

По-третє, вона веде цей діалог, великою мірою перебуваючи під контролем офіційного Кремля, повністю іде в руслі його зовнішньої політики (з дуже невеликими відмінностями, як це було, коли Патріарх не прийшов до Георгіївського залу, де святкували анексію Криму. На це були свої причини). Але це те, що називається англійською slightly difference (тобто дуже вже ці відмінності незначні). Та загалом російська Церква повністю йде в фарватері політики Кремля.

Ясно, що Кремль у візиті Папи не зацікавлений. Більше того, там були дуже-дуже невдоволені і сильно нервували, коли 26 квітня 2014 року таки відбувся візит Яценюка в Рим. Вони не могли це зірвати, але дуже нервували, тому що тоді вони ще плекали надію, що нова влада в Україні якимось чином буде ізольована, що можна буде говорити про якусь її ізоляцію на зовнішній арені, вони намагалися нав’язати світовій громадській думку, що, мовляв, це хунта. І раптом під час канонізації двох Пап, коли з’їжджається велика кількість (120, не менше) чи то глав держав, чи то керівників урядів, не пригадую… І тільки чотирьом з них Папа дав аудієнцію: президенту Польщі, королю Бельгії, президенту Гондурасу і прем’єр-міністру України. І російське посольство страшенно нервувало…

Більше того, для самого Путіна це дуже неприємно було. Він, як відомо, хворіє на манію величі, і тільки частка жарту була у його вислові, що відколи Махатма Ганді помер, йому, мовляв, і поговорити нема з ким. Хіба що з Папою. Бо Меркель з Обамою йому не рівня, а от такі глибокі філософи, як Папа Франціск, — з ним ще можна поговорити…

 – Тобто навіть якщо відбудеться візит, то його результати будуть радше символічними…

 – У Пап і Ватикану все символічне. Але ця символіка… Розумієте, якщо ви подивитеся на сучасний світ, то всі конфлікти і всі центри турбулентності — вони навколо символів і цінностей відбуваються, а не навколо територій і кордонів. Ну, от Росії що, треба були Чечня чи Крим як території? Звичайно, ні. Ясно, що цей шматок землі не треба їм, щоб годувати пенсіонерів, але в символічному сенсі те, що вони приєднали до себе Крим, відразу багаторазово підсилило внутрішні позиції Путіна. Те саме Сирія. В Росії немає там інших інтересів, окрім символічного: щоби повернутися до вищої ліґи світової політики — «чтобы уважали и боялись».

 Що ж до Папиних візитів, то помічено, наприклад, що Іван Павло II з’являвся з такою пророчою точністю там, де дуже швидко, через пару років відбувались якісь серйозні зміни. Наприклад, у Латинській Америці це було, чи на Філіппінах, чи навіть в Україні…

 – А які в Латинській Америці були зміни?

 – Серйозні зміни: революції, демократичні вибори…

 – Тобто це своєрідна духовна експансія Заходу? В такий символічний спосіб Захід ніби заходить і «мітить» свою духовну територію?..

 – Він не мітить, не можна сказати, що мітить… Це спричинює (чи навіть пришвидшує) дуже серйозні культурні, ціннісні зміни, як-от на Філіппінах або в Латинській Америці, де Папа з’являвся. Папа не казав, що цей диктатор чи цей президент поганий, але він говорив про цінності, про свободу, про людську гідність.

Такий факт цікавий: Іван Павло II став Папою в 1978 році, а в 1979-му він вперше поїхав до Польщі в статусі глави Католицької Церкви. І Брєжнєв зателефонував Гереку і сказав, що, мовляв, «не будь дураком, этого нельзя делать». Той каже: «Я не можу його не пустити, тому що це Папа!». А Польща завжди мріяла і марила своїм Папою, навіть вірш є Юліуша Словацького про те, що гряде слов’янський Папа. Тоді вони там повпиралися трошки, не дозволили Папі деякі воєводства відвідувати і таке інше.

Але до чого я веду? Було оприлюднено листування радянського посла в Польщі з Політбюро, де він пише: «Якщо підсумовувати, то зустрічати Папу вийшла третина Польщі». І далі посол Арестов цитував: «Когда польские товарищи увидели, как встречают Папу, они стали открыто говорить, что наше дело проиграно». Тобто це був дуже сильний удар по комунізму в Польщі, і взагалі. Практично Папа Іван Павло II (хоча в нього й не було дивізій, як казав Сталін) був тією людиною, яка разом з Рейґаном, Тетчер і Горбачовим змінили світову архітектуру кінця XX століття.

– Але в Папи Франціска амбіцій менше. Вважається, що зараз він більше переймається внутрішньокатолицькими проблемами, аніж ґлобальними світовими…

–  В нього, можливо, інший фокус. Наприклад, у Папи Івана Павла II була така надідея (окрім суто духовних), як боротьба з комунізмом. Він ніколи з ним не мирився. На відміну від свого попередника Папи Павла VI (я не беру до уваги Івана Павла I, бо він тільки 33 дні очолював Католицьку Церкву), який дивився на комунізм як на зло, з яким нічого не поробиш. Це як дощ іде, треба якось пристосовуватися до нього. А Іван Павло II не мирився. Він казав, що це абсолютне зло, і миритися з ним не буде. Це перша його була надідея. Друга: він не погоджувався з післявоєнним розподілом світу та Європи і вважав, що Польща має бути повернута Європі.

У його наступника Бенедикта XVI були дві інші ідеї. Перша — це Європа. Він навіть взяв собі ім’я Бенедикт, а не Іван Павло IIІ, як могли б очікувати. Бо він переймався долею Європи, а Св. Бенедикт Нурсійський — це покровитель Європи. Він був цілком перейнятий великою ідеєю повернути Європу західній Церкві. Бо він бачив, як тут занепадає християнство і т. д. І друга ідея — це радикальний іслам. Як відомо, він спровокував ісламський світ на дуже гостру дискусію, яка коштувала життя багатьом, коли прочитав свою лекцію в Реґенсбурзі*.

А ідея Франціска інша. Його фокус — це перетворення Церкви, щоби вона служила простим людям, бідним, щоби вона відмовлялася від розкошів і переймалася служінням, щоби вийшла за стіни храмів і йшла до людей. Тобто в нього не йдеться про геополітику. Він все-таки Папа третього світу. Коли його обирали, я відчував, що це Папа з третього світу, куди зміщено зараз Католицьку Церкву. Там, в Південній півкулі, сьогодні живе більшість католиків. Я передбачав, що він буде в першу чергу від їхнього імені говорити. Але зараз ситуація змінилась. Зараз ми маємо аґресію. Звичайно, він мав би, як українцям здається, більш рішуче на це реагувати…

 

– Нещодавно дізнався, що в 1930-ті роки православні Церкви промовчали й ніяк не зреагували на голод в Україні. Серед тих, хто подав свій голос, була тільки Католицька Церква

– Ясно, що Католицька Церква не мовчала, бо Шептицький збирав кошти для голодуючих за Збручем. Але православні Церкви не могли щось говорити, у них не було голосу тоді…

– А Болгарська Церква чи та ж таки Грецька? Були ж православні Церкви не лише «підрадянські»… Той-таки Константинопольский Патріарх…

–  Вони мало тоді впливали на «світову кон’юнктуру»…

– Але в символічному сенсі це мало би велике значення. Хіба не парадокс — православний люд масово мре від штучного голоду, а православні Церкви мовчать!

 – Почнемо з того, що не дуже тоді знали, що тут відбувається. Це завдяки греко-католикам стало відомо, вони ж бачили, що тут діється. Тоді не лише православні Церкви мовчали — європейські країни також…

– За винятком Німеччини, нацистської, до речі…

– Так. Тоді ж іноземців возили українськими «потьомкінськими» містами, мовляв, дивіться, як у нас тут в УРСР всім добре живеться. Мій батько, наприклад, розповідає, що в Києві про голод говорили тільки пошепки. Та й у самому центрі Києва це не відчувалося. Це тільки на околицях, наприклад, на Деміївці, де він жив, люди приходили з сіл (кому вдавалося проникнути) і бувало, що помирали прямо на ґанках. Але ж їх не пускали в міста. Тобто це була колосальна ізоляція, окрім усього іншого…

Розмовляв Віктор ЦІОН   

 * Свій виступ в Реґенсбурзі Папа Бенедикт XVI присвятив проблемам взаємин віри і розуму. В лекції він процитував частину діалогу візантійського імператора XIV століття Мануїла II Палеолога з вченим персом, де йшлося про християнство та іслам: «Покажіть мені те нове, що приніс Мухаммед, і ви знайдете тільки зле і нелюдське, таке як його наказ поширювати проповідувану ним віру мечем». Цитата спричинила велике збурення в ісламському світі. Згодом Папа кілька разів «висловив жаль» щодо хибного тлумачення його слів.

На фото: Петро Порошенко і Папа Франциск під час зустрічі у Ватикані 25 листопада 2015 року