Розбудова та утвердження Київського Патріархату на південноукраїнських землях у роки першого десятиліття незалежності України

0
858

Цього місяця Українська Православна Церква Київського Патріархату (надалі – УПЦ КП) відзначала знаменну дату у власній історії, а саме 50-річчя служіння на Київській кафедрі Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Виступаючи із вітальним словом до Предстоятеля найбільшої україномовної православної конфесії держави в Національному палаці мистецтв “Україна” Президент П. Порошенко серед іншого, зазначив: “Вашими зусиллями Українська Православна Церква Київського Патріархату за двадцять років Вашого Патріаршества постала як потужна релігійна інституція, яка обов’язково посяде належне їй місце в світовому Православ’ї”. Ця думка Глави держави дійсно має право на життя, адже отримує підтвердження з боку статистичних даних Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України, які красномовно свідчать про те, що станом на 1 січня 2016 р. УПЦ КП об’єднувала у своєму складі – 4658 громад, 67 монастирів, 25 місій та 12 братств, 18 духовних навчальних закладів та 1174 недільних шкіл. Більше того, на ниві Божого служіння правило 3332 священнослужителя.
Однак, звертаючись до історії та витоків Київського Патріархату, зазначимо, що у роки першого десятиліття незалежності України положення цієї Церкви далеко не виглядало так райдужно й оптимістично, особливо у тих регіонах у яких домінантне та привілейоване положення займала Українська Православна Церква в єднанні із Московським Патріархатом (надалі – УПЦ) (складова частина РПЦ, у минулому Український екзархат). Так, чи не найбільші проблеми по країні УПЦ КП відчувала у її південній частині, зокрема у Миколаївській, Одеській та Херсонській областях, де окрім того, що необхідно було долати тиск з боку духовенства УПЦ та місцевої влади, яка всіляко йому симпатизувала, ще й треба було розпочинати все так би мовити із “нуля”, адже відповідна база у вигляді культових будівель та церковно-адміністративних одиниць була відсутньою. Крім того, на становлення україномовної Церкви в регіоні негативно впливали також, й ряд інших обставин та факторів, а це й: нестача кваліфікованого та освіченого не лише “білого” духовенства, а й єпископату (у цьому контексті показовою є Одеська єпархія, у якій за період з 1992 по 1999 рр. кафедру змінило близько п’яти архієреїв), матеріальна скрута та інше.
Єдиним безцінним ресурсом на який могла спертися у той час Київська Патріархія були православні віруючі, які за умов посткомуністичної дійсності, русифікованого роками радянської влади регіону прагнули чути українську мову під час богослужінь та сповідувати національні традиції у повсякденному житті. Саме вони не рідко й виступали тим локомотивом, що рухав новоутворену церковну інституцію по дорозі утвердження на Півдні України.
Загалом, процес становлення УПЦ КП на Півдні України у 1990-х рр. можна розділити на три основних етапи, які так чи інакше пов’язанні із формуванням єпархіальної мережі Церкви у регіоні. Так, зокрема, перший із них, хронологічно охоплює період від Всеукраїнського Православного Собору (25-26 червня 1992 р.), який проголосив утворення УПЦ КП – шляхом об’єднання УАПЦ та частини єпископів і громад, які в слід за митрополитом Філаретом відійшли від УПЦ в єднанні із Московським Патріархатом, до осені 1992 р., коли були утворенні Миколаївська-Херсонська (13 жовтня 1992 р. (Кафедральний собор Касперівської ікони Божої матері)) та Одесько-Балтська церковно-адміністративні одиниці УПЦ КП (30 листопада 1992 р. (Кафедральний собор Різдва Христового)).
Другий, розпочинається з 1993 р. й практично триває упродовж чотирьох років, тріумфально завершуючись заснуванням 21 жовтня 1997 р. окремої Херсонської єпархії (Кафедральний собор Стрітення Господнього), яка була виділена із Миколаївсько-Херсонської. Слід підкреслити, що саме на цей період припадають найбільші випробування для новоутвореної православної організації, адже окрім вирішення зовнішніх проблем, необхідно було налагоджувати та вибудовувати підвалини єпархіального життя, що включає у себе формування церковної вертикалі, проведення різносторонньої та поліфонічної суспільно-релігійної діяльності тощо. На превеликий жаль, не можемо стверджувати, що цього повноцінно вдалося досягти, так як деякі із цих питань залишаються невирішеними й до нині.
Останній третій етап, охоплює період від утворення Херсонської єпархії до святкування та відзначення 2000-ліття Різдва Христового. Головним результатом стала поява у південноукраїнському релігійному просторі трьох церковно-адміністративних одиниць УПЦ КП, які станом на 1 січня 2000 р. об’єднували у своїх межах 130 громад (Миколаївська – 68, Одеська – 32, Херсонська – 30), кількадесят служителів культу, церковних споруд (як типових, так і пристосованих під молитовні) та парафіяльних навчально-виховних закладів (недільні школи).
Таким чином, резюмуючи та підбиваючи підсумки короткого історичного екскурсу, зазначимо, що, по-перше, незважаючи на всі складнощі, які супроводжували південноукраїнські громади та єпархії УПЦ КП у 1990-х рр. спільними трудами духовенства та церковного активу все ж таки вдалося утвердити україномовну Православну Церкву у досліджуваних областях; по-друге, саме у роки першого десятиліття незалежності України були закладені основи теперішнього стану Київського Патріархату, який так високо був оцінений Президентом держави. Ось чому, так важливо інколи звертатися до ретроспективного огляду, який дозволяє простежити генезис Церкви, побачити через які терни довелося їй пройти на шляху до своєї інституалізації; по-третє, безперечно, не мало зроблено, однак ще більше викликів чекає на УПЦ КП та її керівників попереду (зокрема, досягнення ідеї побудови єдиної Помісної Церкви та визнання у православному світі), а тому необхідно безперервно діяти та миттєво реагувати на релігійні та суспільно-політичні виклики та загрози.   
Андрій ШОСТАК,
аспірант кафедри історії України та правознавства Криворізького педагогічного інституту ДВНЗ “Криворізький національний університет”