Людина Любові і Світла

0
547

 

31 травня 2017 року о 18.30 на 85-му році життя після важкої недуги відійшов до вічності Блаженнійший Любомир (Гузар), архиєпископ-емерит УГКЦ. Цю сумну новину повідомили в Департаменті інформації Української греко-католицької церкви.

Любомир Гузар підкорював своєю безпосередністю, мудрою простотою, навіть добродушною жартівливістю. Духовник, для якого людина, з її слабкостями, держава, з її місією, та Бог поєднувались в єдину ціннісну систему.

Як авторитетна людина, Гузар займався активною громадською діяльністю. У свій час Блаженнійший Любомир благословив одну з важливих книжок «Дня»: «Війна і мир, або Українці — поляки: брати, вороги, сусіди…». В передмові до книги він написав: «книжка «Війна і мир» із серії «Бібліотека газети «День» конче потрібна зараз, бо дійсно сприяє життєво необхідному для України і Польщі процесові примирення, взаєморозуміння і співпраці для майбутнього». В цих словах мудрість духовника, який дивився не на локальні розбіжності, а на стратегічні перспективи співіснування людей і держав в цьому світі.

Президент України Петро Порошенко висловив свій жаль з приводі смерті Блаженнійшого Любомира: «Щиро сумую з усіма вірними УГКЦ і всією Україною. Висловлюю глибоку шану цій світлій людині, справжньому подвижнику, який сміливо ніс слово Господнє українцям у двох сторіччях на зламі двох тисячоліть. В одному з останніх інтерв’ю Любомир Гузар пророче сказав слова, які мені запали в душу: «Мир означає любити одне одного. Мир — то не є відсутність боротьби».

Український літературний критик, есеїст, поет, мислитель, філософ Євген Сверстюк у свій час висловився про Любомира Гузара: «Греко-католикам дуже пощастило: мали мудрого главу, який прийшов «з низів» і ніколи не прагнув бути єпископом, хоча давно був підпільно висвячений… Це — надзвичайно важливо, щоб церкву очолювала людина духовна, байдужа до свого адміністративного становища в ній. Через те йому так легко було передати владу, коли вже виконав місію».

Блаженнійший Святослав (Шевчук), глава УГКЦ: «Для мене Блаженнійший Любомир був добрим батьком, який то пригортав до свого серця, допускав до найпотаємніших думок, мрій і бажань, — зазначає новий предстоятель, — то відпускав на край світу, щоб я, як казав, навчився давати собі раду… Сьогодні він нагадує біблійного, але українського, Ісаака, який передає первородство. То велика честь — бути його спадкоємцем!».

«ВІН БУВ ЛЮДИНОЮ СВОГО ПОКЛИКАННЯ»

Юліана ЛАВРИШ, кандидат наук із соціальних комунікацій, викладач факультету журналістики Львівського національного університету імені Iвана Франка:

— З Блаженнійшим Любомиром мені доводилось бачитись кілька разів у житті. 2011 року, дізнавшись про приїзд Блаженнійшого до Львова, вирішила скористатись тим, щоб поговорити хоча б у форматі короткого бліцу. Пам’ятаю, що ми зустрілися в реколекційному центрі Львівської архієпархії УГКЦ у Брюховичах. Коли помічник Його Блаженства, отець Рафаїл Стронціцький, зустрів мене в холі центру і проводив до кімнати, у мене відверто трусились ноги й руки. Ще мить — і я побачу одного з найбільш авторитетних духовних лідерів в Україні. Я боялася щось виконати не так з церковного етикету — не так звернутися, не так попросити благословення, не так поцілувати руку. І ось прочиняються двері — я бачу дідуся, який сидить у кріслі. Звичайного, сивого й доброго дідуся, без єпископських панагій, довгих ряс і клобуків. Він просто сидів у кріслі й ніби дрімав, водночас мислячи про Вічне (потім я часто заставатиму Блаженнійшого в такій позиції — під час лекцій, зустрічей, аудієнцій — у позиції старця-мислителя). Блаженнійший зустрів мене усмішкою, й весь страх майбутнього спілкування відліг від серця. Цю усмішку я запам’ятаю надовго — в ній було стільки любові, тепла, миру; хоча Блаженнійший погано почував себе в той день. Бачачи цей рівень поганого самопочуття, я запропонувала приїхати в інший день, але він наполіг на розмові, бо не звик зривати домовленості. Ми говорили про молодь, екуменізм, особисті духовні потреби. Наостанок попросила зробити спільне фото. Блаженнійший попросив отця Рафаїла натиснути на «ґудзик», себо сфотографувати нас (до речі, я страшенно любила Блаженнійшого за його галицизми). Ми стояли біля ікони святого Миколая. Блаженнійший жартував, що нас троє; а я — що фотографуюсь із двома Миколаями. Опісля Блаженнійший попросив не виставляти це фото, тільки тримати для приватного вжитку, бо там він у світському. Тому ця світлина ось уже шість років стоїть на полиці моєї кімнати. Востаннє ми зустрілися два роки тому, коли у Львівському національному університеті відбулась презентація докторської праці Блаженнійшого Любомира про екуменізм Митрополита Андрея Шептицького. Ректорат попросив сказати від університету кілька слів. Тоді було не менше хвилювання, адже говорити про працю доктора в присутності самого доктора — це виклик. Пам’ятаю, як напередодні впродовж двох днів прочитала докторську дисертацію, тоді ще дивувалась, як можна так легко і просто писати в академічному стилі про богословські проблеми. Після презентації Блаженнійший знову усміхнувся й сказав: «Дякую!» — знову-таки без пафосу, зайвих підвищених нот і тональностей.

Він був людиною свого покликання — простим священиком, і залишався ним до останнього подиху. Так важко в сучасному світі віднайти таких людей, які змогли розпізнати Божий план щодо них, змогли піти цим шляхом і реалізувати свій потенціал. Він був людиною Любові та Світла, без жодних перебільшень і патетичних виступів.

Із християнської перспективи похорон — це не привід для смутку, лише — для радості, адже спочилий вже в обіймах Бога, з Тим, кого утверджував всім своїм земним життям. Проте, дізнавшись про смерть Блаженнійшого Любомира, я дивилась на фото з 2011-го і плакала весь вечір. Плакала за втратою духовного порадника, який був усім для всіх, велетнем для нації, авторитетом і дзеркалом справжнього християнського життя. Мабуть, до останніх хвилин мого життя згадуватиму цю теплу усмішку, повну Любові й Милосердя; бо постава таких Людей — це фонд оптимізму та Віри не на хвилину, а на цілі століття!

«БЛАЖЕННІЙШИЙ ЛЮБОМИР БУВ ДУХОВНИМ БАТЬКОМ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ»

Блаженнійший Святослав (ШЕВЧУК), предстоятель Української греко-католицької церкви (з офіційної заяви):

— …Великий пастир нашої церкви, велика людина, великий християнин, великий українець. Сьогодні вся українська громада в Україні і цілому світі з болем переживає цю велику втрату. Мільйони людей на різних континентах, різних релігій, різних християнських конфесій, різних народів схиляють свої голови в глибокій пошані перед цією праведною особою. Блаженнійший Любомир був духовним батьком українського народу. У його присутності всі ми почувалися захищеними, певними. А сьогодні ми в одну мить усі осиротіли…

«ДЛЯ НЬОГО ВАЖЛИВОЮ БУЛА ЄДНІСТЬ ЦЕРКОВ…»

Владика Борис (ГУДЗЯК), єпископ Української греко-католицької церкви (ucu.edu.ua):

— Я знав патріарха Любомира Гузара майже все своє життя — маленьким хлопчиком з вигляду, бо часом приїжджав з батьками на літній табір, де він був парохом, пізніше він був моїм духівником і сповідником у семінарії в Римі. В Україні наше спілкування також було доволі близьким.

Патріарх Любомир був надзвичайно обдарованою людиною — інтелектуально та емоційно, з неймовірною уявою і фантазією, з прекрасним оксамитовим баритоном, чудовим проповідницьким стилем. Він, мабуть, був найкращим проповідником у нашій Церкві протягом мого життя.

Проте він був передовсім людиною молитви, монахом, який прагнув єдності з Богом. Як священик, архімандрит, архієрей він молився, щоб бути в єдності з Господом, і провадив інших до цієї єдності.

Для нього важливою була єдність Церков — він написав навіть цілий докторат про митрополита Андрея, його богослов’я і духовність християнської єдності та працю заради неї.

Він об’єднав наш Синод єпископів, який був при його виборі розділений.

Він об’єднав українців, ставши для них духовним Батьком і найвищим моральним авторитетом.

Його любили таксисти, слухали молодь і старші, підприємці і митці, побожні парафіяни і ті, які не були вірними УГКЦ. Він об’єднував членів своєї Церкви і свого народу та прагнув поширювати цю єдність далі — працював заради примирення з поляками і євреями, мріяв про припинення цієї війни та примирення з росіянами.

Блаженнійший Любомир лишив нам у спадок ще дві особливі риси, які нас з вами змушують задуматися і закликають до чеснот.

У світі, у нашій країні, де є жадоба влади і намагання її захопити будь-якою ціною, він владу віддав, відпустив, вразивши всю Україну своїм зреченням у 2011 році.

Просто відпустив владу…

Патріарх жив дуже скромно. Мав дуже мало речей, не любив розкоші. Звичайно, для Літургії, прослави Бога він приймав традицію Церкви, красу, славу і навіть пишність Божої Служби, але в побуті був дуже скромний. Ця скромність передавалася у спілкуванні. А спілкуватися він міг з усіма, на різних мовах, у різних контекстах.

Це спілкування завжди було приправлене гарним легким гумором. Блаженнійший вмів щиро посміятися з самого себе. У цьому гуморі виявлялася його близькість до Божого таїнства, бо гумор і таїнство споріднені.

Зараз дуже важливо, щоб ми супроводжували Блаженнійшого Любомира молитвою у таїнственний момент його переходу.

Молімося за Блаженнійшого Любомира, за спокій Його душі…

Молімося за Блаженнійшого Святослава, адже тепер на нього лягає ще більший тягар відповідальності…

Молімося, щоб і ми могли ці та інші риси славної пам’яті патріарха Любомира пізнавати і засвоювати…

Вічна пам’ять!

«ВІН ПЕРЕЙНЯВ І ПРОНІС ЧЕРЕЗ ВСЕ ЖИТТЯ І СЛУЖІННЯ ПРАГНЕННЯ ДУХОВНОГО ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСТВА»

ФIЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України, Українська православна церква Київського патріархату (із «Співчуття з приводу упокоєння Блаженнійшого Любомира кардинала Гузара»):

— …Спочилий владика у своєму житті розділив трагічну долю багатьох українців свого покоління. Змушений обставинами війни полишити рідний край, він ніколи не полишав любові до українського народу. Від своїх наставників, а особливо від святителя в єпископи УГКЦ, він перейняв і проніс через все життя і служіння прагнення духовного відновлення українства, подолання ворожнечі між братами і залікування ран минулого.

Завдяки його мудрому і зваженому керівництву УГКЦ відносини між нашими Церквами значно поліпшилися, а співпраця у двосторонньому та багатосторонньому форматі розширилася. Сподіваюся, що життєвий спадок спочилого, його києвоцентричне бачення майбутнього Церкви в Україні матимуть гідне продовження.

Смерть Блаженнійшого Любомира є великою втратою для Української греко-католицької церкви і для всіх тих, хто знав, любив, цінував і поважав його.

Поділяючи з вами смуток і печаль, підношу молитви до Бога за упокоєння душі спочилого!

Нехай Господь прийме новопреставленого в Своє Царство, де немає ні скорботи, ні зітхання, але безкінечне життя!

Вічна пам’ять Блаженнійшому Любомиру!

«ДОСТОЙНИЙ ОБРАЗ ДОБРОГО ПАСТИРЯ ЗАЛИШИТЬСЯ ЯК БЛАГОСЛОВЕННЯ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ»

МАКАРIЙ, Митрополит Київський і всієї України, предстоятель УАПЦ (зі співчуття на сайті УАПЦ)

— …Цей достойний образ Доброго Пастиря, чия доброта приймала й торкалася всіх, залишиться як благословення в історії України, яку він так любив і для якої поклав свої найкращі сили.

Молимось за спокій новопредставленого Блаженнійшого Любомира.

Вічна пам’ять!

«ЛЮДИНА, ЯКА З’ЄДНАЛА ПОКОЛІННЯ УКРАЇНСТВА»

Євстратій (ЗОРЯ), архієпископ, речник Київської патріархії:

— Для всіх, хто знав Блаженнійшого Любомира (я теж його особисто знав), це безперечно велика втрата. Ця людина з’єднала покоління українства, розірваного через дуже важкі історичні події для нашого народу: це і Друга світова війна, і більшовизм, насильство, яке здійснювалося і над національним українським життям, і над релігійним життям, зокрема над Українською греко-католицькою церквою. Він — живий символ того, що, незважаючи на всі випробування, український народ вийшов міцнішим, не озлобленим, але люблячим Бога, і саме цим перемагаючим. І він як людина, що почала свій життєвий шлях ще до Другої світової війни і пройшла важкі випробування, передав цей досвід, цю тяглість і традицію далі, сучасному поколінню. Це дуже важливо. Безперечно, шкода, що він покинув нас. Але ми як віруючі знаємо, що це відхід не в абстрактну вічність, а у вічне життя. Він тілом померлий, але душею живий. Він перед Богом. І його справи, його спадок залишаються між нами.

«ВІН ЗАЛИШАЄ НАМ ЖИВЕ СВІДЧЕННЯ АВТЕНТИЧНОЇ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ВІРИ»

Архієпископ Iгор (IСIЧЕНКО), Харків, УАПЦ:

— Нам важко вберегтися від відчуття непоправності втрати, коли прощаємося з дорогою людиною. Але ж упокоєння праведника відкриває новий, ширший вимір духовного єднання з ним. Єднання в молитві, в постійному відчутті його небесного заступництва за нас. Владика Любомир відходить, аби й надалі бути з нами, українцями, обдаровуючи нас своєю батьківською любов’ю. Відходить, аби допомагати нам з неба. Натомість він залишає живе свідчення автентичної християнської віри, невіддільної від мужнього служіння правді. Його досвід рятує від нав’язуваного масовій свідомості стереотипу прагматичного та схильного до компромісів ієрарха. Його глибока внутрішня інтелігентність поєднувалася з прозорою чистотою віри, породжуючи унікальний пастирський талант, здатний промовляти до загалу як простим і переконливим словом, так і взірцем гідного та скромного життя. Вірю, що цей взірець визначатиме перспективу духовного зростання нової генерації українського духівництва й відкриватиме перед загалом справжнє покликання християнина.

«БЛАЖЕННІЙШИЙ ЛЮБОМИР ЗМІЦНЮВАВ У КОЖНОГО УКРАЇНЦЯ ПОТРЕБУ ДО ВНУТРІШНЬОГО ПЕРЕТВОРЕННЯ»

Роман ЯЦIВ, мистецтвознавець, професор, проректор Львівської академії мистецтв:

— Любомир Гузар — не лише знакова та символічна постать в духовному житті України двох останніх десятиліть, а й особистість, що консолідувала етично-моральну конструкцію нації в новій історичній реальності. Його глибокі богословські знання стверджувалися на практиці духовного провідництва в дуже неоднорідному соціумі, де споживацькі й політично-спекулятивні технології створили загрозу існуванню християнським основам життя. В такій еклектизації суспільних настроїв єпископ, кардинал Любомир Гузар своїми настановами лідера УГКЦ показував дорогу до Світла, до Гідності в кожній людині та у щоденних справах. Маючи незаперечний авторитет на усіх соціальних щаблях, спромагався урівноважувати ціннісний імператив у питаннях інституційного державного життя та словом правди й аргументованих біблійних посилів наступати на гріховність, цинізм, лицемірство, брехню, агресію. Оптимізуючи національний дух, Блаженнійший Любомир зміцнював у кожного українця потребу до внутрішнього перетворення, до громадянської відваги, відкидаючи будь-які ознаки занепадництва в настроях чи суспільної апатії. Своїм сучасникам, особливо молоді, він залишив високий приклад цілісності морально-етичної постави і справжності в плеканні християнських чеснот за будь-якої суспільно-політичної кон’юнктури історичного часу.

«ВІН ЗАКЛИКАВ НАС УТВЕРДЖУВАТИ УКРАЇНУ НЕ СЛОВАМИ, А ПРАЦЕЮ»

Людмила ФИЛИПОВИЧ, завідувач відділу Інституту філософії НАН України, доктор філософських наук, професор:

— Цю велику втрату глибоко переживають не тільки вірні греко-католицької церкви, а й інших конфесій, навіть невіруючі люди, оскільки Блаженнійший Любомир був авторитетом для всієї нації. В опитуваннях щодо визначення рейтингу тієї чи іншої особи, він завжди займав у десятці перших своє достойне місце. Це пояснюється тим, що він був голосом народу і голосом церкви. Блаженнійший дуже гармонійно поєднав у собі власне українця і християнина. Кардинал Любомир Гузар — це знакова фігура для України, яка увібрала і дух часу, і масштаб простору, в якому він діяв. А він діяв, навіть в останні роки, передавши адміністративне керівництво церквою молодому архієпископу Святославу (Шевчуку), він постійно був присутній у житті своєї пастви. Його присутність визначалася живою реакцією на все, що відбувалося у світі та Україні. Ми не можемо забути його настановних слів, які він сказав, звертаючись до нації 1 грудня 2013 року. Він багато тоді заклав цікавих ідей, але головно, чим він нас підтримав, — сказав сакраментальне, як Мойсей своєму єврейському народу: «Не бійтеся, українці». Не бійтеся відстоювати свою гідність, своє право на нормальне життя, навіть якщо це буде пов’язано з певними жертвами, що власне, і сталося. Він закликав нас утверджувати Україну не словами і, можливо, не стояннями і протестами, а працею. І ми тільки зараз, можливо, зрозуміли: щоби Україну утвердити, треба щоби кожний на своєму місці працював.

Це була надзвичайно мудра людина. До нього за порадою ходили і люди з політикуму. Він завжди знаходив слова, які надавали спокій, упевненість, орієнтував на прийняття правильних рішень. Ця мудрість пов’язана не лише з роками. Він мав дуже серйозну хорошу освіту. І любов. Любов робила його особливо мудрою людиною. І все, що він говорив, говорив з добротою, українським гумором, і це сприймалося не як обов’язок, який ти маєш виконати, а хотілося просто відповідати тим очікуванням, які мав щодо тебе предстоятель цієї церкви.

Він для всіх нас був духовним батьком. Думаю, що мільйони українців сьогодні сумують, але цей сум дуже світлий. Зрозуміло, що Блаженнійший Любомир Гузар ще багато чого доброго нам сказав би, але ті, що вміли слухати його при житті, будуть чути його і після його смерті. Він даватиме нам свої поради і триматиме нас на тій високій ноті, на якій сьогодні мають бути українці, не опускаючись до примітивних, тваринних реакцій на те, що робиться навколо. Нам треба показати свою культурність, освіченість, орієнтацію на майбутнє. Він весь час казав, що ми всі є єдиної традиції — київського християнства. А на той час це була чи не одна з найвищих і в богословському, і в культурно-освітньому сенсі цивілізація. І він мріяв, коли всі церкви київської традиції об’єднаються знову навколо цієї ідеальної держави. А для цього треба, без сумніву, працювати. Будемо працювати.

Він був стратегом. Любомир Гузар абсолютно правильно, як Андрей Шептицький, через Йосипа Сліпого, зрозумів, що є механізмом, важелем, який може змінити життя людей. Це їхня свідомість. А щоб ця свідомість була на відповідному рівні, людина має бути освіченою. Блаженнійший дуже сильно приклався до освіти в церкві — це і створення духовних семінарій, і академії, я вже не кажу про Український католицький університет, який на сьогодні є флагманом богословської і не тільки думки в Україні. Митрополит Любомир Гузар подбав про те, щоб не він один представляв церкву, а щоб була ціла когорта тих, хто цю традицію зможе перейняти і передати наступним поколінням. Греко-католицька церква чи не найсильніша на сьогодні, яка здатна виконати ті завдання, які стоять перед Україною, оскільки вона ж і формує сьогодні ціннісні змісти, які змушують нас переосмислювати: чи правильно ми йдемо? Чи правильно ми вчиняємо?

Думаю, що смерть Блаженнійшого нас об’єднає і зміцнить, оскільки хочеться в пам’ять про таких людей здійснити їхні плани, відповідати очікуванням і мріям, які мали ці люди і не дочекалися справді вповні незалежної України, де кожен українець дихатиме вільно. Коли нас визнаватимуть у світі за нашу інтелектуальну працю, наші успіхи у всіх сферах життєдіяльності. Українці ще мають сказати своє слово. Блаженнійший митрополит Любомир Гузар був упевнений, що українці постануть і будуть нарівні з усіма великими націями світу.

«ВІН БУВ СОВІСТЮ НАЦІЇ»

Шейх Саід ІСМАГIЛОВ, муфтій Духовного управління мусульман України «УММА»:

— Блаженнійший кардинал Любомир Гузар виступав найпотужнішим духовним авторитетом в нашій країні. Недарма рейтинги, які складали ЗМІ, ставили його на перше місце серед усіх духовних і релігійних діячів. Вважаю, що це було абсолютно виправдано і чесно. Любомир Гузар був совістю нації, духовним лідером. І демонстрував свій приклад не лише греко-католикам та християнам, а й взагалі всім віруючим людям. Він дуже добре й толерантно ставився і до мусульман, і до іудеїв, і ніколи не відмовлявся від діалогу. Завжди, виступаючи на великих форумах та зібраннях, він казав правду. І саме його виступи на Майдані під час Революції гідності знаходили відгук у серцях людей. Він ніколи не боявся критикувати владу, якщо вона була не права. І його заклик «не бійтеся!», який він промовив на Майдані, став чи не найпотужнішим месиджем всієї Революції гідності. Всі інші месиджі Революції гідності люди вже якось забули, а ось цей продовжує лунати. Кардинал Любомир Гузар був найбільшим духовним авторитетом в Україні, користувався великою повагою і за кордоном, і в Україні. Це велика втрата для всієї нашої країни. Мусульмани України приєднуться до скорботи. Ми також вшановуємо пам’ять Блаженнійшого Любомира Гузара.

«ВІН БУВ ДУЖЕ ВІДКРИТИЙ ДО ЛЮДЕЙ, ЗОКРЕМА – ДО МОЛОДІ»

Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка»:

– У березні 2012 року відбулася зустріч Блаженнійшого Любомира з академічною спільнотою «Львівської політехніки», також – громадою Львова. Ми запросили Блаженнійшого не тому, що він сам був із діаспорного середовища, проживши там багато років. Ми його запросили як людину, до якої є безумовна довіра. Блаженнійший Любомир є важливим не лише для вірних Української греко-католицької церкви в Україні і далеко поза нею. За ним, живим, сумує вся Україна – незалежно від того, яку віру людина сповідує. Такі люди не вмирають – вони залишаються жити вже в іншому вимірі, духовному – своїми думками, працями, настановами і чином власного життя як прикладом для кожного з нас.

Сьогодні мене, як і всіх українців, переповнює глибокий сум. Але я відчуваю у глибині душі й тиху радість від того, що мені пощастило особисто спілкуватися з цією великою людиною, отримати його благословення, вдалося поділитися цією радістю спілкування зі спільнотою «Львівської політехніки» і з громадою Львова. Це була дивовижна зустріч.

Пригадую, що в 2011 році Блаженнійший  відновив започатковані у минулому столітті, ще Андреєм Шептицьким, суспільні дні, у які він спілкувався з мирянами, але насамперед – з молоддю, говорив про моральні засади суспільства, взаємостосунки у суспільстві, визначення ціннісних орієнтирів. І це наштовхнуло мене на думку, що було б дуже добре організувати таку зустріч  з молоддю, з нашими студентами, бо наш інститут багато працює  з молодіжними середовищами.

Виявилося, що вийти на контакт з Блаженнійшим – просто. Він був дуже відкритий до людей, зокрема – до молоді. І тому не було для нас ніякого труду, ніяких проблем і ніяких перепон. Блаженнійший відгукнувся відразу, і в 2012 році ми відбули зустріч, яку присвятили 120-річчю нашого Патріарха Йосифа Сліпого.  Це була, без сумніву, розмова з молодими людьми, з викладачами, які просто переповнили актову залу «Львівської політехніка» – місць не вистачало, люди заполонили всі коридори, сходову клітку…

Це була розмова не лише про значення і важливість постаті Йосифа Сліпого, про якого багато хто знав, але багато молодих людей взагалі вперше відкрили для себе велич цієї постаті…   Це були також діалоги. І Блаженнійший Любомир у дуже спокійній, дуже доступній манері давав глибокі відповіді дуже простими і зрозумілими для кожного словами на найрізноманітніші питання. 

Пригадую, ми говорили про надання патріархату українській церкві, про проблему радикалізації молоді, про долання духовної і моральної кризи в сучасному суспільстві. І це дуже важливо для молоді, яка дуже розгублена у нашому сучасному світі, бо, згідно з нашим опитуванням, майже 80 відсотків наших студентів декларують намір виїхати на навчання за кордон, бо вони себе в Україні не бачать у подальшому, не можуть себе реалізувати як фахівці.

Нам було дуже важливо, що вони почули (не тільки слухали!) міркування Блаженнійшого. Важливою думкою крізь усі його мудрі і логічні відповіді проходила ідея гідності суспільства. Він говорив, що її можна досягти великою працею кожного, глибоким вивченням своєї і світової історії, пізнанням своїх талантів і їх реалізацією для користі свого ближнього і цілого народу. І це дуже важливо, бо присутні на зустрічі зрозуміли вагомість чину кожної конкретної особи – неважливих кроків у нашому житті нема.

Ми тішилися, що молодь вбирає, як губка, всі настанови Блаженнійшого.

Центральною проблемою, говорив Блаженнійший, є потреба духовного росту і порозуміння, бо стало питання створення ініціативної групи «1грудня», яка тільки народжувалася тоді і до якої ввійшли моральні авторитети української спільноти. 

Блаженнійший говорив тоді і про те, що від кожного із нас залежить успішне подолання сучасних викликів, що лише ми самі, продуктивною щоденною працею, освяченою любов’ю до ближнього, до своєї країни, можемо забезпечити собі гідне життя  у власній державі.

Він поділився з нами, присутніми, дуже простим і водночас – дуже складним секретом, як іти до досконалості. Сказав, що цим секретом користується кожного вечора упродовж цілого свого життя. А цей секрет, говорив Блаженнійший, полягає у трьох питаннях: що доброго зробив мені Бог, що доброго я зробив для самого себе і що доброго я зробив для ближнього? І такий щоденний аналіз, говорив Блаженнійший,  є формулою духовного зростання для кожної мислячої людини. Коли б кожного дня кожен із нас дав собі відповіді на оті три питання, проаналізував свої щоденні кроки, то, може, і результати ми мали б сьогодні інші…

Я думаю, що Блаженнійший був для кожного із нас як справжній батько. Бо він любив кожну людину, ішов до неї з величезним добром.

Я б сказала, що ціле його життя було під знаком любові до Бога і до України. Він того вчив людей – дуже просто, ненав’язливо…

Люди його слухали дуже уважно, але виникає питання, чи почули? Якщо почули, то чи вчинили так, як би мало бути?

І, можливо, якби прислухалися до його дуже правильних слів, не сталося би тієї біди, в якій ми зараз є.

Валентин ТОРБА