ВІТАЛІЙ КОЗЛОВСЬКИЙ:«ПРОФЕСІЯ АРТИСТА — ЦЕ «БОЛЮЧИЙ» М’ЯЧИК, ВСЕРЕДИНІ ЯКОГО Я ПЕРЕБУВАЮ»

0
293

vitaliykozlovskiy_359Співак Віталій Козловський здається мазунчиком долі, «золотим хлопчиком», що витяг щасливий білет на телепрограмі «Шанс» і потрапив у великий шоу-бізнес. 

Високий ставний красень зі Львова, схожий одночасно на циганського барона і на арабського принца, феєрично розпочав кар'єру, яка невпинно набирає обертів. І виникає враження, що за лаштунками нема ніяких зусиль, переживань-нервувань і праці. Тільки успіх, тільки оплески. Та Віталій зізнається: «У мене немає жодного «порожнього» дня. Мій дебютний альбом розійшовся тиражем у 60 тисяч копій за півроку і згодом отримав статус «Золотий диск». Це дало мені потужний заряд і непереборне бажання співати і творити далі. Я страшенно втомлююсь, але це чудова втома, бо вона «вкладена» в майбутнє. Я не бажаю стояти на місці — щодня перебуваю в постійній гонитві за майбутнім».

З дитинства Віталій марив співом. У дитсадку виконував на «біс» пісні улюблених груп «Комбінація», «Любе», «Кармен». Вдома Віталій із сестрою, тримаючи в руках дезодоранти замість мікрофонів, влаштовували одне одному концерти! Великою подією для нього стала поява програми «Утренняя звезда».

Першим його хітом стала пісня «Я піду в далекі гори», яку Козловський виконав на шкільному вечорі. Весь хор був за бек-вокал. Потім у школі його нерідко наздоганяли чиїсь поклики: «Я піду в далекі гори!»

«Зірковий статус» у школі він підтвердив піснею «Ой, летіли дикі гуси». Потім було… забуття. Аж поки Віталій не виграв у школі конкурс «Красень-2000». Тоді всі дівчата ставали шеренгою у коридорі і передавали пошепки одна одній: «То він…» І Віталій бачив, що на нього реагують не так, як на всіх. Але він не знав, як поводитися,— коли чув приємні речі, не міг вигадати нічого кращого, як опустити очі долу, йти до свого класу. Іноді навіть на перерви не виходив. Тож історія про гидке каченя не стосується Віталія Козловського. Його помічали завжди. Інша справа: він не знав, ЩО З ЦИМ РОБИТИ.

Міркував: куди піти вчитися? Дивним чином зупинився на журналістиці. Успішно склав іспити до Львівського університету. Затим радісною подією стала довгоочікувана поїздка на фестиваль «Таврійські ігри». Там відвідував усі прес-конференції. Слухав, як і про що говорять відомі артисти. Дивився на них насамперед як на людей творчих, у яких можна чогось навчитись. Усі прес-релізи мережив нотатками, складав їх докупи і перечитував їх ще не раз — аж поки все потрібне не відклалося на підсвідомому рівні… Уже тоді він вірив, що колись вийде на фестивальну сцену. Так воно і сталося!

«Великим щастям і маленьким досягненням» стала перемога в телепрограмі «Карооке на майдані». Згодом, коли з'явилась можливість виступати в професійному балеті, що співпрацює із співачкою Русланою, Віталій не вагався — одразу почав їздити на концерти.

Та раптом зателефонували з телеканалу «Інтер»: запросили в програму «Шанс». Наступного вечора з декількома друзями він вирушив до Києва, з великою надією в серці. Хоча розумів, що не готовий: рік танцював і практично не співав! А голос — це як спорт: треба повсякчас тренуватись… Цілу ніч не міг спочити. О третій годині ночі закрився в туалеті, що біля купе провідниці. Почав розспівуватися. Розспівався так, що було чутно на весь вагон. Врешті, провідниця загрюкала в двері: «Виходь звідси! Удома будеш співати!» Ще довго йому не спалося. А коли всі попрокидалися, Козловський очей не міг розплющити. Провідниця жартувала: «От! Учора співав усю ніч, а сьогодні очі продерти не може! Співак! Вставай!» Друзі пояснили: «Він тут не просто так співав! Він виграє конкурс, стане зіркою, і Ви згадуватимете, що цей хлопець розспівувався у вашому вагоні». Козловський приїхав до Києва — і переміг.

До підписання контракту з продюсерською агенцією був рік тривожної «тиші».

Згодом Віталію несподівано довелося їхати захищати честь України в Юрмалі на конкурсі «Нова хвиля». Там він посів восьме місце серед шістнадцяти виконавців, пережив «війну нервів», та, найголовніше, набрався колосального досвіду. Тож коли повернувся в Україну, ставлення до нього кардинально змінилося. Виник фан-клуб, з'явилися запрошення на концерти, гастролі…

— Віталію, Ви робите стрімку співочу кар'єру, Ваша популярність вражає. Чи не запаморочилася голова від успіху і зіркової хвороби? Що протвережує?

— Це так здається, що я швидко зробив кар'єру. Я з самого дитинства прагнув співати. Коли мене запитували: «Ким ти хочеш стати?», я відповідав: «Артистом».

Я вперто йшов до своєї мети і практично, все, що робив в житті, націлював на те, що це мені знадобиться в майбутньому для артистичної кар'єри. Приміром, коли вступав на факультет журналістики. Я розумів, що вокалом, танцями та творчістю можна займатися для душі, навіть не навчаючись у якомусь спеціальному закладі, тобто треба здобувати якусь іншу професію, більш прагматичну. Треба реальніше дивитися на речі. Я дійшов висновку, що журналістика — це та творча професія, яка допоможе мені розв'язати язика: вільно спілкуватися з людьми, з диктофоном, вільно почуватися перед камерою, великою аудиторією, допоможе триматися впевнено і правильно висловлюватися. На жаль, нині в Україні мало залишилося діячів, зокрема журналістів, які етично правильно інформують: часто суб'єктивна думка подається як об'єктивна інформація, таким чином завуальовується власна оцінка-ставлення. Наприклад, журналіст-ведучий якогось телеканалу може сказати: «А цей артист нікому не подобається». В інформаційний простір викидається чимало схожих висловлювань.

А тепер до суті запитання. Чесно скажу, початок артистичної кар'єри не може не «закрутити» голови. Живеш звичайним життям пересічного громадянина, і раптом до тебе приходить популярність. Спочатку мені це дуже подобалося: люди впізнають, підходять, говорять компліменти. Потім на це реагуєш трошки спокійніше, врешті, це починає набридати. Та коли входиш у кураж, повністю віддаєшся роботі, то розумієш, що публічність — це невід'ємна частина твоєї праці і так має бути. Ти не повинен проявляти своїх емоцій або свого характеру на людях, особливо пихатості, зарозумілості, зоряності. Шанувальники чекають зовсім іншого, тож мусиш не тільки поводитися за правилами етики, а й бути таким, яким тебе хочуть бачити люди. Хоча як звичайна людина не приховуєш своєї звичайності, люди, проте, звикають до того романтичного образу, який бачать на телеекранах. У житті культивувати сценічний образ іноді буває складно, слава — це медаль з двома сторонами: вона допомагає-окрилює, вона і заважає, особливо коли хочеш як звичайна людина кудись піти. Не завжди це можна зробити, тому що буває поганий настрій, депресія. Слава Богу, що я загалом не депресивна людина і можу свою тугу вилити в музиці, проявити-розкрити в піснях.

У житті я зазвичай позитивно налаштований і не тримаю ніколи зла на людей, хоча в останній період зауважив: чим далі просуваєшся творчо, тим більше ламаєш дров, тим складніше жити й працювати, тим більше палиць у колеса встромляють. Нині трапляється дуже багато недобрих людей. Проте намагаюсь на кривдах не зациклюватися, а думати: так мало бути, це шоу-бізнес, це конкуренція…

— І це протвережує?

— Протвережує. Починаєш розуміти: перш за все робота. Тому що сьогодні ти хтось, та час плине швидко, і якщо нічого не робити, про тебе швидко забудуть.
Насправді на початку моєї кар'єри було дуже складно, в мене ніхто не вірив, а я кожного ранку прокидався і налаштовував себе: все буде добре, я чогось вартий, я артист і доведу, що можу бути кращим, аніж мене вважають, я не просто хлопчик, який колись прийшов на «Карооке на Майдані», переміг в телепроекті «Шанс» і потім легенько став відомим. Напевно, я все ж таки народний артист — у тому розумінні, що люди недарма проголосували за мене. Я не тому став співаком Віталієм Козловським, що хтось у мене вклав кошти і штучно зробив чергову «зірочку», як це тепер часто відбувається в надрах якихось проектів. Мене обрали люди і певним чином мені сприяли, так що я став їхнім улюбленим артистом. Вони вірили в мене, а от продюсери — ні, і лише моє велике бажання, цілеспрямованість, працездатність, щирість проклали мені шлях до успіху. У мене немає вихідних, особисте життя відсуваю на другий план, відкладаю зустрічі з друзями, розваги, тому що для мене на першому місці кар'єра, я живу для того, що роблю, нині це справа номер один в моєму житті — я їй віддаюсь на сто відсотків, я не можу без неї.
І нехай кажуть, що я за короткий термін досяг великого успіху, мені дуже складно цим втішатися, оскільки моя професія — це такий собі м'ячик, всередині якого я перебуваю. Люди бачать його тільки ззовні, а не те, що відбувається всередині, А там дуже складно (і тісно, і перевантаження, і синці) і вельми не просто зробити так, щоб цей м'ячик підстрибнув якомога вище. А от упасти і не підстрибнути взагалі — це так елементарно.

— Віталію, я часто чув від співаків і співачок, що їх улюбленими виконавцями і композиторами є оперні або джазові знаменитості, але вони вимушені співати легковажну невибагливу попсу. А наскільки Ви творчо вільні у виборі репертуару?

— Справді, на українсько-російській естраді нині з'являється дуже багато різних проектів, що належать продюсерам, які в буквальному розумінні ліплять зірку, тобто диктують їй сценічний і життєвий образ (не тільки поведінку, а й спосіб мислення), беззаперечно нав'язуючи репертуар.

— Хочеш, не хочеш, а співай певні «гоцалки»…

— Питання вирішується однозначно: підписується контракт і виконавець робить по писаному — і все. На інше він не має права. Тому я щасливий, що в мене все інакше.
Здебільшого проекти — як мильні бульбашки: їх надувають, вони летять, та в будь-який момент можуть луснути, і нічого від них не залишиться. І ніхто про тих «зірок» не згадує, бо вони щось там співали за принципом: «публіка — дурепа». Це страшенна неправда: публіка все розуміє, відчуває і прискіпливо оцінює. Якщо артист робить свою справу вільно, щиро і чесно, а зміст пісень йому близький і в якійсь мірі пережитий, така творчість має право на життя. Отже, я роблю те, що хочу, і співаю ті пісні, які хочу співати. Іноді, звісно, я підлаштовую їх під комерцію. Нині це цілком слушна річ, тому що творчість без прибутку задихнеться. Я тепер не можу собі дозволяти певні речі тільки тому, що я так хочу. Має бути подальший розвиток, а для цього потрібно заробляти гроші.
Досягши певного рівня і статусу, я не придбав ні квартири, ні машини, тому що всі зароблені кошти вкладаю в пісні, в кліпи, в трансляції, в нові проекти і презентації. Це дуже великі витрати, повірте мені. А ще я тримаю свій балет, постійно проводжу кастинги, репетиції, і за це теж треба платити. Як і за постановки танців, за пошиття костюмів: практично на кожний балетний номер є окремий костюм.
Звісно, хотілося б мати власний притулок, але на все свій час. Я з радістю віддаюся своїй роботі, і немає такого, що хтось мене використовує, наказує мені, що я маю робити. Інакше, заляканий, я б з вами вільно не розмовляв. І взагалі, я спілкуюся з будь-ким на різні теми, і ніхто не має права диктувати, що я маю казати. Для артиста дуже важливо бути вільним, свобода дає змогу повноцінно проявити-розкрити себе внутрішнього.

— А чи не виникала думка вирішити проблему квартири й машини шляхом одруження на заможній киянці?

— Любові не купиш, вона приходить, коли їй заманеться. Моя натура проти того, щоб мужчина сідав на шию жінки і був під її опікою. Я хочу сам все заробити, хочу бути собою і залежати тільки від себе. На мою думку, чоловічки, налаштовані на пошук багатих дружин, це нещасні люди. Передусім гору має брати щире кохання, а не жага матеріального багатства. Чесно скажу, не в моїх інтересах знайти собі заможну дружину, хоча є жінки, які мені пропонували спонсорство, квартири, гроші… Це не моя стезя.
Коли всього досягаєш сам, цінуєш набуте набагато більше, аніж коли тобі це просто хтось дав. Тому хай все дістається мені складно.

— У Вас знамените прізвище, прославлене видатним оперним співаком Іваном Семеновичем Козловським. Чи не виникала з огляду на це думка заспівати деякі шедеври класики?

— Для артиста дуже важливо бути багатогранним: співати, танцювати, вести теле- і радіопрограми, спілкуватися на музичні, культурологічні, історичні, релігійні, політичні теми. А коли артист одноплановий — глядач від нього не чекає ніяких цікавинок. Отож я подумаю над Вашою пропозицією, можливо, в майбутньому я звернуся до класики.
До всього приходиш поступово, наприклад, раніше я не писав власних пісень, а тепер ось готується до виходу мій третій альбом (сподіваюся, що він стане платиновим, оскільки два попередні набули статусу золотих дисків), у якому буде моя авторська пісня. Такі речі стимулюють, підштовхують до нового, до розвитку.
Третій альбом буде дещо відмінним від попередніх: подача пісень, стилістика будуть інакші, я дорослішаю, інакше дивлюсь на світ. А ще я збагнув: для всіх я гарним не буду, мою творчість або люблять, або не сприймають, навіть ненавидять. І це добре, бо немає байдужих.

— Ви пройшли школу танцівника в колективі Руслани Лижичко. Які тепер у вас стосунки?

— У Руслани в травні був день народження, я поздоровив її, більше того, ми з нею посиділи, поспілкувалися. Такої зустрічі не було вже років, мабуть, три-чотири, відбулася досить приємна розмова. Я був щасливий її бачити. Здається, і вона мене.
Руслана сказала, що дуже втішена тим, що відбувається в моєму житті. Її слова важать для мене багато, адже свого часу як співачка вона мені дуже подобалася, так само, як її працьовитість. Руслана справді фанатично, сумлінно ставиться до своєї роботи. Дечого, звісно, я від неї навчився. Ми працюємо в тій галузі, коли біля нас на певному етапі збираються одні люди, потім ми міняємо напрям, і навколо нас гуртуються інші. І виходить: були одні друзі, потім з'явилися нові, але з роками їх, мабуть, стає дедалі менше. Я знав, що ми з Русланою не завжди будемо хорошими друзями, аби довірливо спілкуватися на будь-які теми, як це було колись під час гастролей. Я не засмучуюся, кожен долає свій шлях.

— Не прикро бути «колоніальним» артистом? У тому розумінні, що український шоу-бізнесовий ринок запродано «старшому братові», через що українському артистові доводиться докладати «зайвих» зусиль, замість того, щоб віддаватися творчості.

— На це треба дивитися простіше. Коли тільки констатувати: «Ой, складно», так воно й буде завжди. Легко нічого не дається. Тьху, і все готове — такого не буває. Чим більше докладаємо зусиль, тим ліпший результат.

Володимир КОСКІН