Ольга Лемішка:” Материнським серцем я завжди відчувала, що зі Славка буде великий артист”

0
369

1_1_300За 40 кілометрів від Тернополя у бік чудотворної Зарваниці, що  в Теребовлянському районі, розкинулося мальовниче село Соснів.
Хоча славу рідній вітцівщині у світах вже не одне десятиліття примножує заслужений артист України Ярослав Лемішка, віднедавна Соснів зазвучав  на державному рівні знову: Славка призначили директором Тернопільської обласної філармонії. Чи не відразу народився жартівливий народний вислів: „Київ має співаючого ректора, а Тернопілля – співаючого директора”.

Правда, щодо Поплавського, то слово „співаючий” до нього вживається умовно, він і сам не заперечує, що зі слухом проблеми, мовляв „слон на вуха наступив”, а ось Ярослава Лемішку, тенора від Бога,  одного з найкращих учнів незабутнього Костянтина Огнєвого,  слухали в Європах  і  Америці, його кликали у московський Великий театр і нью-йоркський  Метрополітен-опера.

Коли наш земляк на 90-літті Івана Козловського в Москві заспівав „Реве та стогне Дніпр широкий” (у першому ряду Великого театру в його спів заворожено вслухалися всесвітньо відомі російські корифеї оперного мистецтва Ірина Архипова, Зураб Соткилава, Тамара Синявська), неперевершений Іван Семенович сказав пророчі слова: "Слався, Славку, навіки-віків".

 Щороку Лемішку до себе запрошує Національна опера в столицю України. Іспанська преса (де він працював там упродовж чотирьох років) іменувала його українським Паваротті. Упродовж шести років  тернополянин прославляв Бога своїм ангельським голосочком у найбільшій греко-католицькій церкві Чикаго. Він довго йшов до співу: закінчив ПТУ, потім технікум сільського господарства, працював викладачем, навчався у  Київській консерваторії. Ніякі заманливі пропозиції, не звабили його. Лемішка знову вибрав Тернопіль.
Погожої липневої спекотної днини я навідався в Соснів, у родинне гніздечко Лемішок. Про сина веду розмову з його матусею Ольгою Павлівною, для якої нинішній рік урожайно ювілейний. Проте, навіть не 70-ліття з дня народження і золоте весілля (2 червня минуло півстоліття її щасливого сімейного подружжя) не затьмарили найголовнішого для матусі: після десятирічних поневірянь у далеких світах, Славко повернувся додому!

Дитинство

„Коли ясніють очі і вуста,
Зникають мої суми і тривоги,
Коли твоїм дзвіночком сміх луна,
Тоді завжди я щедро вдячна Богу.
Сину, сину, сину, ангел мій!
Я тобі щасливу зичу долю.
Ти добре серце матимеш в житті,
А я, а я – пишатимусь тобою”.

– Одружувалися ми з Петром 1957 року. Прожили непросте колгоспне життя. Я починала працювати у Соснові завклубом, потім, після народження дітей – у колгоспі. Чоловік був трактористом. Хоча народила трійко діточок (найстарша Надя – 1958 року, наймолодший Ігор – 1968-го), проте 26 липня 1961 року чомусь запам’яталося найбільше. Славко народився у Соснові, тоді пологи приймали сільські акушери, які вміли і знали все, хто колись знав якісь кесареві розтини? Малюк з’явився на світ Божий вагою 3 кілограми 100 грамів. Ще з раннього дитинства його зачаровувала народна пісня, бо наша тепла хата завжди була сповнена сумних і веселих мелодій. Співали їх наші батьки, люди працьовиті і голосисті. Моя тітка мала прекрасний голос, грала головні ролі в аматорських сільських театральних виставах. Співучий був і мій вуйко. Дуже гарний голос у Славкового батька.  До роботи ми завжди вставали ні світ ні зоря. І для малого Славка ці передранкові години були чи не найщасливішими.

Мила серцю українська, рідна  пісня все прикрашала. Він з малих літ вловив, що в ній струменіє якась життєдайна енергія від роду, до роду. Спершу освоїв губну гармошку, на якій  розучив народну пісню „Чорна я си, чорна”. Згодом ми придбали йому  дворядну гармошку з милозвучною назвою „Марічка”. Співав він у шкільному хорі, але чи не найбільше щороку чекав Різдвяних свят, адже знав і любив чимало стародавніх колядок.  А як колядував і щедрував! Заслухаєшся…

До уроків заглядав зрідка, бо у школі все добре запам’ятовувалося, а вже шестикласником намагався опанувати баян, якого купила йому бабця Настуня (батькова мама). Пізніше старенька не раз бідкалася, а то й часами може і шкодувала, що зробила такий подарунок, адже спокою в хаті вже не було ніколи: ні вдень, ні вночі. На дорікання Славко казав єдине: „А навіщо мені то купували?!” Щоб дати спокій бабці, йшов у морозяні дні у недобудовану кімнату і грав так, аж пара йшла: від нього, і від інструменту. Від сьомого класу сільські музики почали брати „обдарованого баяніста” грати на весіллях. Так Славко почав отримувати свої перші чесно зароблені гроші.

 Коли самоук-баяніст не лише награвав, а й виспівував так, що мурашки пробігали по тілу „Стоїть гора високая” чи „Чорнії брови”, я розуміла і відчувала: „Зі Славка буде великий артист”. Тепер бачу, що моє материнське серце не помилилося.
Коли став парубком, то пісні заполонили його, їм віддавав весь вільний час

ПТУ, зварювальник

„Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу
Виростуть з тобою приспані тривоги,
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата…”

– Після закінчення восьми класів Соснівської восьмирічної школи Славко пішов навчатися на газоелектрозварювальника у Тернопільське ПТУ номер чотири (тоді воно ще носило 21 номер). Ось його чомусь зваблювало зварювання, в цьому ремеслі  й досі відчуває якісь  мелодії та чує своєрідні наспіви. В училищі, звісно, не могло обійтися без співу. Славка не могли не помітити. Співав в самодіяльних гуртках, виступав на сценах. Не раз викладачі, які вбачали в синові неабиякий талан до співу, казали: „І чому ти до нас прийшов? Ти мусиш співати!”. Проте до співу він ще закінчив Бережанський технікум сільського господарства.

Консерваторія, оперний співак

„Хата моя, біла хата
В білому цвіті одна
Пахне любисток і м’ята,
Мальви цвітуть край вікна.
В’ється дорога далека
В хату крізь синю парчу.
Мамо, до вас, як лелека,
В горі і щасті лечу”.

– Славко вчився завжди добре, знав, що це ніколи не завадить. У Києві потрапив у клас Костянтина Огнєвого. Я так любила спів його вчителя, особливо, коли він зачаровував своїми „Чорнобривцями” , „Піснею про вчительку”, „Коханою”, а як йому вдавалися народні пісні „Стоїть гора високая”, „Ґандзя”, „Якби мені не тиночки”… Я й досі світло заздрю своєму Петрові, який бачив  Огнєвого (батько їздив у Київ на випускний екзамен сина зі сольного співу). А як мені нині приємно, що на єдиному  компакт-диску Костянтина Огнєвого, який вийшов у світ три роки тому, написано: „У Національній музичній академії підготував понад 40 співаків, серед яких багато лауреатів конкурсів вокалістів, заслужених і народних артистів, зокрема, Віталій Білоножко, Степан Гіга, Ярослав Лемішка, Микола Мозговий, брати Приймаки , Олександр Пономарьов та інші”. Не забули про мого Славка. Значить вартує того. Бог дав Славкові голос і мій син завжди прославляє ним нашого Творця.

А як тішилася, коли бачила який щасливий син у подружжі. Слава Богові, що знайшов він своє щастя, свою рідну людину. Кращої від Наталки для нього на всьому білому світі  не знайти. А як тішилася, коли народжувалися діти: Оксанка, Марічка, Петрусик… Я розуміла, як їм буде важко в житті. І їх боліло не раз. Але мали найголовніше: розуміння. Та й допомагала їм Наталчина мама, дай Боже їй здоров’я.
Ніколи не забуду слів Анатолія Горчинського, який сказав: „Наталка дуже талановита дівчина, а Славік змусив її народити аж троє діточок! І на щастя!”. У дітях ми себе продовжуємо в житті. Коли бачу як вони всі горнуться докупи, любляться, тримаються один за одного, сльози радості виступають на очах…

Іспанія, Америка, трудова еміграція

Може, далеко від дому
Крила зів’януть мої,
Згасне зоря, а потому
Змовкнуть навік солов’ї.
Сину, затям собі, сину,
Де б ти у світі не був:
Кожен світлицю покинув,
Але ніхто не забув.
Мамо!
Ваші діти як птиці,
В далеч забриніли крильми
Мамо!
В рідні стіни світлиці
Скоро знову повернемось ми.

– Найважче мені було в ті часи, коли Славко був за кордоном. Спочатку чотири роки в Іспанії, потім – шість у США. Життя змусило зробити такий крок. Скільки я недосипала за той час, як нестерпно було боляче і важко щоразу. Коли підростали діточки, коли в найбільші свята не було батька поруч. Але він щодня телефонував їм, знав до дрібниць якщо не все, то майже все про них. А я просила і молила Бога, щоб скоріше повернувся. Його хотіли залишити в Москві, Києві, Америці, Іспанії, а я знала, що краще, чим у Тернополі, йому не буде ніде…

Співаючий директор

Від Бога наша пісня, наша мова, 
Від щедрості ми сущі на віку,
Від божої любові колискова
Нам душі оспівала в сповитку.
   Тернова нам стелилася дорога,
   Та ми на манівці не відійшли.
   І пісню, подаровану від Бога,
   Ми чесно хоронили від хули.

– А того року ми маємо свято: Славко повернувся додому. Думаю, що назавжди «Справжнє свято», як написав пісняр з Кременця Олександр Смик, присвятивши Наталці і Славкові пісню з такою  ж назвою.

Справжнє свято, справжнє свято:наша мама пахне татом,
Навіть кава із горнятка надзвичайно запашна.
Коли в домі всі сміються, як танцює чорний бусол,
У віконній акварелі відступає чужина…

 
Усім сімейством приїхали до нас з чоловіком діточки:  на золоте весілля. Ми маємо уже семеро внуків. Я щаслива жінка і мати, тішуся, що дочекалася того часу. Як мені радісно, коли чую голоси чисті і щирі мого сина Ярослава і невістки Наталі, коли вони співають у церковному хорі. А такому щастю немає меж.
Коли Славко повідомив, що буде директором обласної філармонії, я йому сказала, щоб не переживав. Знаю, він справиться. І Бога прошу, щоб він допоміг йому в тому.
Єдине, що мене хвилює, щоб за тою паперовою і адміністративною роботою, не закинув співу. Без пісні він не міг ніколи. Вірю, що саме так буде завжди!

Михайло МАСЛІЙ
Фото автора та з сімейного архіву родини Я.Лемішки