ЯНГОЛ-ОХОРОНЕЦЬ

0
351

Роман, єдиний син у батьків, уже й не сподівався, що колись одружиться. Тридцять шість років — це вік, в якому його однолітки мають сім’ї і дітей. А він уже звик, що ніхто, окрім матері чи батька, не порушить його звичного ритму життя.
Працював у рідному селі, у колгоспі економістом. Удома мати турбувалася за нього, пильнувала, щоб не дай Боже волосинка з голови не впала, та все придане йому, як нареченій, збирала. Що в магазині з’являлося, те і в них було.
Але там, де вершаться долі людські, видно зглянулися над хлопцем, і буйноцвітним, духмяним травнем, що аж пашів вогнем тюльпанів, Роман зустрів свою…
— Беатріче… — Прошепотів, дивлячись на дівчину, що стояла по той бік хвірточки. Вранішнє сонце з вітерцем перебирали її волосся, що вигравало то каштановим, то світло вишневим, а то й зовсім золотавими кольорами. Дівчина стояла навпроти нього і глузливо посміхалася до хлопця, який зачаровано дивився на неї.
— Віднеси, сину, бабі Варці молоко, бо я на роботу запізнююсь, — погукала мати.
— Так я ж оце до вас і прийшла по молоко, — відповіла незнайомка.
— …Гарна дівчина… — Мати ледь банку з молоком не випустила. — Сама прийшла. Чия ж вона?
Познайомилися. Тетяна приїхала в гості до баби Варки, шукала роботу.
Роман ледь дочекався кінця робочого дня. Йому так сподобалася дівчина, її сміх, очі, що він ладен був негайно запропонувати їй руку і серце. Кілька вечорів Роман їй розповідав про далекі Галактики, про сім чудес світу, древні та сучасні досягнення людства. А через кілька тижнів вона дала згоду вийти за нього заміж.
Весілля влаштували не гірше за інших, але для всіх залишилося загадкою: Тетяна виходила заміж за Романа чи за його багатство?
Батьки невістці були раді, бо дівчина гарна, молода, привітна, працьовита і сина їхнього поважала. А вже Роман — так очей з неї не зводив, як загіпнотизований ловив кожне її слово, погляд, жест. Усі жили разом у великому двохповерховому будинку. Господарство у Приліпків було велике: чотири корови, шестеро свиней, до сотні птиці різної. Була своя земля, сінокоси, сіяли зерно. Роботи було — хоч відбавляй.
Та пройшло небагато часу, як невістка стала косо на свекруху поглядати. То не там відро з водою поставить, то не так хату підмете, пилососом треба, а не віником кушпотіти. Роман мовчки і відро переставить, і в кімнатах попилососить. Ні матері нічого не говорить, ні жінці. Батько, помічаючи це, хотів поговорити з сином.
— Не треба тату, вони звикнуть одна до одної, змиряться, — промовив Роман.
Отак і жили. Мати боялася пожалітися, щоб не було сварки, та й для її Роми буде боляче слухати нарікання на дружину, а невістка користуючись цим, все більше і більше «наїжджала» на свекруху.
Захворів батько Романа. Важка хвороба виснажила тіло чоловіка і передчасно звела в могилу. Перед смертю він узяв з дружини обіцянку:
— Що б не сталося, а хати не кидай. Ми так її тяжко будували і все своїми руками, за свої кровні гроші. Пообіцяй, що житимеш тут до смерті, — кволо прошепотів згасаючим голосом господар.
Пообіцяла, хоч сама і невпевнена була в цьому.
Для Марії Приліпчихи настали важкі часи. Чоловік помер, немає до кого й голови прихилити, невістка їла поїдом, хоч на очі не потрапляй. Посідають їсти вдвох, а її не гукають. Щось удвох говорять, сміються, та тільки мати в кімнату зайде вмовкають і чекають, коли вона вийде. Принесе мати гроші за здане молоко, віддасть синові, а він Тетяні, та хоч би спасибі сказали, ще й порахують. Марія бачила, що син задоволений сімейним життям, дружина його все підхвалювала, турбувалася про нього; Роман завжди був у випрасуваних сорочках, штанях, їсти вміла готувати смачно і в хаті прибирати доладно.
— Ну й живіть собі щасливо, тільки чому на мене зло понесли? — ламала голову мати.
— Ходите по хаті, шаркаєте ногами, соломою натрушуєте, — сердито бурчала невістка.
Марія вже й переодягатися стала в літній кухні перед тим, як у хату зайти, та все рівно невістка чимось невдоволена була.
— Як я вдома, нехай не швендяє по двору, як сновида. Що то вона на грядці натикала? Я тут господиня, чи хто? — допитувалася у Романа.
Піде Марія корів доїти та виплачеться, схилившись на Лиску, пожаліється на свою долю німій скотині. А вона хоч і німа, а так гляне співчутливо та лагідно, ще й сльозу пустить, що Марія ще дужче затужить — бач, скотина і та пожаліє.
Восени позбулися двох корів, Марії важко було поратися, а молоді не дуже допомагали. Схудла Марія, аж зчорніла. Вона і раніше не могла похвалитися здоров’ям, а це й зовсім занедужала. Лікар сказав, що тиск високий, потрібно лікуватися і найперше — спокій щоб був.
— Мамо, Ви в кімнаті? — зайшов Роман до неї. — Що лікар сказав?
Та майже не слухаючи матір, промовив:
— Ви може підете у дідову хату поживете, бо Танечка вагітна і така нервова стала.
— Куди? Сину, ти коли бачив дідову хату? Вона скоро впаде. Там і двері не зачиняються і вікна… — схлипнула мати, дивлячись благаючи на Романа.
Та син заспокоїв її, що допоможе з ремонтом хати, а зараз треба йти звідси, щоб не нервувати дружину, бо вона ж дитя носить.
«Ой, доле ти доле, чим же я перед тобою завинила? Тим, що все життя покірною була, що робила, як проклята? Що викохала сина, гадала на старість буде мені допомогою і захистом?
Так, від малих дітей голова болить, а від великих — серце, що вдієш, таке це кляте життя», — із такими думками Марія попрямувала до батькового подвір’я.
— Маріє! Чуєш, Маріє! Що з тобою? — ніби виросла перед нею тітка Ольга, материна двоюрідна сестра.
Не втрималась, розплакалася, розповіла все, що від людей таїла. Тітка дала їй пораду.
— Сходи на цвинтар, запали на могилі Павла свічечку, поговори з ним. Скажеш такі слова…
Марія кивнула головою і пішла зіщулившись. Ніч була довгою і тривожною. По хаті в старих газетах шаруділи миші чи пацюки. Напіввідірвана віконниця жалібно скрипіла і стукала в стіну. Марія зігрілася, їй хотілося спати.
— Отак би заснути і не прокидатися…
Ранком прийшла тітка Ольга, худорлява, метушлива жіночка, яка принесла свічечку і випровадила Марію з двору. Ноги самі вивели на стежку, що вела на цвинтар.
Підійшла до могили чоловіка, перехрестилася, поцілувала фото і запалила свічечку. Оглянулася, хоч би нікого не було. Заломила руки в молитві, заплющила очі. Вона так чітко уявила покійного, його очі, посмішку, що забула всі слова, тільки й спитала:
— Що мені робити? Як далі жити?
— Марійко, ти ж обіцяла з хати не йти. Повертайся додому. Все буде добре, — почула хрипкуватий голос Павла і аж здригнулася. Мурашки побігли по спині і піт холодний виступив на чолі. Марія скам’яніла, вона хотіла ще почути голос чоловіка.
— Поговори з сином, — промовила.
Прислухалась. Та марно.
— Шу-шу, шу-шу, — перешіптувались дерева, і тихо падало осіннє листя.
У свою хату Марія не повернулася, боялася сварки, нехай в сина буде все добре. Ще кілька днів вона ходила на могилу чоловіка, щоб почути його голос, та могила мовчала.
А одного ранку, ще нічні сутінки не зійшли з двору, як до хати вбіг Роман. Щось сталось — різонуло по серцю матір.
— Мамо, дорога, вибач. Пішли додому. Вибач, вибач, — бубонів син.
— Та що трапилось? Із Тетяною…
— Із Тетяною все гаразд, я говорив з батьком.
— Із батьком? І як це було?
— Я прокинувся серед ночі від того, що мене хтось погукав, думав — Таня. У кімнаті було темно, але в дверях побачив чийсь силует в білому. Хто тут? — поспитав. — Тихо. Думав, що привиділось. Та видіння заговорило: «Сину, ти для чого матір з дому вигнав? Чому ти її не захистив? — я упізнав батьків хрипкуватий голос. — Поверни її».
І видіння зникло. Правду кажучи, я злякався, — продовжував розповідати Роман, — подумав, що з глузду з’їхав, та коли через деякий час засвітив світло і оглянув те місце, знайшов оце — простягнув матері знахідку.
— Хрестик. Батьків хрестик, з яким ми його поховали, — тихо сказала мати.
Після того випадку Марія повернулася додому, син був уважний до неї, а невістка, як невістка, то те їй не так, то інше. Так і шукала можливості, аби чим дошкулити свекрусі.
Перезимували. Тетяна важко переносила вагітність, передчасно почалися пологи.
— Дитя мертве, — почула породілля.
— Мертве… Мертве, — загуло в голові, відчула, як лампи пологової кімнати падають на неї, жарко, важко дихати. Над немовлям схилився чоловік у білому, і воно невдовзі закричало.
—Дівчинку назви Марійкою, — почула хрипкуватий голос свекра.
— Ожило! — заметушилися медики.
Приліпчиха була щаслива. Вона колисала онучку і наспівувала їй пісень, ця крихітка дала їй нове життя. Бач, назвали дівчинку так, як її, Марійкою, і невістка тільки мамою називає.
Любов АНДРІЄВСЬКА