РЯДОК З ІСТОРІЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

0
244

— Мій підпис був другим і заключним під проектом Акта Верховної Ради Української РСР про проголошення незалежності України. Коли сталося ГКЧП, я з сім’єю відпочивав на рідній Кельменеччині. Перше, що тоді відчув, був страх за своїх рідних і бажання виїхати за кордон. Потім — більш усвідомлена думка: «Що люди скажуть і як з цим житимуть мої нащадки?» Я дістався до обласного центру і спробував виступити в телеефірі. Моє звернення до земляків пропустили через решето цензури і дали із запізненням, коли я вже був у столиці України, потім у Москві серед своїх депутатів-однодумців з «Народної Ради». Ми мали чітке бачення самостійницького шляху України як європейської держави. Саме народні депутати Лук’яненко, Павличко та я були безпосередніми авторами цього документа, який задекларував нашу державну незалежність. Прийняли мою  пропозицію назвати його не Універсалом, а більш офіційно нейтрально, що давало більшу гарантію при голосуванні в тодішній Верховній Раді Союзу. Так з’явився Акт проголошення незалежності України. На цьому доленосному документі  я поставив підпис другим і останнім після Левка Лук’яненка.
Текст  з 93 слів був набраний на друкарській машинці 22 серпня 1991 року і вміщався на одному папірці. Суть декларації про незалежність була викладена трьома реченнями. За них невдовзі тривала довга і вперта боротьба з відомою групою з 239 депутатів. Я прийшов на їхнє засідання і переконував проголосувати за цей доленосний документ.
Його у найвищому законодавчому органі влади зачитав Голова ВР Леонід Кравчук, на майдані перед тисячами народу — Левко Лук’яненко. Я тоді стояв серед людей і відчував кожною клітиною ту могутню енергетику народу, який торжествував. Нас почули!