Повернення до політики: президентські вибори у США

0
81

Ще 2016 року, коли мільярдер Дональд Трамп виграв президентські вибори у Сполучених Штатах, можна було з великою часткою впевненості говорити про нього, як про президента одного терміну – нехай навіть сам Трамп цього не розумів тоді і відмовляється розуміти зараз. І це припущення базувалося на одній простій істині – Трамп, нехай навіть його гасла продовжують розділяти мільйони американців, був і залишається чужинцем у самій системі управління Сполученими Штатами.

Справа не в тому, що Трамп викликає алергію у демократів, а в тому, що він викликає схожі почуття і у багатьох республіканців. Республіканська еліта змушена була підтримувати його, як кандидата партії і президента, який переміг, як кандидат партії. Республіканський виборець, нехай навіть до самого Трампа налаштований негативно — змушений голосувати за кандидата, висунутого партією у 2016 і 2020 роках. Але де в цій історії сам Трамп?

А ось де. Чинний президент Сполучених Штатів став рятівником і могильником республіканців одночасно. Після другого терміну Джорджа Буша-молодшого виявилося, що гранди республіканської партії — гідні і сильні політики, такі як Джон Маккейн або Мітт Ромні — і близько не можуть конкурувати з демократичним кандидатом Бараком Обамою. Хілларі Клінтон задовго до закінчення другого терміну президентства Обами сприймалася як його наступниця не у якості кандидата демократів на виборах, але саме як наступниця на посаді президента США — тому і був таким сильним шок ночі виборів у 2016 році. Для того, щоб виграти у будь-якого солідного демократичного кандидата (а не було б Хілларі, вже тоді міг би бути Байден), не підходив жоден солідний республіканський кандидат.

Для цього потрібен був Трамп.

Але Трамп — ніякий не республіканець, звичайно. Він бізнесмен, який використав партійну машину Республіканської партії для задоволення свого колосального его — міг би з таким самим успіхом використовувати і демократів, але ось тільки демократи вважали, що у них і так все добре і не потребували його послуг. Політика Трампа зовсім не може вважатися класичною політикою президента-республіканця.

Жоден президент-республіканець не став би виводити Сполучені Штати з міжнародних організацій, лаятися з європейцями, безуспішно метушитися навколо одних авторитарних правителів і так само безуспішно залякувати інших, жоден президент-республіканець не став би працювати на поділ співвітчизників, думаючи виключно про власні електоральні перспективи, а не про перспективи не те щоб навіть країни, а власної партії.

Але Трампу потрібно було тільки одне — щоб свято продовжилося. І заради цього він фактично перевернув республіканську піраміду, зробив маргіналів партійним мейнстрімом. І так, це серйозний удар по партії, яка ніколи не боялася революцій в найширшому сенсі цього слова — партії Лінкольна, Рейгана і Маккейна, яка зменшилася до партії «чайного товариства».

І ось тепер ми знову повинні задати собі питання: а чи міг на цих виборах солідний республіканський кандидат перемогти Байдена? І ми знаємо відповідь на це питання. Навіть Трамп уже не зміг. А це означає простий висновок — у двопартійній системі США йдуть дуже серйозні, майже тектонічні зрушення, зумовлені не тільки політичними, а й демографічними змінами.

У скарбничці Трампа взагалі не було молодого електорату, це стосується і республіканців в цілому. Цілком можливо, що ці вибори — взагалі останні, коли республіканський кандидат виграє Техас. А партія, кандидат якої не зможе зібрати достатню для перемоги кількість вибірників не тільки в таких густонаселених штатах, як Каліфорнія і Нью-Йорк, але і у Техасі, просто приречена.

Тому або станеться диво, і республіканці або знайдуть в собі сили переформатуватися і знову стануть тією знаменитою революційною партією, а не клубом старіючих гравців у гольф, або вся політична боротьба зосередиться у самій Демократичної партії між її власними лібералами і її власними умовними соціал-демократами. І той, хто переможе у цій боротьбі, і ставатиме новим президентом Сполучених Штатів.

Повторюся, так вже мало би бути. Так повинно було бути не тільки у 2020 році, але і у 2016 році. Єдине, що змогли протиставити цьому простому політичному і демографічному зрушенню республіканці — це самовпевненого популіста, здатного мобілізувати тих, хто взагалі до Трампа міг не цікавитися політикою і після Трампа не буде.

Якщо через чотири роки республіканці знову вирішать, що у них немає ніякого іншого вибору, крім як бити Трампом з розмаху, вони просто знищать самі себе. Але і змиритися з роллю молодшого партнера, який здатний зупинити опонента тільки за допомогою (поки що) сенату і (довше) Верховного Суду, республіканці швидко не зможуть. Ми вступаємо у роки звикання республіканців до своєї нової ролі в оновленій країні, і, зрозуміло, що це будуть непрості роки, тому що республіканська еліта і її виборці відчайдушно боротимуться за політичне виживання.

Але в чому Джо Байден правий — так це в тому, що йому доведеться бути президентом всіх американців. Тому що тепер, як це не прикро звучить, а президентом всіх американців може бути тільки президент-демократ. У президента-республіканця, навіть якщо він з’явиться в доступному для огляду майбутньому і навіть якщо це буде не Трамп, цього просто вже не вийде. На жаль.

Що це означає для нас? Взагалі потрібно зрозуміти просту річ: перемога Байдена означає не зміну президента-республіканця президентом-демократом.

Перемога Байдена означає зміну президента-популіста президентом-політиком. І в цьому сенсі для України — якщо бути чесним до кінця — кращим був би президент-республіканець, а не президент-демократ. Справжній республіканець, зрозуміла річ. Але його немає і не видно. Тому потрібно погодитися з тим, що поява у Білому домі людини, яка розуміє, що таке політичний процес — це вже суспільне благо. Те ж саме стосується, зрозуміло, і самого управлінського апарату — Трамп витратив майже три роки, щоб позбутися професійних управлінців і взагалі людей з розумінням політики, які мають власну думку. І ми побачили, яка катастрофа почалася, коли він, нарешті, майже всіх позбувся. Виховання Зеленського, ігнорування коронавірусу та інші успіхи останнього часу — це коли він вже був один вдома.

За Байдена США почнуть повертатися до традиційної для себе ролі світового лідера. Це означає ще й те, що відносини США і цивілізованого світу в цілому з авторитарними режимами будуть визначатися ціннісною шкалою, а не особистими симпатіями і антипатіями президента або його економічними розрахунками та образами, нерідко вельми фантастичними. І так, це дозволить дещо заспокоїтися Пекіну і змусить похвилюватися Кремль. Але і не тільки.

Перемога Байдена означає поступове згасання популізму, неефективність якого була доведена у перші ж місяці пандемії. Конструктори Зеленського змогли проїхатися у хвості цієї комети, коли вона вже втрачала блиск.

Але навіть у 2019 році можна було з упевненістю сказати, що Зеленський — це не майбутнє, а минуле нашої країни і світової політики в цілому.

І зараз, після президентських виборів в США, ми можемо констатувати, що цей популістський проект вступив у період напіврозпаду, і вже у 2021 році Україні доведеться пройти шлях кардинального переформатування влади просто заради власного виживання. Я не знаю яким буде цей шлях — можливо, дострокові президентські вибори за умови консолідації еліт і відсікання маргінальних з точки зору Заходу олігархів, може бути — дострокові парламентські вибори, завданням яких буде перетворення президента на номінальну фігуру при зосередженні влади в парламенті і уряді. Але те що це — закінчення проекту, скоро стане очевидним для всіх, окрім Зеленського.

Так і Трамп ще нічого поки що не зрозумів. Яка різниця.

Віталій Портников