Людина без властивостей

0
45

Зе! – політтехнологія від початку і до кінця

Є такий роман австрійського письменника Роберта Музіля, — незавершений, правда, зате повчальний. Я його вже згадував у своїх колонках, позаяк головний герой «Людини без властивостей» цілком надається до прикладу як квінтесенція поведінкових та ментальних рис, притаманних нинішньому очільнику України та його найближчому оточенню.

Особливо зараз, коли легіони, здавалося б, цілком притомних експертів раптом легковажно кинулися розповідати публіці про різку переорієнтацію зовнішньополітичних смаків Зеленського, його «русофобію» і «патріотизм».

Одразу зауважу, що натяки на збиту істину про те, що, мовляв, Путін і його Росія здатні зробити русофобом і «бандерівцем» будь-кого з українських президентів, у цьому випадку не витримують критики. Хай там як, але кожен з попередників ексактора на найвищій посаді, за винятком «вічно легітимного Януковича», був особистістю. Тут не кажу про риси цих особистостей, бо міряти одним ранжиром Кравчука, Кучму, Ющенка чи Порошенка, — річ невдячна і невиправдана. Але, у всякому випадку, кожен з них був живою людиною, з притаманними їй природними емоціями і, зрештою, власним розумінням українського життя. Ми могли по-різному оцінювати їхні вчинки, тішитися чи обурюватися їхніми рішеннями, сміятися чи скрушно розводити руками після їхніх влучних чи неоковирних реакцій, але, погодьтеся, це була, як люблять казати кіношники чи драматурги, — жива емоція, вибухова, сповільнена чи відсторонена.

Зе! — зовсім інше. Бо насправді — він політтехнологія від початку і до кінця. Адже варто лише підряд переглянути відео із його зверненнями і поодинокі фрагменти, з дозволу сказати, Зе! імпровізацій наживо, аби зрозуміти, де є справжній Зеленський. Там, де попрацювали спічрайтери, постановники світла, режисери, майстри комп’ютерного монтажу, — це типовий актор, причому, посередній. А у випадках, коли, як кажуть телевізійники, думка народжується перед камерою, тобто тоді, коли ситуація вимагає живої реакції, імпровізації, для якої потрібен, перш за все, розум і метикуватість, — бачимо невиразного персонажа, з набором випадкових фраз, що їх годі зв’язати. У всякому випадку, важко прослідкувати позицію, живу рефлексію живої людини, — лише безпорадне белькотіння інфантила, з хаотичною купою недоречних порівнянь, невіглаських аналогій і недолугих жартів.

В Україні немає інших електоратів, окрім проросійських, інфантильно (він вже їх фактично втратив) і патріотично налаштованих громадян. Отже, слід спробувати сподобатися їм, слід дістати з політтехнологічного потайника ура-патріотичні гасла, голослівно вказати 800 тисячам власників російських паспортів в ОРДЛО напрям руху (ну, погодьтеся, разом з паспортом вони вже його давно обрали). Можна, зрештою, провести ротації серед силового блоку, попризначавши на високі посади бойових генералів, для демонстрації намірів «боротися до кінця». Тільки ж всі прекрасно розуміють, де формулюють остаточні редакції наказів, і хто їх віддаватиме насправді.

Другий аспект «русофобії» Зеленського — його майбутній візит до США і розмова з президентом Байденом. Доведеться давати пояснення з приводу абсолютно дикої ситуації з «вагнергейтом» і засиллям російських спецслужб, які на території суверенної держави не тільки опанували деякими найвищими кабінетами, але й убивають політемігрантів. Чи не тому США скасували навіть додаткову допомогу Україні на 150 млн доларів? А, може, тому що Зеленський не виконав жодної обіцянки, яку давав майбутньому візаві?

Зрештою, так сталося з «п’ятьма пунктами» містера Джо, вигідними, перш за все, Україні.

Готуючи цю важку розмову, гінці від ОПУ геть пустилися берега, яскраво демонструючи «синдром виконавців». Але варто було Рєзнікову заїкнутися про американські бази в Україні, як Банкова тут же урезонила надто ініціативного віцепрем’єра, назвавши його фантазії «гіпотетичними міркуваннями».

«Нині, коли навперебій розповідають про все можливе й неможливе, коли пророки й шахраї вдаються до тих самих висловів, хіба що з невеличкими відмінностями, вдаватися в які не має часу жодна заклопотана людина… — нині дуже важко з певністю визначити цінність людини чи ідеї», — писав Роберт Музіль у своєму романі. Ще важче, коли маєш справу не з людиною, не з особистістю, а з персонажем — продуктом політтехнологій, спрямованих вирішувати не реальні потреби країни, не виклики і відповіді на них. Головне — утриматися при владі, навіть шляхом чергової маніпуляції. Коли на чолі країни — дивакуватий симулякр президента, насправді ж — людина без властивостей і принципів.

Ігор Гулик