Що «нахімічив» Зеленський у Вашингтоні і з чим повернувся в Україну

0
102

Перші підсумки президентського візиту в США без «зрад» і «перемог»

Володимиру Зеленському страшенно не пощастило. Більш непідходящий час для візиту в США (і це після стількох місяців нервово-нетерплячого очікування!) придумати складно: зовнішньополітична іміджева катастрофа та внутрішньополітичне двопартійне невдоволення, спричинені ганебною організацією виходу Америки з Афганістану; надзвичайний стан через пожежі в Каліфорнії, Луїзіана, зруйнована ураганом «Іда», і затоплений Нью-Йорк; наростаюча коронавірусна хвиля «Дельти» і падаючий президентський рейтинг. У цій сніговій грудці проблем Джо Байдену для повноти відчуттів бракувало тільки молодого, все ще малодосвідченого, але досить самовпевненого й брикливого президента України, який притягнув у Вашингтон ще й чималий віз проблем країни власної. Навіть захисна антиковідна маска не могла приховати втоми й заклопотаності на обличчі американського президента під час зустрічі з українським колегою в Овальному кабінеті.

Колись у схожій ситуації опинився Віктор Ющенко, який приїхав наприкінці вересня 2008-го до Джорджа Буша обговорити українські проблеми після провалу з ПДЧ у Бухаресті й агресії Росії проти Грузії. Прямо під час переговорів Бушу передали якусь термінову інформацію (як потім з’ясувалося, пов’язану з черговою катастрофою фінансово-економічної кризи, що набирала оборотів). Як свідчать люди, що мали стосунок до тієї зустрічі, після цього повідомлення Буша для української делегації було втрачено: і по його обличчю, і по очах було видно, що в той момент він думав аж ніяк не про українські проблеми. Помітно змінився і настрій американського лідера: його реакція на деякі репліки українського колеги стала несподівано різкою. При тому, що Буш і Ющенко вже давно були знайомі, а їхні взаємини були значно більш довірчі, ніж Байдена й Зеленського, які вперше зустрілися.

Однак Володимиру Зеленському надзвичайно пощастило. Попри Афганістан і «Талібан», «Іду» і «Дельту» та чимало інших проблем, що звалилися всі одразу на Джо Байдена, український президент став другим після Ангели Меркель європейським лідером, якого прийняли в Овальному кабінеті. Правда, не тому, що Байден так бажав зустрічі з ним. І, на жаль, не тому, що Україна для «лідера вільного світу» важливіша за інших союзників і партнерів. Просто ще одне перенесення або скасування візиту президента України після Афганістану виглядало б як ще одна «зрада», ще один привід для зловтіхи Росії, задоволеного потирання рук у Китаї і, головне, нещадної критики з боку не лише обурених республіканців, а й значної частини демократів. На тлі подій навколо Афганістану Байден гостро потребував демонстрації своєму електорату, внутрішньополітичним суперникам, євроатлантичним союзникам і геополітичним противникам того, що «Америка своїх не кидає», підтвердження «глобального лідерства» Сполучених Штатів, попри те, що днем раніше він повідомив своїй нації і світу, що Афганістан був «останньою спробою» національного будівництва в інших країнах.

Тож якщо у випадку з Ющенком власні проблеми хазяїна Білого дому перешкодили київському гостеві у вирішенні проблем України, то Зеленському вони допомогли — як мінімум у досягненні власних внутрішньополітичних цілей.

Навіть якщо розділити 2 години 10 хвилин, проведених Зеленським в Овальному кабінеті, на два (враховуючи переклад), то чистого спілкування однаково залишиться більше години, що перевищує 50 хвилин нещодавньої розмови американського президента з прем’єром Нафталі Бенетом, якими так пишаються ізраїльтяни. Чи зміг Зеленський за цей час прихилити до себе Байдена, чи виникла між ними та сама «хімія», про яку так багато говорили всі в останні дні? Відсутність спільної прес-конференції після зустрічі й неможливість прочитати body language двох президентів ускладнюють завдання. У квітні 2005-го, коли після теж досить тривалої першої зустрічі Ющенко й Буш вийшли в прес-рум до журналістів, що проводили час у спогляданні невимушеної розмови Катерини Ющенко й Лори Буш, які перебували там же, жодних слів для підтвердження виниклої «хімії» і не знадобилося: Буш сяяв, пустотливо підморгував українським журналісткам, поплескував Ющенка по плечу й називав його «своїм другом Віктором». Тож міністр Дмитро Кулеба помиляється, заявляючи на радощах, що вперше за 30 років тональність розмови президентів США й України була дружньою.

Які почуття й емоції викликали один в одного Байден і Зеленський, чи виникла між ними довіра, — про це ми зможемо судити набагато пізніше. Але перевищення запланованого часу зустрічі більш як удвічі — добрий знак, можливо, Байдену було цікаво. Або корисно. Поки ж ми можемо припустити, що на сьогодні обом президентам удалося виконати принаймні план-мінімум.

Байден продемонстрував усім, кому хотів, «непохитну підтримку» України; повідомив, що американсько-українські відносини «міцніші, ніж будь-коли»; заткнув рота зловтішникам, що обвинувачують його в заграванні з Москвою, чітким визначенням Росії як агресора і, не особливо розоривши американських платників податків, підкинув Україні ще 60 млн дол. (зокрема і на «магічні» «Джавеліни») для боротьби з цим агресором.

Зеленський же на кілька днів заполонив увесь український інформпростір, і хіба що тільки діти, які пішли 1 вересня в школу, не обговорювали, що ж він там «нахімічив» разом із Байденом. Ажіотаж в Україні було створено не на жарт: кадри з Вашингтона прокручувалися на всіх основних телеканалах мало не цілодобово, а повідомлення про зустрічі й підписані документи сипалися в стрічки й ефіри як із рогу достатку, розбурхуючи уяву непідготовленого глядача/слухача/читача й формуючи в нього бажане для Банкової враження: «Зеленський — великий молодець».

Однак поживемо — побачимо. У принципі, візит Зеленський зовні «відкатав» непогано, особисто для нього це був позитив — як мінімум великий піар на Батьківщині, а також розширення досвіду спілкування з сильними світу цього й відстоювання власної позиції не в задиристих інтерв’ю з власного кабінету, а дивлячись в очі лідерові могутньої держави. Для країни ж результати візиту Зеленського в США на сьогодні доволі скромні. Глибокий експертний аналіз за кожним напрямом іще попереду, наразі ж коротенько підсумуємо досягнуте по основних пунктах порядку денного, які обговорювалися у Вашингтоні.

«Північний потік-2». У цьому питанні, як ми й передбачали, Зеленському і, на жаль, Україні разом із ним ловити вже було нічого. Позиція Білого дому вже сформована в результаті зустрічі Байдена з Меркель і навряд чи зазнає змін: зупиняти санкціями добудовування ПП-2 американський президент не має наміру. Хіба що досить потужне антиросійське лобі в Конгресі, повернувшись із канікул, зможе якось вплинути на Байдена, якщо він раптом вирішить, що це саме те питання, на основі якого йому варто намагатися поліпшувати свої далеко не безхмарні відносини із законодавчим органом. Коли що, Україну повідомлять. Але вирішуватимуть без неї. Нам це вже дуже дохідливо продемонстрували.

На зустрічі з американським міністром енергетики Дженніфер Гренхольм, як повідомляє сайт українського президента, Зеленський заявив про важливість якнайшвидшого початку тристоронніх консультацій з питань збереження українського транзиту та забезпечення європейської енергетичної безпеки у форматі Україна—Німеччина—США. Однак у Спільній заяві про стратегічне партнерство України і Сполучених Штатів немає жодного згадування про такий формат консультацій. Як немає з боку США і жодних гарантій збереження українського транзиту або накладення санкцій на Росію у разі використання ПП-2 проти України (хоча у Вашингтоні прекрасно інформовані, що передусім саме з цією метою «Північний потік-2» і будується).

Членство України в НАТО. Тут також нічого нового. Україні не пообіцяли ні ПДЧ, ні тим більше членства в недалекому майбутньому та не назвали жодних термінів, попри наполегливі прохання Зеленського їх озвучити. У Спільній заяві — лише копіпаст формулювання з комюніке червневого саміту Альянсу про підтримку права України вільно вибирати свій зовнішньополітичний курс без зовнішнього втручання, включаючи прагнення України вступити в НАТО. Цілком очевидно, що активничати в просуванні нашої країни до членства, уламувати союзників і псувати з ними на цьому ґрунті відносини нинішня американська адміністрація не збирається.

Урегулювання в Донбасі. Дуже дивно слухати, як у Києві, обговорюючи візит Зеленського, досі гадають і сперечаються, приєднаються чи не приєднаються Сполучені Штати до «нормандського формату». Не приєднаються. І бажання такого ніколи ні в кого, крім української сторони, не було. Якщо сама Меркель, приїжджаючи прощатися в Київ, визнає, що успіхів у Норманді як кіт наплакав, навіщо Байдену з усім його нинішнім головним болем влазити ще й в історію чужих неуспіхів? Питання нині в тому, чи Штати взагалі якось братимуть участь у донбаському врегулюванні, враховуючи як відсутність чітких шляхів до нього, так і «доктрину Байдена», що дедалі більше проясняється, а простіше кажучи, небажання американської адміністрації й надалі активно вплутуватися у вирішення чужих проблем.

Після зустрічі з Байденом Зеленський на своєму брифінгу повідомив, що запропонував американській стороні формати її участі в урегулюванні конфлікту в Донбасі. «США думатимуть над моєю пропозицією, бо до зустрічі я не обговорював цих деталей і не передавав», — повідав журналістам президент. От тільки незрозуміло тепер, а з чим же тоді незадовго до візиту глави держави їздив до Вашингтона віцепрем’єр Олексій Рєзников, метою якого було ознайомити американців із пропозиціями Києва щодо їхньої участі в переговорах по Донбасу? Які нові ідеї народилися на Банковій за два-три тижні до візиту?

Конкретики ми поки що не почули ні від кого — ні з американської, ні з української сторони. Спецпредставника по Україні (або по Донбасу), зважаючи на все, Вашингтон призначати не збирається. Вікторія Нуланд, на яку в Києві покладали певні надії, займається Україною епізодично. Її навіть не було у Вашингтоні, коли туди приїжджали готувати президентський візит Єрмак і Кулеба.

Правда, до явного позитиву, як уже зазначало ZN.UA, можна віднести відсутність згадки в Спільній заяві мінських домовленостей: мабуть, чи не вперше західні партнери не нагадали нам, що «Мінськ — це наше все». Бо після женевської зустрічі Байдена з Путіним і «угоди» Байдена з Меркель по «Північному потоку-2» у багатьох в Україні почали з’являтися сумніви, чи варто нам так наполегливо закликати Вашингтон активно підключитися до теми Донбасу і не чи стануть американці викручувати Україні руки для якнайшвидшого виконання «Мінська» ціною поступок Москві. Будемо сподіватися, що приводів для таких сумнівів більше не з’явиться.

Ще Володимир Зеленський передав президентові США список 450 українців, незаконно ув’язнених у РФ і на окупованих Росією територіях Криму й Донбасу, з проханням допомогти в їхньому звільненні. Крок правильний із політичного, політтехнологічного й людського погляду. Чи допоможуть тут чимось американці? Побачимо. Але чомусь згадується історія, що облетіла днями увесь світ, про українських спецназівців, які витягли з Кабула афганських перекладачів, бо заради них не зважилися ризикнути власним життям ні канадці, на яких працювали ці афганці, ні американці, що 20 років контролювали Афганістан…

Стратегічне партнерство. До позитиву в політичній сфері віднесемо підтвердження стратегічного рівня партнерства України й США, рішення реанімувати Комісію стратегічного партнерства, забезпечити її ресурсами для «подолання викликів XXI сторіччя» і затвердити нову Хартію, щоб зафіксувати в ній «підвищений статус нашого партнерства». Для цього міністр Кулеба і держсекретар Ентоні Блінкен зустрінуться у Вашингтоні вже цієї осені.

Оборона і безпека. Українські військові завжди раді та вдячні за будь-яку допомогу, «Джавеліни», коли в тебе війна з країною з однією з найпотужніших армій світу, зайвими не бувають, та й 60 млн дол., звісно, згодяться. Але знову ж з думок уперто не виходить Афганістан: кадри з талібами, що ганяють на американських танках, і 80 млрд дол. — вартість залишеної там американцями військової техніки…

Рамкова угода про стратегічні основи оборонного партнерства, підписана міністрами оборони в присутності Володимира Зеленського, який самотньо стояв під українським і американським прапорами, корисна й важлива. Але це аж ніяк не прорив і не той документ у сфері безпеки (на кшталт договорів США з Японією або Південною Кореєю), який хотілося б мати Україні. Хоч би як окремі «слуги народу» у своїх коментарях не намагалися нас із вами переконати, що українська угода «ще крутіша, ніж MNNA» (статус союзника США поза НАТО). І ця угода не щось абсолютно нове для України: просто цього року закінчився термін підписаного 2016-го попереднього документа з українсько-американського оборонного співробітництва, і треба було укласти новий, на наступні п’ять років. Так, нинішній документ більш амбіційний, але він лише «рамка», яку для реалізації наших амбіцій ще слід наповнити конкретними домовленостями, а потім, найголовніше, їх реалізувати. Чим буде доповнюватися й наповнюватися рамковий документ, можливо, довідаємося вже цієї осені, якщо відбудеться анонсований візит в Україну глави Пентагона Ллойда Остіна. Безумовно, важливо й те, щоб вашингтонські домовленості голови «Укроборонпрому» Юрія Гусєва з провідними американськими оборонними компаніями, включаючи Lockheed Martin Corporation, і три підписані угоди на 2,5 млрд дол. не залишилися лише на папері, — воююча країна такого дозволити собі не може.

Реформи та боротьба з корупцією. Зеленський дуже не любить це чути, але американці весь час наголощують: в України дві війни, її виснажує й заважає розвитку не лише російська агресія, а й корупція. Досить показово, що цього року на боротьбу з корупцією, судову та інші реформи, розвиток демократії і захист прав людини Сполучені Штати виділяють Україні навіть трохи більшу суму (463 млн дол.), ніж на оборонні потреби (400 млн дол.).

На відміну від багатьох інших, загальних і досить розмитих пунктів Спільної заяви, розділ, присвячений реформуванню судової системи та боротьбі з корупцією, досить конкретний і передбачає в тому числі «негайне обрання спеціалізованого антикорупційного прокурора відповідно до найкращих міжнародних практик і прийняття законодавства для захисту повноважень директора Національного антикорупційного бюро України, а також забезпечення прозорого й надійного процесу відбору наступника».

Американці, як і раніше, роблять ставку на САП і НАБУ, бажаючи створити з них надійну основу антикорупційної системи України. Українська влада, як і раніше, шукає лазівки й схеми, як перетворити ці органі на слухняні та підконтрольні Банковій інструменти.

Зеленський із командою чи то не чують, чи то не розуміють, чи то не хочуть ні чути, ні розуміти цілком чітких сигналів, які подає Вашингтон. Після візиту в Київ, не дочекавшись підтвердження реальними справами того, що його почули, американський держсекретар був змушений уже привселюдно озвучити п’ять першочергових реформ, конче потрібних для України й названих у політикумі «списком Блінкена». І що? Про скільки виконаних пунктів цього списку міг говорити у Вашингтоні Зеленський? Про один? Цікаво, він і в Овальному кабінеті розповідав, що антикорупційна система в Україні — найліпша у світі, й демонстрував «підтверджуючі це порівняльні таблиці»? Чи він привіз у Вашингтон якщо не голову Коломойського, то хоча б пакет прийнятих проти олігарха санкцій (вже підготовлених, але з якоїсь причини не винесених на РНБО)?

Американці все бачать і про все знають. Не сумнівайтеся. І нехай не вводить вас в оману кількість побачених під час візиту Зеленського привітних усмішок, рукостискань і висловлення надій на «плідне взаємовигідне співробітництво». Бо поки стенфордський професор після лекції українського президента розповідає українському телеканалу, що в Америці слово «Україна» асоціюється в основному зі словами «імпічмент» і «корупція», не варто очікувати, що, вразившись «порівняльними таблицями» Зеленського, в Україну наввипередки ринуться американські інвестори або на неї проллється дощ дешевих кредитів.

Планів безліч. Мабуть, є якась іронія (чи символізм?) у тому, що розробку грандіозного Плану трансформації України (з 80 проєктів загальною заявленою вартістю 277 млрд дол.), який мав на меті вразити уяву й викликати апетит американських інвесторів, за інформацією ЗМІ, профінансував… олігарх Рінат Ахметов, оплативши послуги відомої консалтингової компанії McKinsey. Що це за проєкти і як саме Зе!команда збирається трансформувати Україну, нам поки що невідомо: українців, на відміну від американців, честі ознайомитися з цими планами ще не удостоїли…

Зі стосом підписаних за океаном документів, з якими Зе!команда повернеться на Батьківщину, ще треба буде знайомитися і розбиратися. Деякі з них, зокрема домовленості по лінії «Укроборонпрому», вселяють обережні надії, інші, як, наприклад, меморандум із «Вестінгхаузом» на добудовування ядерного блоку на Хмельницькій АЕС і в перспективі будівництво ще чотирьох на інших станціях, викликають великі сумніви (з ким уже тільки Київ не добудовував блоків на ХАЕС, включаючи той же «Вестінгхауз»…). Більшість підписаних документів — це меморандуми, угоди про наміри. Скільки їх було за 30 років незалежності, не полічити. Реалізованих — крихти.

…У квітні 2005-го, коли світ іще продовжував захоплюватися перемогою Помаранчевої революції, коли українському президентові стоячи аплодували члени обох палат Конгресу, а «хімію» між лідером вільного світу й лідером українського Майдану було видно неозброєним оком, коли ще не прийшли нове розчарування і «втома від України» і здавалося, що всі американські двері (включаючи в тамтешні засіки) перед Україною відчинено, я була присутня на зустрічі Віктора Ющенка з американським бізнесом під час його першого візиту в США. Великий зал був повнісіньким, деяким учасникам навіть не вистачило місця. (На тлі тих багатолюдних зборів зустріч Зеленського з акулами американського бізнесу виглядає скромним круглим столом.). Віктор Ющенко довго й натхненно розповідав про плани «помаранчевої» команди щодо трансформації України та закликав американських бізнесменів інвестувати в нашу країну, а ті своєю чергою наполегливо цікавилися його планами щодо реформи судової системи і боротьби з корупцією…

Відтоді минуло шістнадцять із половиною років, змінилися три президенти. В усіх із них, «помаранчевих», «біло-блакитних» і «шоколадних», були плани й наміри. Ними й вимощено дорогу туди, де ми перебуваємо нині. Дуже хочеться помилятися у своєму песимізмі, але Зе!команда продовжує обраний «папєрєдніками» маршрут.

Тетяна Силіна