Чому деамериканізація Афганістану вплине на Україну

0
55

Афганістан перетворюється на головний біль Росії та Китаю

 Математичне моделювання — один із найефективніших і найнадійніших способів формалізованого опису природних процесів, що дозволяє виявити основні і другорядні чинники взаємодії тіл, об’єктів та середовищ. Щоб побудувати таку модель, тіла ніби вилучають із фізичного процесу, замінюючи їх системою сил. Тоді стає зрозуміло, як саме відбувається взаємодія і за рахунок чого або сили балансуються, і тіло перебуває у стані спокою, або виникає певна «серединна» сила, яка рухає це тіло в певному напрямку. Човен, літак, космічні об’єкти — всі вони походять із таких моделей.

Робляться спроби побудувати певні моделі і в аналізі геополітичних процесів, оскільки вміння передбачати й «прораховувати» наслідки зовнішньополітичних кроків — непересічна цінність для політичного керівництва будь-якої держави. Проте наразі чіткого розуміння, як саме мають виглядати підходи до математичного моделювання геополітики, за винятком статистичних методів, теорії ймовірності та, можливо, теорії ігор, немає. Саме тому не всі наслідки певних «збуджень», які вносяться у загалом стійкі системи, прогнозуються, декотрі виявляються неочікуваними. Приклади цього можемо бачити буквально щодня — від справжнього дипломатичного конфлікту між Литвою та Китаєм навколо відкриття представництва Тайваню у Вільнюсі до інтронізації сербського митрополита в Чорногорії. Проте все це локальні речі.

Найцікавішою подією, яка матиме глобальні наслідки, стало виведення американських військ із Афганістану. Хоча про намір зробити це було відомо досить давно, його реалізація викликала справжню бурю. Всі, хто тільки мав нагоду, критикували хаотичність і несистемність організації процесу евакуації військ і тих афганців, які співпрацювали з американцями, інші — допомагали практичними кроками. Добре, що Україна опинилася серед других. Зле, що мало хто до кінця зрозумів, що ж насправді відбулося. Спробуємо змоделювати наслідки деамериканізації Афганістану, оскільки цілком імовірно, що, хай і опосередковано, цей процес позначиться й на Україні.

Хочете зрозуміти вагу США у світі — приберіть їх із політичної мапи. Вакуум, який виникне, цілком може призвести до глобальної катастрофи або щонайменше засмоктати, наче в чорну діру, не тільки неймовірні гроші та ресурси, а й зовнішньополітичні напрацювання інших світових гравців, які намагалися проєктувати свій вплив, конкуруючи зі США. Просто уявіть собі, що Сполучених Штатів навіть у їхній нинішній трохи послабленій реінкарнації не існує. Нікому балансувати Китай, стримувати Росію, дражнити ЄС і захищати Японію з Південною Кореєю від Ким Чен Ина. Припустімо, що Білий дім і Конгрес у єдиному пориві приймають рішення закрити всі військові бази, вивести війська, вийти з НАТО, а оборонний бюджет витратити виключно на вакцинацію свого населення проти коронавірусу.

Думаю, чимало вас погодяться, що «замкнення США в себе» неминуче призведе до дестабілізації світового порядку і як мінімум війни між Росією та КНР із цілком очевидних причин, аналіз яких вартий окремої розмови. У меншому масштабі, так само, як вихід США із В’єтнаму свого часу створив нову реальність у Південно-Східній Азії, а «прихід» США до КНР у 1970-х, навпаки, заклав підвалини нинішньої проблеми Тайваню, вихід із Афганістану матиме далекосяжні наслідки, які стосуватимуться насамперед головних суперників Вашингтона — Росії та Китаю. Варто поговорити про ці наслідки докладніше у двох ракурсах — локальному та глобальному.

На локальному рівні, Афганістан тепер перетворився на головний біль Росії (бо під загрозою Центральна Азія і Кавказ), різною мірою — Індії й Китаю (бо один із чи не найбільш уразливих і задіяних — Пакистан). Мало хто вірить у цивілізований характер нового уряду Афганістану (захоплення посольства Норвегії з розбитими пляшками алкогольних напоїв, що там були, — візуалізація очікуваних дій талібів), проте ніхто не хоче виникнення нового центру ісламського екстремізму і тероризму.

Тому Китай, наприклад, уже заявив про готовність співпрацювати з урядом талібів і надавати їм економічну підтримку, правда в обмін на приборкання терористів (останнім часом почастішали напади на китайців у Пакистані) та непідтримку уйгурів. Крім того, Китай дуже цікавлять природні копалини Афганістану, але ж доступ до них має бути надійно убезпечений. Росія теж готова співпрацювати з новою владою — в обмін на безпеку Центральної Азії. Наразі не очевидно, на що погодяться таліби і чи зможе новий уряд контролювати всю територію країни, особливо Північ. Ще більш заплутана ситуація на глобальному рівні.

Намагаючись зрозуміти логіку дій сучасної адміністрації США, варто виходити з того, що проблемою номер один є Китай. Команда Джо Байдена наразі працює над проєктом оновленої стратегії національної безпеки, в якій має бути визначено, як саме Вашингтон планує стримувати Пекін. Торгова війна, розпочата Трампом, на сьогодні не є основною проблемою для США. А ось той факт, що саме китайські компанії допомогли Кубі побудувати телекомунікаційну інфраструктуру, в тому числі контролю над населенням (під час липневих протестів саме завдяки китайським системам влада Куби змогла перекрити канали інформування світової спільноти про події на острові), не може не викликати серйозного занепокоєння.

З 1993 року урядові делегації КНР 22 рази відвідували Кубу, а кубинські делегації 25 разів відвідували Китай. Певна річ, Китай є найбільшим торговим партнером Куби і найбільшим провайдером технічної допомоги. Китай дав Кубі ресурси для розвитку портів, біотехнологічної промисловості й навіть відкрив центр штучного інтелекту. Тільки в будівництво гольф-клубу на Острові Свободи китайські компанії вклали 460 млн дол. Присутність на Кубі дозволяє Китаю розширювати співпрацю з іншими «дружніми» для США режимами, наприклад із Венесуелою. Прихід до влади лівих партій у цілій низці країн регіону відкриває нові можливості для зміцнення позицій КНР у Латинській Америці, що зовсім не подобається США. Вашингтонові бракувало тільки нової Карибської кризи.

Крім того, зусилля США, спрямовані на консолідацію проамериканського духу в Південно-Східній Азії, цілком логічно наражаються на китайські ініціативи з економічної підтримки найбідніших країн регіону — Бангладеш, Непалу, Мальдів і Шрі-Ланки. Чимало уваги приділяє Китай участі в майже бездіяльній до останнього часу Асоціації країн Південної Азії з регіонального співробітництва. Недавно саме Китай став спонсором відкриття в Непалі регіонального центру боротьби з бідністю. Мета цих зусиль цілком зрозуміла — створити альтернативу «четвірці» США—Австралія—Індія—Японія, зміцнити позиції навколо Пакистану, послабити вплив Індії, використати ці країни для реалізації проєктів «Один пояс — один шлях».

Тим часом у Вашингтоні поки що перемогла група «учнів Кіссинджера», які змогли переконати Джо Байдена, що боротися з давнім жахом — антиамериканським союзом Москви та Пекіна — й цього разу треба так само, як і в славних 1970-х, але навпаки — «відриваючи» Росію від Китаю, а не КНР від РФ. Саміт із Путіним та вояжі Джона Керрі до Москви з метою залучити Росію до кліматичних ініціатив мали поки що вкрай обмежений ефект. Досі в Москві відверто знущалися над спробами зашкодити відносинам РФ з КНР, за будь-якої нагоди наголошуючи на непорушній дружбі двох заклятих друзів. Після виходу США з Афганістану знущання припинилися.

Цілком можливо, що Путіну з Шойгу знайшлося про що поговорити з сибірськими шаманами після Східного економічного форуму, який щойно завершився у Владивостоці. Традиційно обставлений як масштабна подія щонайменше регіонального масштабу, цього разу захід пройшов без особистої участі регіональних лідерів. А колись Путін і Сі Цзіньпін пекли млинці на набережній Амура, особисто приїздили прем’єр-міністри Індії Нарендра Моді та Японії Сіндзо Абе… Цього разу КНР та Індія надіслали стислі відеопривітання, глава уряду Японії взагалі не брав участі, а бізнес-діалог Росія—Японія відбувся онлайн. Фактично, можна говорити, що основні гравці форум проігнорували, хоча, можливо, і з різних причин.

Що стосується Японії, то ця країна досить несподівано нинішнього року стала об’єктом цілеспрямованих російських політичних провокацій. Уряд Йошіхіде Суга, на відміну від попередників, не виявляв жодної зацікавленості продовженням безрезультатних переговорів про повернення Північних територій. Тому Росія буквально в серпні, напередодні саміту «Кримської платформи», вдалася до чергової провокації з візитом глави уряду РФ Мішустіна на Еторофу і проголошенням «масштабної» ініціативи про створення на спірних островах спеціальної економічної зони зі скасуванням практично всіх податків на ділову діяльність інвесторів. Усі ці тези Путін виклав у своєму виступі на форумі, запрошуючи країни регіону, включно з Японією, скористатися «унікальною» нагодою.

Цілком очевидно, що Японія не піде на таку співпрацю, але теоретична можливість залучення компаній КНР чи Південної Кореї створює напругу. Тим часом у ЗМІ просочилися дані з «конфіденційних» джерел, що Росія вмовляє Японію зайняти суворішу позицію стосовно КНР, яка претендує на острови Сенкаку, в обмін на пом’якшення позиції щодо Курил. Крім того, в Токіо кажуть, що приблизно в такому ж ключі відбуваються дискусії між Японією і США.

Вся ця плутанина тільки на перший погляд видається хаотичною. Насправді Японія є ключовим союзником США в регіоні, який чітко усвідомлює небезпеку неконтрольованого зростання впливу Китаю. У Токіо також цілком розуміють, чим небезпечний Путін, проте вважають Росію все ж таки партнером, із яким можна підтримувати прагматичний діалог. Але якщо КНР контролюватиме Південно-Китайське море, загрожуватиме суверенітетові Японії над Сенкаку і робитиме кроки на «приборкання» Тайваню, все це може призвести до збройного конфлікту, який абсолютно не на часі.

До всіх проблем варто додати посилення напруги всередині КНР, де Сі Цзіньпін вдався до активної політики приборкання хай-тек гігантів із метою виправлення істотних диспропорцій у розподілі суспільних благ (у Китаї досить гостро стоїть питання нерівності, яке також є болячкою і США). Проте дестабілізація КНР — чинник, що може мати непередбачувані наслідки. Як і у випадку зі США: хочете зрозуміти роль КНР — подумки приберіть її з мапи світу.

Тональність публікацій провідних мозкових центрів світу свідчить, що на сьогодні немає чіткого бачення «вектора сил», який би визначив напрям руху світової геополітики. Сакралізація китайської загрози Вашингтоном відкриває небажано широке поле для активної політики Росії як у Південній, так і в Південно-Східній Азії. Є надія, що Китаю не сподобається роль головного ворога США і певні кроки у бік збалансованішої політики по лінії Пекін — Вашингтон усе ж буде зроблено.

Найближчими місяцями світ ще побачить низку самітів, включно з G-20 у Римі, на яких точитимуться складні дискусії стосовно майбутніх альянсів і механізмів взаємодії. Слід очікувати, що важливу роль у них відіграватимуть також Велика Британія, Японія, Індія, Австралія, Туреччина. Афганістан стане лакмусовим папірцем щодо того, наскільки Росія й Китай здатні впоратися з серйозним викликом без США, а вибори в Японії покажуть, наскільки рішуче третя економіка світу налаштована зміцнювати регіональну безпеку за рахунок як посилення збройних сил, так і проактивної дипломатії. Для всіх інших настане нагода визначатися, чи є прагматизм і реалізм тим вибором, який дозволить пережити без втрат наші цікаві часи.

Сергій Корсунський