Візит Ненсі Пелосі на Тайвань: чи буде велика війна

0
60

Китай та Сполучені Штати схрестили списи над Тайванем

Спікерка Палати представників США Ненсі Пелосі таки відвідала Тайвань.

Епопея навколо її візиту тривала кілька днів поспіль. А світ перебував в очікуванні війни, яка от-от могла вибухнути. І небезпідставно. Китайські погрози лунали досить переконливо, особливо на тлі розгортання всіх видів зброї у найближчій до острова китайській провінції Фуцзянь та активізації повітряно-морських сил КНР, націлених у бік острова.

Ненсі Пелосі вирушила у поїздку до Азії одразу після того, як у своїй телефонній розмові з Джо Байденом китайський президент Сі Цзіньпін попередив США, щоб ті «не гралися з вогнем» у питанні Тайваню. Розмова двох лідерів була викликана потребою зберігати лінії комунікації та врегульовувати розбіжності між державами. Вочевидь, щоб не підвищувати напругу і в так непростих американо-китайських відносинах, спочатку Джо Байден не підтримав поїздку Пелосі на острів, наголосивши, що, з військового погляду, «зараз це не дуже добра ідея». У Пентагона з′явилися серйозні побоювання, що візит може спровокувати силову відповідь Китаю й викликати в Тайванській протоці серйозну кризу або навіть військовий конфлікт.

Ця ситуація викрила розбіжності між Білим домом та офісом спікерки, яка виявилася наполегливою в бажанні засвідчити підтримку тайванській демократії та важливому партнерові США в Індо-Тихоокеанському регіоні. Для Ненсі Пелосі ця поїздка стала важливою демонстрацією двопартійної підтримки Тайваню Конгресом США, а також яскравим мазком у власній історії боротьби з автократами, що додало балів Демократичній партії перед проміжними виборами до Конгресу. Ненсі Пелосі належить до відомих «яструбів» щодо Китаю серед демократів (хоча зазвичай це вважалося прерогативою республіканців): вона підтримувала протести в Гонконгу, зустрічалася з дисидентами та тибетським релігійним лідером Далай-ламою. А в далекому 1991-му розгорнула в Пекіні на площі Тяньаньмень банер на згадку про полеглих у 1989 році борців за демократію. Цього разу вона проявила себе ще й міцним горішком, якого не змогли ні вмовити представники адміністрації, ні залякати китайські винищувачі й ракети, що погрожували збити її літак.

Тож адміністрації Байдена довелося переконувати Пекін, що візит високопосадовця такого рівня не є прецедентом і вже мав місце у 1997 році, а Конгрес — незалежна гілка влади, і спікер приймає самостійні рішення. Китай розглядає зовнішньополітичні дії президента-демократа і його однопартійців вищої ланки в Конгресі як взаємозамінні та взаємодоповнюючі, і це заважає йому розділяти на окремі пазли те, що робить Пелосі, і те, про що говорить Байден. Натомість він починає підозрювати, що США навмисне розмивають політику «одного Китаю», хоч би як це заперечував американський президент.

Візит Пелосі жодним чином не пов′язаний із підтримкою незалежності острова чи спробою змінити статус-кво в Тайванській протоці — тією червоною лінією, яка могла б примусити Китай застосувати військову силу. Однак Пекін не може залишити поза увагою зростання підтримки, яку надають острову США: зміцнюють його обороноздатність, посилюють офіційні обміни та стимулюють азійських і європейських партнерів до більшої взаємодії з Тайбеєм. Окрім того, Джо Байден уже тричі за період свого президентства підтвердив готовність Сполучених Штатів захищати Тайвань у разі китайської агресії, відступивши від багатолітньої політики «стратегічної двозначності». А це вже розцінюється Пекіном як «неправильний сигнал сепаратистським силам острова» у напрямку незалежності. І викликає серйозне занепокоєння. На додачу США для стримування Китаю посилюють свою союзницьку мережу в Індо-Тихоокеанському регіоні, де Тайвань виступає «ахіллесовою п′ятою».

«Возз′єднання нації» — одна з головних цілей «омолодження» КНР, закладених в основу політики Комуністичної партії на чолі з Сі Цзіньпінем. Це те гасло, під яким китайський лідер претендує на безпрецедентний третій термін на посаді лідера партії й держави вже цієї осені. Останніми роками внутрішня громадська думка формувалася навколо зростання економічної та військової потуги Китаю, який здатен відстояти свої інтереси перед будь-якою загрозою. Влада країни стала гучнішою у своїх попередженнях стосовно взаємодії з Тайванем і неодноразово висловлювала готовність повернути острів у військовий спосіб.

З 2018 року, відколи адміністрація Трампа перервала негласне табу на візити до Тайваню державних службовців, його відвідали близько двадцяти американських делегацій. Зазвичай такі поїздки здійснюються без попереднього оголошення, тож реакція Китаю наздоганяє їх постфактум. Так, у квітні цього року в Тайбеї побувала делегація членів Конгресу США на чолі з сенатором-республіканцем Ліндсі Гремом. У відповідь на це командування НОАК через кілька днів направило сили ВМС до берегів Тайваню для проведення військових навчань.

Візит Ненсі Пелосі завдяки просочуванню інформації про нього в пресу став надзвичайно публічним, що посилило тиск на уряд КНР та Сі Цзіньпіня особисто, змушуючи відреагувати на приїзд американської спікерки належним чином. Напередодні історичного переобрання Сі не може видаватися слабким в очах ані суспільства, ані партійних еліт. Адже саме в період його політичного керівництва Китай вийшов із багатолітньої тіні й наважився кинути виклик світовому лідерству США.

Пекін наполягав на відкликанні візиту, що підвищило політичний тиск на Джо Байдена напередодні проміжних виборів до Палати представників у листопаді та на тлі його наміру балотуватися на другий термін у 2024 році. Адже члени обох партій Конгресу наголосили, що Китай не має права диктувати, куди можуть приїздити офіційні особи США. Ситуація навколо тайванського вояжу Пелосі породила політичну гру з високими ставками, в якій або Пекін, або Вашингтон мали стерпіти публічний ляпас.

Це не перша криза навколо Тайваню. І те, що сторонам на сьогодні вдалося уникнути прямого зіткнення, свідчить про розуміння наслідків, до яких воно призведе, а також неготовність жодної зі сторін до війни. Саме тому Байден і Сі прагнуть підтримувати відкриті лінії зв′язку, які й цього разу працювали, аби ескалація не вийшла з-під контролю. Але це не знижує ризику виникнення військового зіткнення в майбутньому. Адже конфронтація між США та Китаєм, зважаючи на нинішній стан їхніх відносин, тільки посилюватиметься. Особливо з огляду на те, що Китай зміцнює свій військовий потенціал і поставив за мету до 100-річчя НОАК — а це через п′ять років — зрівняти свої збройні сили з армією США. Паралельно КНР нарощує військові навики своєї армії, яка сорок років не мала військового досвіду. І тут доречним видається посилення військової співпраці та військових навчань із РФ останніми роками.

Тимчасом основні наслідки від нинішнього американо-китайського протистояння лягають на плечі самого Тайваню. Очікувано чи навіть традиційно. Провокації китайської армії та повітряно-морських сил, розгортання військових навчань, спрямованих на відпрацювання нападу на острів, стали регулярними заходами тиску на тайванську владу, відому своєю антикитайською політикою. Наразі Пекін теж проводить масштабні військові навчання, які, зокрема, включають бойові стрільбища великої дальності та запуски ракет з неядерною бойовою частиною, а з четверга по неділю оголосив військові навчання в шести районах моря навколо Тайваню. Фактично таке собі відпрацювання блокади острова. До військового тиску додались економічні санкції на 100 найменувань агропромислового комплексу острова та пісок — свідчення амбівалентності китайської влади, яка виступає проти санкційного режиму, впровадженого проти Росії, але активно використовує його у своїй практиці.

Візит Пелосі, який гостротою розвитку подій мав би вказати переможців і переможених, залишив ці місця вакантними. Пекін, що, здавалося б, поступився перед американцями й виявився недостатньо сміливим, аби втілити свої погрози в реальність, насправді знайшов спосіб, як без значних іміджевих втрат вийти з цієї ситуації. Внутрішній аудиторії китайська влада продемонструвала рішучість відстоювати суверенітет і територіальну цілісність (та й армія була напоготові), але проявила «стратегічну терпимість» і уникнула військового зіткнення. А для демонстрації світу отримала додаткову порцію аргументів, що США — «провокатори», які підривають регіональну та світову безпеку.

Що стосується Сполучених Штатів, то цей випадок проілюстрував: протистояти світовим задиракам можна тільки проявляючи силу та рішучість. І тут одразу виникають дуже пов′язані ситуації — від того, чи зможуть США та їхні європейські союзники поставити на місце Росію, залежить поведінка Китаю в Тайванській протоці та Азії загалом.

Наталія Бутирська