Потрібен якісний стрибок. Чого не вистачає Україні для перелому у війні з Росією 

0
27

Нормандія: вісімдесят і десять років потому

Іще довго в колективній пам’яті сучасного покоління українців Нормандія асоціюватиметься із сумнозвісним «нормандським форматом». Його ініціювали французька та німецька дипломатії 2014 року, під час відзначення 70-ї річниці висадки союзників на півночі Франції, сподіваючись зупинити путінську експансію в Україні та повернути решту Європи в зону комфорту. Тоді майже ніхто із західних лідерів не вважав аномальним те, що кремлівський диктатор отримав запрошення попри анексію Криму й окупацію частини Донбасу. Його ледь-ледь умовили зустрітися з новим президентом України, якого він і після зустрічі трактував як очільника «київської хунти».

Атмосфера на урочистостях минулого четверга була радикально іншою, починаючи з відсутності російського представництва. Врешті-решт керівництво Франції відмовилося від ідеї запросити російську делегацію та заявило про недоречність присутності в Нормандії країни-агресора. Підтримка України в протистоянні з російською навалою, єдність антипутінської коаліції стала наріжною темою цьогорічного зібрання — вочевидь, із огляду на серйозність ситуації, спричиненої наступом Росії на південному сході України.

Тон було задано виступом президента США, який поставив війну в Україні, котра зазнала агресії з боку «тирана», в центр глобальної боротьби між «диктатурою та свободою», подібної до боротьби героїв висадки в Нормандії 1944 року з тодішніми «темними силами». Джо Байден пообіцяв Україні міцну підтримку з боку США, НАТО й антипутінської коаліції, що налічує понад 50 держав світу. Важливим елементом виступу були слова американського президента про те, що свобода й демократія мають свою ціну: «якщо тиранія не отримає відсічі, за це доведеться заплатити кров’ю молодих та хоробрих». Своєрідним риторичним крещендо промови стало запевнення в тому, що США та їх союзники протистоятимуть «тиранії, злу, неймовірній брутальності залізного кулака».

Якщо розібрати зміст виступу, ми практично не побачимо тез, які б раніше не озвучував президент США. Втім, і для нас, і для міжнародної спільноти було важливо почути від нашого головного партнера про рішучість у підтримці України та розуміння наслідків її «підкорення» Росією для всього демократичного світу саме зараз, коли ситуація на фронті є критичною, а Путін зі своїми однодумцями з «вісі зла» розраховує на те, що «втома від України» отримає постійну прописку в західних канцеляріях.

Виступ також вирізнявся інтенсивністю тексту та подачі, яка, крім іншого, мала продемонструвати енергійність Байдена, його здатність і далі працювати на президентській посаді та бути лідером «вільного світу». Допомогу Україні в її протистоянні путінській диктатурі вмонтовано в передвиборчий наратив Байдена щодо необхідності захисту демократії та індивідуальних свобод, спрямований проти Дональда Трампа. У своєму виступі 6 червня він розкритикував ізоляціонізм свого конкурента. Промова Байдена наступного дня в Pointe du Hoc, на думку експертів, була взагалі орієнтована на американських виборців, яких він закликав захистити демократію від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Цій промові передувала зустріч Джо Байдена з Володимиром Зеленським, під час якої було офіційно оголошено про новий пакет американської допомоги для відновлення української електричної мережі. Перемовини за зачиненими дверима, судячи зі слів президента України, зосередилися на ситуації на Харківщині та потребах української ППО. Певною несподіванкою стало вибачення Байдена за затримку з ухваленням Конгресом США додаткової допомоги Україні.

В п’ятницю ж відбувся робочий візит президента України до Франції. За його підсумками було підписано чотири економічні угоди, озвучено постачання в Україну ракет далекого радіусу дії, авіабомб і повідомлено про дві ініціативи, що заслуговують на увагу.

Насамперед ідеться про постачання в Україну винищувачів «Міраж 2000-5» і підготовку пілотів, а також формування, навчання, озброєння та оснащення Францією бригади ЗСУ чисельністю 4500 вояків. Ці ініціативи відповідають намірам Емманюеля Макрона зайняти позицію лідера в питаннях підтримки України в Європі та зменшити значне відставання Франції в обсягах військової допомоги нашій країні. Це, своєю чергою, має додати ваги його претензіям на неформальне лідерство в ЄС загалом і сприяти просуванню висунутої ним концепції європейської стратегічної автономії. Активність на українському напрямку, на думку деяких французьких аналітиків, гарантує Макрону місце за столом перемовин щодо закінчення війни в Україні, якщо такі перемовини розпочнуться. Поява зазначених ініціатив саме зараз має на меті й поліпшити показники пропрезидентських сил на виборах до Європарламенту.

Хоч якими б міркуваннями керувався президент Франції, в його позиції є розуміння значення боротьби України проти російської агресії для майбутнього Європи (запам’ятаймо його формулу «мир не означає капітуляції України»), а реалізація запропонованих ним заходів здатна суттєво зміцнити оборонні спроможності України. Втім, на шляху до імплементації цих ідей є помітні перешкоди, що відображають більш загальні проблеми.

І постачання літаків, і можливість надсилання в Україну на регулярній основі військових інструкторів викликають опозицію у французькому суспільстві та серед політиків поза межами пропрезидентської коаліції. Відповідно, реалізація цих проєктів вимагатиме від Макрона значної політичної сміливості.

Ситуація навколо його ініціативи щодо присутності небойових військових підрозділів країн Заходу в Україні свідчить також про обмежену користь чи навіть можливу контрпродуктивність публічного висунення ініціатив, не узгоджених у межах антипутінської коаліції. Наразі сам президент Франції визнає, що рішення щодо цього питання може бути лише колективним і робота з партнерами триває. Тим часом російські можновладці отримали ще одне підтвердження актуальності принципу no boots on the ground («жодного чоботу на землі»).

Перспектива постачання й ефективного використання літаків також вимагає визначеності стосовно дозволу ЗСУ вражати цілі на території Росії з використанням західної зброї. Здавалося б, логіка розвитку військових дій засвідчила абсурдність відповідної заборони. Однак заяви про зняття табу, зроблені США та Францією, супроводжуються драстичним обмеженням вибору цілей. Останнє висловлювання Макрона про те, що обмеження щодо застосування французької зброї залежатимуть від поведінки Росії, в поєднанні з мантрою про небажання «ескалації», на мою думку, не є гарантією, що ЗСУ матимуть у цьому випадку необхідну свободу дій.

Незрозуміло також, чи можна буде використовувати обіцяні «Міражі» або F-16 для знищення цілей у повітряному просторі Росії, звідки випускають на територію України велику кількість ракет. Відповідь на це питання має бути позитивною, якщо очікувати, що ці літаки справлять не обмежений, а потужний вплив на перебіг військової кампанії. Водночас не можна не зауважити, що оприлюднення характеристик обмежень є «подарунком» для ворога, який може завдяки цьому вносити корективи в дії своїх військ. Як показав досвід довоєнного періоду та широкомасштабної війни, рашистам достатньо зрозуміти, чого не робитимуть або не дозволятимуть робити Україні її партнери, щоб ухвалювати рішення, що спричинять нові українські жертви, вагомі тактичні та стратегічні втрати.

Досягнути стратегічного переламу в перебігу війни неможливо без чіткої артикуляції нашими партнерами параметрів закінчення війни. Недавня відповідь Байдена інтерв’юерам із журналу «Тайм» про те, що формула повоєнного миру — це «забезпечити, щоби Росія ніколи… не змогла окупувати Україну», яка не буде «частиною НАТО», радше викликає додаткові запитання, ніж створює стратегічну зрозумілість. На відміну від свого американського колеги, Макрон підтримує членство України в НАТО, але й він на підсумковій конференції після зустрічі з президентом України сформулював мету своєї політики у війні як «допомогти Україні чинити спротив», поєднавши це зі знайомими тезами про уникнення ескалації та «ми не воюємо з Росією та російським народом».

За відсутності адекватних відповідей і рішень повномасштабна війна в Україні триває третій рік. Її подальший перебіг і кінцеві результати залежатимуть від готовності та спроможності антипутінської коаліції й надто її ключових учасників оперативно виконати «роботу над помилками». «Вісь зла» демонструє свою інфернальну ефективність порівняно з modus operandi спільноти демократій. Реактивна політика Заходу, що не встигає за брутальними діями російського «тирана» й не виробила стійкого імунітету до його шантажу, вичерпала себе. Потрібен якісний стрибок.

Олег Шамшур
Фото: Офіс Президента України